Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 42

Якщо вам призначено бути митцем, то ви не зможете довго витримати цього незнання і невинності; це чудова оболонка для молодої бруньки.

Лихо, коли ми завчасу виростаємо з неї. Звичайно, добре, що ми не завжди знаємо тих, на кого працюємо.

О, і я раніш була в цьому щасливому стані, коли з найвищою думкою про себе і про свою націю вступила на сцену. Ким тільки не були німці в моїй уяві, ким тільки не могли бути! Я говорила до цієї нації, над якою мене підносив невеликий помісг, від якої мене ділив ряд ламп, що їх кіптява й чад не давали мені ясно бачити речі передо мною. І який приємний був для мене звук оплесків, що лунав із натовпу. З якою вдячністю сприймала я цей дарунок, що його одностайне підносила мені ця безліч рук! Довго я втішалася тим. Як впливала я на глядачів, так і вони впливали на мене. Я була в найкращій згоді зі своєю публікою. Мені здавалося, що між нами повна гармонія і що я завжди бачу перед собою найшляхетніших і найкращих представників нації.

На великий жаль, друзів театру цікавила не лише майстерність та обдарованість артистки, вони виявляли претензії і на молоду, вродливу дівчину. Вони мені досить ясно давали зрозуміти, що мій обов'язок — і особисто ділити з ними почуття, які я в них викликала. На жаль, це було не в моїй натурі; я бажала підносити їхні душі, але на те, що вони звали своїм серцем, я не мала й найменших претензій, і ось тоді всі, хоч якого вони були стану, віку, характеру, стали для мене тягарем і найприкріше мені було те, що я не могла, як інші чесні дівчата, замкнутися в своїй кімнаті і уникнути всякого клопоту.

Чоловіки були здебільшого такі самі, яких я звикла бачити у моєї тітки, вони й цього разу викликали б у мене тільки огиду, якби мене не тішили їхні властивості та глупота. А що я не могла їх обминути, бо доводилося бачити і в театрі, і в публічних місцях, і дома, то я вирішила хоч вивчити добре їх усіх, і мій брат вельми допоміг мені в цьому.

І коли ви подумаєте, що передо мною пройшли всі вони один за одним — від пронози-прпкажчика і пихатого купецького синка до спритного і розважливого світовця, від сміливого жовніра до моторного принца, і кожен на свій штиб намагався зав'язати зі мною роман, то пробачите мені, коли я скажу, що уявила, ніби добре ознайомилася зі своєю нацією.

Фантастично кострубатого студента, смиренно гордого незграбу-науковця, самовдоволеного, не твердого на ногах

8*

227

каноніка, скупого, обережного гешефтяра, невігласа-помі-щика, люб'язного, гладко-плаского придворного, поважного, але спритного на спекуляції купця — всіх я бачила, всі пройшли передо мною і — їй же богу! — мало знайшла між ними таких, що могли викликати в мене хоч незначний інтерес, навпаки, мені було до краю прикро з труднощами і нудьгою здобувати у цих дурнів успіх, що в цілому був для мене вельми приємний і що його від маси я так радо сприймала.

Коли я сподівалася на розумний комплімент за свою гру, коли надіялась, що вони похвалять автора, якого я високо цінувала, тоді вони робили безглузді зауваження про інших і називали пустопорожню п'єсу, в якій би хотіли бачити мою гру. Коли я прислухалася серед публіки, чи не запала кому-небудь у душу хоч невеличка шляхетна, розумна, дотепна риска, що потім у слушний час могла б виявитись, я рідко натрапляла на який-небудь слід. Помилка у вимові або провінціалізм були для них головними пунктами, за які вони міцно чіплялися, від яких не могли одступитися. Я не знала вже, нарешті, де мені дітися; вони вважали себе великими розумахами, щоб дозволити себе . розважати, і думали, що аж надто мене розважають, коли упадали біля мене. Я просто почала їх зневажати; мені здавалося, що вся нація в особі оцих своїх представників навмисне зібралась до мене, щоб проституювати. Вся вона, здавалось мені, така незграбна, так зле вихована, так погано освічена, така неввічлива і без усякого смаку, що я часто волала: "Та жодний же німець не годен і черевика зашнурувати, якщо не навчиться цього в інших націй".

Отож ви бачите, яка я була засліплена, яка іпохондрично несправедлива, і що довше це тривало, то погіршувалася ота хвороба. Я ладна була руки накласти на себе, але вкинулась у другу крайність: вийшла заміж чи скорше дозволила видати себе заміж. Мій брат, що саме орендував театр, хотів мати помічника. Його вибір упав на одного молодика, що й мені не був осоружний, але якому бракувало всього, що посідав мій брат: таланту, життя, натхнення, жвавості натури, зате у нього було все, чого бракувало братові: любов до порядку, ретельність, дорогоцінна властивість — уміння господарювати і порядкувати грішми.

От він і став моїм чоловіком, сама й не знаю як; ми жили вкупі не збагну й досі чому. Досить того, що справи наші пішли добре. Ми заробляли багато завдяки діяльності мого брата і не знали злиднів — завдяки заслугам мого чоловіка. Я більше не думала про світ і націю. Зі світом ділити мені було нічого, а поняття нації я втратила. Коли я виступала, то робила це, щоб жити. Я відкривала рота тому, що не можна було мовчати, бо виходила для того, щоб говорити.

Але скажу не перебільшуючи, я цілком здалась на братову волю. Для нього аби був успіх і гроші. Бо, між нами, він дуже любить похвалу і багато витрачає на свої потреби. Я грала тепер не за своїм почуттям, не за своїм переконанням, а як він вказував, і коли щастило догодити йому, то була задоволена. Він керувався смаками публіки; грошей було повно, він міг задовольняти свої забаганки, і нам жилося з ним добре.

Отак мене й затягнуло в цю ремісничу рутину. Мої дні минали без радощів і співчуття, заміжжя було бездітне і тривало недовго. Чоловік заслаб і вочевидь занепадав на силі, турботи про нього розбуркали мене. Тоді саме я й завела нове знайомство, що з нього почалось для мене нове життя, нове і швидкіше, бо воно скоро дійде кінця.

Вона трохи помовчала, тоді почала знову:

— Мені якось раптом перехотілось правити оці розде-бенді, і я не наважуюсь більше розкрити рота. Хай я трохи відпочину. Ви не йдіть, не вислухавши докладно моїх лихих пригод. Тим часом покличте Міньйону, запитайте, чого вона хоче.

Дівчинка під час Авреліїної розповіді кілька разів заходила до кімнати. А що кожен раз, побачивши її, вони починали говорити нишком, то Міньйона знову виходила, сиділа тихенько в залі і чекала. А як її покликали, вона внесла книгу — з палітурки і формату можна було впізнати, що то маленький географічний атлас... Дорогою вона у пароха з великим здивуванням уперше побачила мапу, багато розпитувала його, що воно таке, і дещо вивчила, скільки було змоги. Через оці нові знання її бажання трохи підучитись стало, здається, ще палкіше. Вона водно просила Вільгельма — купити їй книжку, навіть залишила в заставу за неї у книгаря свої великі срібні пряжки, пообіцявши завтра вранці викупити їх, бо тоді ввечері було вже пізно. Прохання її вдовольнили, тоді вона почала розказувати все, що знала" і, за своїм звичаєм, задавала найдивніші питання. Тут знову можна було помітити, що при великій напрузі вона засвоювала важко і через силу. Так було і з почерком, виправляючи який, вона докладала багато зусиль. Міньйона все ще розмовляла ламаною німецькою мовою, і тільки спів і цигра були для неї єдиними засобами розкрити і виявити свою душу.

Заговоривши зараз про неї, ми мусимо нагадати і про те, що останнім часом вона не раз сильно бентежила нашого друга. Коли вона входила, казала йому "доброго ранку" або "на добраніч", то так міцно його обіймала, так палко цілувала, що цей запал її натури, яка саме почала прокидатися, лякав і тривожив його. Запальність її поведінки, здавалося, збільшувалася з кожним днем, вся її істота увесь час тихо і невпинно аж тріпотіла; вона не могла всидіти спокійно, то вертіла в руках бинду, то м'яла хусточку, то гризла клаптик паперу або яку трісочку. В кожній грі ніби виливалось її сильне внутрішнє зворушення. Єдине, що ніби давало їй певну втіху,— це бути поблизу маленького Фелікса, з яким вона вміла дуже гарно бавитись.

Аврелія, трохи відпочивши, намірилась розповісти своєму другові все, що так тяжіло їй на серці, але цього разу дівчинка вперто залишалася з ними. Аврелія нетерпляче дала їй зрозуміти, щоб вона вийшла, а коли це не помогло, то без церемонії вислала її геть.

— Тепер або ніколи,— сказала Аврелія,— мушу я вам розповісти решту моєї історії. Якби мій ніжно коханий, несправедливий друг був за кілька миль звідсіль, то я б сказала: "Сідайте на коня, їдьте і хоч би там що познайомтеся з ним",— і, вернувшись, ви, напевне, пробачили б мене і щиро пожаліли. Тепер я можу вам лише сказати словами, який він був милий і як я кохала його.

Я познайомилася з ним саме в ту важку, критичну годину, коли мусила турбуватися про життя свого чоловіка. Він щойно вернувся з Америки, де в товаристві кількох французів вельми відзначився, служивши під прапором Сполучених Штатів.

Він зустрів мене з спокійною гідністю, говорив про мене, про мов становище, мою гру, як давній знайомий, так зрозуміло, так співчутливо, що я вперше зраділа, бачивши своє буття так ясно віддзеркалене в іншій істоті. Його міркування були правильні, але не нав'язливі, влучні, але пе жорстокі. Він не виявляв суворості, навіть його жарти були приємні. Він, либонь, мав успіх у жінок, тому я стала з ним обережна, але не був і підлесним та настирливим, і це зробило мене безпечною.

В місті він знався з небагатьма, здебільшого їздив верхи, відвідував численних знайомих в околиці і порався коло своїх справ. А вертаючись, заїжджав до нас, виявляв теплу турботу про мого чоловіка, через одного знаючого лікаря полегшував його страждання і, беручи участь у всьому, що торкалося мене, спонукав і мене пройнятися участю до нього. Він розповів мені історію своїх походів, говорив про непереможний потяг до військових справ, про своє родинне становище, сповірився мені в своїх теперішніх ділах. Одне слово, він не мав таємниць від мене, розкрив свою душу, дозволив зазирнути в найпотаємніші її куточки. Я вивчила його здібності, його пристрасті. Вперше в своєму житті я втішалася такими щирими, розумними стосунками. Мене потягло до нього, я захопилася ним перше, ніж могла опам'ятатися.

Тим часом я втратила чоловіка, приблизно так само, як і знайшла його.