Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 43

Увесь тягар театральних справ ліг тепер на мене. Брат мій, незаступний у театрі, був зовсім нездатний до господарства. Я турбувалася за все і водночас ретельніше, ніж передше, вивчала свої ролі. Я знову грала, як колись, але геть з іншим завзяттям, з новим життям і тільки заради нього і для нього. Правда, не завжди мені вдавалось найкраще, особливо, коли я знала, що на виставі с мій шляхетний друг, але кілька разів він слухав мене непомітно, і можете собі уявити, як приємно вразили мене його несподівані оплески.

Далебі, я дивне створіння. В кожній ролі, яку я грала, я ночувала себе добре лише тоді, коли немовби хвалила його, говорила для нього, бо такий був настрій мого серця, а слова могли бути хоч які.

Коли я знала, що він серед слухачів, я не одважувалась грати на повну силу, наче не хотіла висловити перед ним свого кохання, своєї похвали просто йому в обличчя. А коли його не було, я намагалась грати якнайкраще і грала вільно, з певним супокоєм, з невимовним задоволен иям. Успіх знову тішив мене і, справляючи глядачам задоволення, я ладна була гукнути до них: "Дякуйте за це Й0хМу!"

І ось, ніби якимсь чудом змінилось і моє ставлення до публіки*, до нації. Вона з'явилась передо мною в найвигід-нішому світлі, і я здивувалась непомалу, що досі так була засліплена.

"Як нерозумно,— казала я часто сама до себе,— ти раніше лаяла націю лише за те, що вона нація. Хіба ж окремі люди можуть чи повинні бути такі ж інтересні? Ні в якому разі! Тоді постає питання, чи не розподілена в масі вся ота безліч сил, здібностей, талантів, які, розвинувшись у сприятливих обставинах, можуть бути доведені видатними людьми до загальної кінцевої мети?" Тепер я раділа, що знаходжу жало видатних оригінальностей серед своїх земляків, я раділа, що вони не соромляться отримувати керівництво іззовні; раділа, що знайшла керівника.

Лотар — дозвольте мені назвати свого друга його улюбленим ім'ям — завжди виставляв мені німців з боку їхньої хоробрості і казав, що нема в світі хоробрішої нації, якщо нею правильно керувати, і мені сором, що я ніколи й разу не подумала про цю першу властивість народу. Він знав історію і мав стосунки з найвидатнішими людьми своєї доби. Хоч він був і молодий, а проте мав пильне око на зростаючу багатонадійну молодь своєї вітчизни, на скромну працю діяльних людей різних фахів. Він зробив загальний огляд Німеччини, показав, яка вона є і яка могла б бути, і мені соромно стало, що я робила висновки про націю з того непутящого натовпу, який товкся в театральній гардеробній. Він поставив мені за обов'язок бути правдивою, працювати натхненно, надихати інших. І тепер, здавалось, на мене сходило натхнення, тільки-но я ступала на сцену. Всяка, навіть незначна, роль ставала в моїх устах золотом. І коли б мені тоді який-небуть поет допоміг, дав слушну пораду, то я б, здається, досягла нечуваного успіху.

Так жила молода удова місяцями. Він не міг обійтися без мене, і я бувала вельми нещасна без нього. Він показував мені листи своїх кревних, своєї прекрасної сестри, входив у всі найдрібніші обставини мого життя. Щиріше, повніше єднання важко навіть і уявити. Слово "кохаю" не було сказане. Він ходив і ходив, приходив і відходив,— а тепер, мій друже, давно вже пора піти і вам.

Розділ сімнадцятий

Тепер Вільгельм конче мусив відвідати своїх торгових знайомих, далі не можна було зволікати. Йшов він трохи збентежено, бо знав, що застане там листи від кревних. Він боявся докорів, які мусили в них бути, і, крім того, г. торговому домі вже напевне відомо, як стурбовані кревні його мовчанням. Після стількох лицарських авантур він боявся з'явитися туди з виглядом школяра, а тому поклав поводитись зухвало, щоб таким робом приховати своє збентеження.

Проте, на його великий подив, усе над сподівання пройшло вельми добре. У просторій, повній ділової метушні конторі ледве мали час відшукати йому листи, а про його довгу відсутність згадали тільки побіжно. І коли він відкрив листи від батька та від свого друга Вернера, то побачив, що зміст їхній був для нього зовсім непоганий. Старий, сподіваючись від нього докладного щоденника, якого він, прощаючись, наполегливо рекомендував йому писати, давши для нього навіть і схему, спочатку, здається, був спокійний, незважаючи на синову мовчанку, і лише був стурбований загадковістю першого і єдиного листа, що був посланий з графського замка. Вернер жартував на свій манір, розповідав веселі міські історійки і прохав написати про своїх друзів і знайомих, яких Вільгельм тепер, либонь, має цілу купу в такому великому місті. Наш друг, надзвичайно зрадівши, що так дешево відбувся, негайно ж написав кілька великих листів і пообіцяв батькові, що писатиме журнал своєї мандрівки з усіма географічними, статистичними, торговими примітками. Він-бо чимало бачив у своїй мандрівці і сподівається списати грубого зошита. Проте і не помітив, що був майже у такому становищі, як і тоді, коли, не написавши п'єси і не вивчивши ролей, засвітив свічки і скликав глядачів на виставу. І тепер, коли справді почав писати, то відчув, що може розводитись на всі лади про свої почуття й думки, досвід свого серця й розуму, але не про зовнішні речі, на котрі він, як аж тепер побачив, не звернув і найменшої уваги.

У цій скруті дуже стали йому в пригоді знання його приятеля Лаерта. Звичка з'єднала наших молодих друзів, таких не схожих один на одного, бо Лаерт, при всіх своїх вадах, з усіма своїми химерами, був таки справді цікава людина. Обдарований веселою щасливою вдачею, він, мабуть, і до старих літ не замислився б над своїм становищем. Але його лихо, його хворість зрабували в нього чисті юнацькі почуття, відкривши, проте, йому очі на марність, дріб'язковість нашого існування. Звідсіль виникла його вередлива, уривчаста манера думання про речі, або краще сказати, висловлювати безпосередні враження від них. Він не любив бути на самоті, тинявся по всіх кав'ярнях, по всіх заїздах, а коли залишався дома, то найлюбі-шим, ба навіть єдиним читанням для нього були описи мандрівок. Такої лектури він мав до любої вподоби, бо в місті була велика публічна бібліотека, і невдовзі він убгав у свою молодечу пам'ять мало не півсвіту. Тож він легко міг підбадьорити свого друга, коли той сповірився йому, що зовсім не має матеріалу написати урочисто обіцяну реляцію.

— Ми з тобою встругнемо такого щоденника,— сказав він,— що ну! Чи ж Німеччина не сходжена, не з'їжджена вздовж і впоперед і з кінця в кінець! І хто з німецьких мандрівників не користувався з нагоди повернути свої подорожні витрати, малі чи великі, за рахунок публіки? Дай мені лише твій маршрут до того, як ти приєднався до нас, решту я вже знаю. Я знайду тобі всі джерела і посібники до твого твору. У нас не бракуватиме ні квадратових миль, яких ніхто не міряв, ні людності, якої ніхто не лічив. Прибутки країн ми візьмемо з кишенькових довідників і таблиць, бо, як відомо, це найпевніші документи. На цьому обгрунтуємо наші політичні міркування. Не буде також бракувати і побіжних міркувань про урядування. Одного, двох князів ми змалюємо, як справжніх батьків вітчизни, а коли покритикуємо інших, то нам ще більше йнятимуть віри. Якщо нам не доведеться проїжджати через міста, де мешкають знакомиті особи, то ми зустрінемося з ними десь у заїзді, де вони в довірливій розмові можуть наговорити нам всіляких небилиць. Обов'язково мусимо приплести й любовну пригоду з яким-небудь наївним дівчиськом, і вийде такий твір, що не тільки тато з мамою захопляться, а й кожен книгар радо тобі заплатить.

Обидва наші друга взялися до діла, і ця робота дуже їх тішила. Вечорами Вільгельм ходив до театру і велико втішався товариством Зерло та Аврелії, а його думки, довго стіснені в вузькому колі, тепер що не день, то сягали все ширше.

Розділ вісімнадцятий

З величезним інтересом слухав він, як Зерло уривками розповідав історію свого життя, бо не звик цей рідкісний чоловік говорити про що-небудь у послідовному зв'язку. Він був, можна сказати, у театрі народжений і викоханий. Ще малою дитиною бувши, він лише своєю присутністю зворушував глядачів, бо вже й тоді драматургам відомий був цей натуральний і невинний допоміжний засіб, і його перші "тату" чи "мамо" давали йому величезний успіх, перше ніж він прознав, що таке оплески. Як амур він не раз, тремтячи зі страху, спускався на літальних приладах додолу, як арлекін виходив з яйця і як маленький сажотрус рано навчився витинати різні штуки.

На жаль, за успіхи, що випадали йому на блискучих виставах, він мусив дуже дорого платити дома. Батько його, переконаний бувши, що дитячу увагу можна викликати і втримати лише прочуханами, міцно лупцював його при вивченні кожної нової ролі, не тому, що дитина була незграбою, а тому, щоб він певніше й довше міг бути спритним. Так робилося в давні часи: коли позначали кордони володінь, то дітлахам, що збиралися навколо, давали добрих запотиличників, щоб вони до старих літ пам'ятали те місце, де лежить межовий камінь.

Він виріс і виявив надзвичайні духовні й фізичні здібності, а також і велику гнучкість як у способі виконання, так і в дії та жестах. Його здібність наслідувати була неймовірна. Вже хлопчиком він умів так перекривити різних осіб, що їх, наче живих, бачили перед собою, хоч вони постаттю, і віком, і вдачею зовсім різнились один від одного. До того ж йому не бракувало хисту влаштуватися в житті, і як-но він трохи вбився в колодочки, то поклав, що найкраще буде чкурнути від батька, який, незважаючи на те, що розум у сина зростав, а майстерність збільшувалась, водно намагався вчити його прочуханами.

Який же щасливий був у вільному світі гольтіпака, що всюди міг знайти добру зустріч своїми вптівками-жартамп. Щаслива зірка привела його спочатку на масляну до одного кляштора, де саме переставився патер, який керував дійствами і звеселяв християнський люд духовними виставами. Його там зустріли як рятівного янгола-хранителя. Він негайно взяв на себе роль Гавриїла в благовіщенні і сподобався вродливенькій дівчині, що в ролі Марії велико смиренно і з внутрішньою гордістю прийняла його благую вість. Потім успішно грав найголовніші ролі у всіх містері ял і запишався непомалу, коли паскінчу як спаситель світу прийняв наругу, був побитий і розп'ятий на хресті.

Деякі воїни при цьому занадто натурально виконували свої ролі, тому він при виставі страшного суду, щоб як слід помститися на них, повбирав їх у розкішні царські та королівські шати і, коли ті, сильне пишаючись своїми ролями, попереду всіх спрямували кроки свої просто на небо, він зненацька в вигляді диявола заступив їм дорогу і пекельними вилами, на превелику радість усього поспільства і старців, завдав їм доброго чосу і немилосердно струтив їх назад у пекло, де на них вельми непривітно шугонули омахи вогню пекельного.

Він мав досить глузду в голові, щоб змикитити, що ті короновані голови не пробачать йому такої нахабної вихватки і не матимуть жодного решпекту до його уприві-лейованого стану вивідувача та шпига, і якнайтихіше накивав звідсіль п'ятами, не чекаючи й тисячолітнього царства, і був прийнятий в сусідньому місті з розкритими обіймами в одну трупу, яку тоді звали "Діти радощів".