Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 44

Це були розумні, дотепні, жваві люди, які добре бачили, що сума існувань ніколи не ділиться рівно на розум, бо завжди залишиться якась чудернацька решта. Отої шкідливої, а як розкидати на всю масу, то навіть і небезпечної решти намагались вони час від часу позбутися. Всі вони раз на тиждень вдавали з себе цілковитих блазнів і того дня через алегоричну виставу карали взаємно все блазнівське, що помічали за тиждень у собі та в інших. Якщо цей спосіб удосконалення і був грубіший, ніж наслідки правильного виховання, коли статечна людина може щодня слідкувати за собою, попереджувати себе, карати, то зате він був веселіший і певніший, бо хоч вони і не заперечували, що в кожній людині сидить якийсь блазень, проте визнавали його за те, чим він був, тоді як іншим шляхом, з допомогою самоошуканства, він часто стає в домі господарем, потаєнці опановує розум, що уявляє, ніби давно здихався його. Блазенська машкара ходила в товаристві кругом, і кожному дозволялося у призначений для нього день прикрашати її власними чи позиченими атрибутами. Під час карнавалу вони дозволяли собі найбільшу вільність і зма-іалпся з духівництвом в зусиллях, щоб якнайкраще звеселити народ і привабити його до себе. Урочисті алегоричні процесії чеснот і пороків, мистецтв і наук, частин світу і пір року уособлювали народові безліч понять і давали йому уяву про далекі речі, отже, ці фрашки були не безкорисні, тоді як, з другого боку, духовні лицедійства тільки зміцнювали простацькі забобони.

Молодий Зерло і тут був у своїй стихії. Власної винахідливості в нього не було, зате він вельми майстерно умів скористатися з того, що мав перед собою, поставити його як слід і зробити помітним. Його вигадки, хист до наслідування, ба навіть кусючі дотепи, які він принаймні раз на тиждень цілком вільно міг уживати навіть і проти своїх доброчинців, робили його для всієї трупи цінним, навіть необхідним.

Але неспокійна вдача погнала його незабаром з цього вигідного становища в інші місця вітчизни, де він мусив пройти нову школу. Він потрапив у ту окультурену, але незугарну частину Німеччини, де для вшанування добра і краси бракує часом не тільки правди, але й духу. Він не міг нічого вдіяти зі своїми масками і мусив впливати на серце і душу. Не що й довго пробув він у малих і великих трупах, але при цій нагоді підмітив особливості усіх п'єс та артистів. Монотонність, що панувала тоді в німецькому театрі, недоречні спади і підвищення голосу в олександрійському віршові, напушисто-плаский діалог, сухі й простацькі безпосередні повчання — все це він скоро схопив, а також і помітив, що зворушує глядачів і подобається їм.

Нін зовсім легко міг запам'ятати не лише одну якусь роль у популярній п'єсі, але цілком усю п'єсу, а разом із тим і особливий тон артистів, що заживали в ній успіху. І ось випадково, як він блукав без шеляга в кишені, спало якось йому на думку самому заграти всю п'єсу, особливо в шляхетських маєтках та селах, де він негайно знаходив собі і харч, і притулок. В кожному шинку, в кожній кімнаті або в саду він міг в одну мить відкрити театр. З шельмівською поважністю, з удаваним ентузіазмом він умів так заволодіти уявою своїх глядачів, так затуманити їхні почуття, що якась стара шафа на їх очах ніби здавалась їм замком, а вахляр — кинджалом. Його юнацька палкість заміняла йому брак почуття, його завзяття здавалося силою, а підлесність — ніжністю. Тим, хто вже був знайомий ;< театром, він нагадував про все, що вони бачили й чули, ь решти викликав передчуття чогось чудесного і бажання ближче з ним познайомитися. Що подобалось в одному місці, те він повторяв і в другому і щиро зловтішався, коли міг в однаковій мірі всіх пошити в дурні.

Маючи дух жвавий і вільний, якому ніщо не стояло на перешкоді, часто повторяючи п'єси і ролі, він дуже швидко удосконалювався і незабаром став декламувати й грати правильніше, аніж ті майстри, яких він спочатку наслідував. Таким робом він дійшов поволеньки до того, що почав грати натурально, не забуваючи й на мить, що мусить прикидатися. Він удавав захоплення і в той же час пильно стежив за ефектом, і найбільше втішався, коли поступово до-ьодив публіку до хвилю.вання. Проте навіжене ремесло, яке він справував, скоро примусило його до певної поміркованості, і він, трохи з потреби, а трохи з інстинкту, навчився того, про що мають уяву небагато з артистів: бути економним у жестах і голосі.

Він умів приборкати і зацікавити своєю особою навіть грубих, непривітних людей. Маючи скрізь добру їжу і притулок, вдячно приймаючи кожний подарунок, який йому давали, вій іноді відмовлявся навіть і від грошей, коли вважав, що їх у нього досить, а тому легко діставав рекомендаційні листи, з якими довго мандрував від одного маєтку до другого, де вмів догодити іншим, не забував і себе і де потрапляв у найприємніші авантури.

Маючи холодну вдачу, він, власне, не любив нікого, маючи ясннй погляд — не міг нікого поважати, бо помічав лише зовнішні властивості людей і вносив їх у свою мімічну колекцію. Але самолюбство його бувало вкрай ображене, якщо він не кожному подобався і не скрізь мав успіх. А як того успіху зажити, він поволеньки укмітив і так вигострив свій розум, що не тільки на сцені, але й у щоденному житті не міг обійтися без лестощів. Так його вдача, його талант, його триб життя взаємно доповнювались, і він непомітно для себе став досконалим артистом. Еге ж, через дивну на вигляд, але цілком природну дію і протидію, через міркуванпя і вправи його дикція, декламація, міміка піднялись на високий ступінь правдивості, свободи, щирості, тоді як у житті і в стосунках з людьми він, здавалося, ставав що далі, то потайніший, штучніший, навіть нещирий і недовірливий.

Про його долю та пригоди ми, можливо, поговоримо в іншому місці, а зараз додамо лише, що пізніше, ставши вже цілком змужнілою людиною, маючи добре ім'я і вельми добре, хоч і ие стале становище, він привик у розмові тонко, напівіронічно-напівглузливо вдавати софіста і таким чином руйнувати кожну серйозну розмову. Особливо любив він вживати цієї манери проти Вільгельма, як-но той, за своєю звичкою, заводив загальну теоретичну розмову. Але, незважаючи на те, вони радо зустрічались і провадили вельми жваві суперечки, хоч і думали по-різному. Вільгельм любив розвивати все з понять, якими вже оволодів, хотів трактувати мистецтво в стислій системі. Він хотів закріпити тверді правила, визначити, що слушне, гарне, добре і що заслуговує на успіх; одне слово, трактував усе якнайсерйозніше. А Зерло, навпаки, сприймав усі речі дуже легковажно, ніколи не відповідав на питання прямо і в найприємніший спосіб умів з'ясувати суть справи якоюсь баєчкою чи жартом, водночас і повчаючи своїх послухачів і розважаючи їх.

Розділ дев'ятнадцятий

Тимчасом як у Вільгельма в такий спосіб дуже приємно минали дні, у Меліни та інших артистів становище було вельми прикре. Іноді вони здавалися нашому другові злими духами і чинили йому прикрості не лише своєю присутністю, але часто й похмурими обличчями та докірливою мовою. Зерло ні разу не допустив їх до гастролей, не кажучи вже про те, що не давав жодної надії на ангажемент, але, незважаючи на те, він помаленьку виявив усі їхні здібності. Коли артисти збиралися в нього, він мав звичку влаштовувати читання, а часом і сам читав з ними. Він вибирав п'єси, які ще не ставились або які вже ставились давно, правда, здебільшого в уривках. Також і після вистави він велів повторяти ті місця, в яких хотів щось пригадати, розвиваючи в такий спосіб увагу артистів і вміння безпомилково знайти слушний тон. І як невеликий, але ясний розум може принести більше задоволення іншим, ніж безладний, зіпсутий геній, так і він, створюючи непомітно своїм ясним розумінням правильні погляди, підіймав посередні таланти до подиву гідних висот. Чимало тут допомагало й те, що він давав їм читати вірші і підтримував у них почуття чарівності, яке викликає в нашій душі добре дотриманий ритм, замість того, щоб, як в інших театральних трупах стяло яличкою, читати лише таку прозу, що кожному була до снаги.

Ось за таких обставин він добре ознайомився з усіма новоприбулими артистами, з тим, що вони зараз становили собою і чого можна було від них сподіватися, і плекав таємну надію використати їхні таланти в майбутньому на випадок революції, що загрожувала його трупі.

Деякий час він про це і не чичиркнув, відхиляв усі Віль-гельмові клопотання, здвигуючи лише плечима, поки не діждався слушного часу, коли зовсім несподівано запропонував своєму юному другові, щоб той ішов до нього на сцену; з такою лише умовою він ангажує і решту.

— Отже, ці люди зовсім не такі вже нездари, якими ви їх досі виставляли передо мною,— мовив тоді Вільгельм,— коли раптом тепер їх можна всіх прийняти; мені здається, що їхні таланти і без мене залишаться такі ж самі.

Тоді Зерло під великим секретом сповірився йому в своєму становищі: його перший коханець зазнався і при відновленні контракту напевне зажадає прибавки, а він не думає потурати йому, бо й публіка не така вже прихильна тепер до нього. А якщо його пустити, то за ним підуть і всі його прибічники, через що трупа втеряє кілька хороших, а разом з ними і кілька посередніх артистів. Тут він показав Вільгельмові, що зате чимало і виграє, прийнявши його, Лаерта, старого крикуна і навіть пані Меліну. Атож, він обіцяв створити справжній успіх бідному педантові в ролі єврея, міністра і взагалі лиходія.

Вільгельм збентежився, і не без тривоги вислухав цю пропозицію, і, передихнувши, сказав, аби не мовчати:

— Ви говорите вельми привітно про те добре, що в нас вбачаєте і на що сподіваєтесь; а як ви дивитесь на наші слабкі сторони, що, напевне, не сховалися од вашого гострою ока?

— їх ми ретельністю, внравами, міркуваннями не забаримось переробити на сильні сторони,— відповів Зерло.— Хоч ви зараз усі гамузом — сировина, партачі, але між вами нема зовсім безнадійних, бо наскільки я можу міркувати про всіх, то серед них нема жодного бовдура, а тільки бовдури й бувають невиправні, бо вони тупі, негнучкі, однаково чи від пихи, глупоти, чи примхи.

Потім Зерло виклав у кількох словах свої умови, які може і хоче запропонувати, просив Вільгельма скоріше наважитися і пішов, збентеживши його непомалу.

Завдяки чудернацькій і неначе в жарт розпочатій роботі над вигаданою мандрівкою, яку вони писали вдвох з Лаер-том, Вільгельм став значно уважніший до обставин щоденного життя, ніж був досі.