Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 45

Він лише тепер зрозумів батькові наміри, чого той так палко рекомендував писати щоденника. Він уперше відчув, як приємно бути посередником у різних промислах і потребах і сприяти поширенню життя і діяльності в найдальші закутки гір і лісів. Метушливе торговельне місто, де він зараз мешкав, при неспокійній вдачі Лаерта, який всюди тягав його за собою, давало Вільгельмові найяснішу уяву про великий центр, звідкіль усе витікає і куди все повертається, і вперше він по-справжньому звеселився, дивлячись на таку бурхливу діяльність.

Ось у такому становищі бувши, і отримав він пропозицію від Зерло, і його знову сильно схвилювали бажання, нахили, віра в природжений талант, обов'язок до безпорадної трупи.

"Тепер ось,— сказав він сам до себе,— я вдруге стою на роздоріжжі поміж двох жінок, які з'явилися мені в юності моїй. Одна має вже не такий жалюгідний вигляд, як колись, а друга не такий вельможний. Ти почуваєш внутрішній поклик іти й за тою, і за другою і до обох тебе однаково сильно тягне; тобі здається, що ти не можеш зважитись, ти хочеш, щоб якийсь зовнішній поштовх визначив твій вибір, і проте, коли як слід поміркуєш, то і вийде, що лише зовнішні обставини викликають у тобі прихильність до ремесла, збагачення, власності, але твоя найщиріша потреба створює і плекає бажання якнайбільше розвинути й удосконалити приховані в тобі нахили до добра і краси, духовної чи фізичної. І як же мені не шанувати долі, яка без моєї участі привела мене сюди, до мети моїх бажань. Г>о хіба ж не випадково, без мене, здійснюється тепер усе те, що я колись задумав і поклав виконати? Дуже дивно! Здається, людина найкраще знає свої надії і бажання, які давно плекає і береже в серці своєму, а проте, здибавшись із ними, коли вони ніби нав'язуються самі, їх не впізнає і сахається від них. Все, про що я міг лише мріяти до тої нещасливої ночі, котра мене з Маріаною розлучила, стоїть передо мною і саме себе накидає. Я хотів сюди тікати і сам опинився тут, не знаючи як. В Зерло я хотів шукати пристановища, а він сам шукає мене, та ще й пропонує умови, на які я, початківець, ніколи й не сподівався.

Невже це кохання до Маріанп прикувало мене до театру? Чи, може, навпаки, любов до мистецтва так прив'язала мене до дівчини? А може, лише перспектива, шлях до театру вабили безладну, неспокійну людину, що бажала провадити таке життя, якого йому не дозволило б міщанське оточення? Чи, може, все було по-іншому, чистіше, гідніше? І що тебе примусило змінити свої попередні переконання? Чи ти ж не йшов досі, несвідомо навіть, за своїм планом? І чи не слід тепер цей останній крок ще більше схвалити, бо в цій грі нема побічних міркувань і тим самим ти зможеш додержати свого слова, урочисто даного, і шляхетно спокутувати свою тяжку провину?"

Все, що ворушилося у нього на серці та в уяві, безнастанно зміняло одне друге. Той факт, що він зможе втримати при собі Міньйону, що не відштовхне від себе арфіста, не малим тягарем лягло на шалю ваги, а проте вона хиталася з боку на бік, поки нарешті він, за своїм звичаєм, не пішов на пораду до свого друга Аврелії.

Розділ двадцятий

Вільгельм застав її на канапі; вона, здавалось, була спокійна.

— То ви гадаєте, що завтра зможете грати? — запитав він.

— Аякже,— відповіла вона жваво.— Ви ж знаєте, мені тут нічого не перешкодить. Коли б я тільки знала засіб, як уникнути оплесків партера. Вони бажають мені добра, але доконають мене. Позавчора я думала, що серце мені розірветься! Раніше я могла це стерпіти, коли сама собі подобалась; коли довго вчила роль і готувалась, то мене тішило, як звідусіль лунали оплески, бо вони показували, шо роль мені вдалася. А тепер я говорю не те що хочу, не так як хочу, я захоплююсь, плутаюсь, і моя гра робить куди більше враження. Оплески стають голосніші, і я думаю: "Коли б ви знали, що вас захоплює! Захоплюють вас темні, могутні звуки, вони примушують вас дивуватись, а ви й не відчуваєте, що це болючий стогін нещасниці, яку ии вшанували своєю прихильністю".

Сьогодні вранці я вивчила роль, а зараз ось повторила і спробувала грати. Я втомлена, розбита, а завтра почнеться все знову. Завтра ввечері треба грати. Отак я й нудж-світом, мені невесело вставати і прикро лягати. Все в мені йде по якомусь вічному колу. То приходить до мене жалюгідна втіха, то я відкидаю і проклинаю її. Я не хочу піддатися необхідності,— чому повинно бути необхідне те, що штовхає мене до загибелі? Хіба не могло б бути по-іншому? Я мушу розплатитися за те, що я німкеня; така вже натура у німців, що їм від усього важко і що все стає важким, до чого вони втрутяться.

— О друже мій,— перебив її Вільгельм,— перестаньте гострити кинджал, котрим ви раз у раз себе раните! Хіба вам нічого не залишилось? Та хіба ж ваша краса, ваша молодість, ваше здоров'я, ваш талант — це ніщо? Коли ви Етеряєте одне благо не з своєї вини, то невже повинні через це відкинути всі інші? Хіба це потрібно?

Вона помовчала хвильку, а потім заволала:

— Я добре знаю, що кохання — це марна витрата часу, нічого більше, як марна витрата часу. Скільки б я могла зробити! Скільки повинна була б зробити! І тепер усе чистісінько пішло нанівець. Я лише бідне, закохане створіння, лише закохане і нічого більше. На бога, пожалійте мене, нещасницю!

Вона замислилась і по короткій паузі палко скрикнула:

— Ви звикли, щоб вам усі вішалися на шию! Ні, ви не можете цього відчути. Жоден чоловік не годен відчути вартості жінки, яка вміє себе поважати! Поміж усіх янголів небесних, поміж усіх образів блаженства, які створює чисте, щире серце, нема нічого вищого за жіночу істоту, що віддається коханому чоловікові! Ми холодні, горді, бундючні, ясні, розумні, коли заслуговуємо того, щоб жінками зватись. І всі ці переваги ми кладемо до ваших ніг, як тільки покохаємо, як сподіваємось одвітного кохання. О, як свідомо, доброхітно відкинула я все своє існування! Але тепер я зневірюсь, нарочито зневірюсь. Кожна краплина крові повинна бути в мені покарана, кожна жилка буде в мене знівечена. Смійтеся, смійтеся над театральним розтринькуванням пристрасті.

Але нашому другові було зовсім не до сміху. Жахливий стан його приятельки, почасти природний, почасти вимушений, завдавав йому тяжкої муки. Він разом з нею переживав тортури її болісного напруження. Його мозок мало не розпадався, кров гарячково струмувала.

Вона встала і пройшлась по кімпаті.

— Я не раз уже казала сама собі,— скрикнула вона,— що не повинна була його кохати, бо він цього не вартий; намагаюсь думати про щось інше, якомога розважити себе. То візьмуся за роль, якої ніколи не гратиму, то повторюю старі, хоч і знаю все до словечка, і вчу, вчу. Мій друже, мій щирий друже, яка це жахлива праця — змусити себе віддалитися від себе. Мій розум такий напружений, що аж мозок терпне. Щоб урятуватись від божевілля, я віддаюся знову почуттям, ніби його кохаю. Так, я його кохаю, кохаю,— скрикнула вона, заливаючись сльозами,— я кохаю його, хоч би навіть і вмерти!

Він схопив її за руку і став вельми просити не роз'ятрювати самої себе.

— О,— сказав він,— як дивно, що людині заказано не тільки неможливе, але також і багато можливого. Вам не судилося знайти вірне серце, яке могло б створити вам повне блаженство в житті. А мені довелося зв'язати все благо мого життя з одною нещасницею, яку я, ніби очеретину, пригнув до землі, а може, й зламав тягарем своєї вірності.

Він розповідав уже Аврелії свою історію з Маріаною, отже міг тепер на неї послатися. Вона пильно подивилася йому в очі і запитала:

— А ви можете сказати, що ніколи не підманули жінки, що ні в одної з них не пробували осягнути прихил ь-ності через легковажне залицяння, безсоромні обіцянки, звабливі присягання?

— Можу,— сказав Вільгельм,— без усяких хвастощів можу. Бо життя моє було дуже просте, і я рідко впадав у спокусу спокушати. І якою пересторогою, мій прекрасний, мій благородний друже, є для мене ваше сучасне сум-пе становище. Візьміть з мене цілком відповідну моєму серцеві обітницю, яка через зворушення, викликане вами, перетворилася у мені в мову і форму і цією хвилиною освятилася: буду уникати всяких легковажних зальотів і навіть найсерйозніші почуття притлумлю в грудях своїх. Жодна жінка не почує з уст моїх освідчення в коханні, якщо я не зможу їй присвятити всього свого життя!

Вона дивилась на нього з якоюсь дикою непритомністю і відступила кілька кроків, коли він подав їй руку.

— Не в цьому річ! — скрикнула вона.— Кілька жіночих сліз більше або менше— моря цим не долити. Але,— вела вона далі,— але поміж тисячами одну врятувати — це вже

чогось варте. З-поміж тисяч одну чесну знайти — це вж*з дпбре. Чи знаєте ви, що обіцяєте?

— Знаю,— сказав Вільгельм, усміхаючись, і подав їй руку.

— Приймаю,— мовила вопа, зробивши такий рух правицею, що йому видалось, ніби вона хоче подати свою. Але вона швидко сягнула рукою до кишені, блискавично вихопила кинджал і вістрям порізала йому долоню. Вій швидко відсмикнув руку, але запізно, кров уже потекла.

— Вас, мужчин, треба гостро значити, щоб пам'ятали! — вигукнула вона з якоюсь дикою радістю, що скоро перейшла в жваву діяльність. Вона взяла свого носовичка і зав'язала йому руку, щоб зупинити кров, що текла з рани.— Пробачте напівбожевільній,— скрикнула вона,— і не жалкуйте цих краплин крові! Я примирилася, я знову отямилась. Я навколішках прохатиму у вас пробачення. Зробіть мені таку втіху, дозвольте лікувати вас.

Вона кинулась до своєї шафи, дістала полотна і деякі причандали, зупинила кров і старанно оглянула рану. Розріз ішов по долоні, від великого пальця через лінію життя аж до мізинця. Вона мовчки перев'язала руку і поринула в глибокий роздум. Вільгельм кілька разів її запитав:

— Дорога, як ви могли поранити свого друга?

— Мовчіть,— сказала вона, приклавши до уст пальця,— мовчіть!

КНИГА П'ЯТА

Розділ перший

Ось такечки Вільгельм до своїх двох ран, що ледь загоїлись, придбав ще й третю, яка завдавала йому чималого клопоту. Аврелія нізащо не згоджувалась, щоб він користувався послугами лікаря. Вона сама перев'язувала його з різними примовками, церемоніями, замовами і тим ставила його в дуже прикре становище. Але не тільки він один, а й всі близькі до неї терпіли від її неспокійної, дивацької вдачі.