Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 48

"Це зовсім не полова з пшеницею,— волав він,— це стовбур, віти, галуззя, листя, бруньки, квітки, овочі. Хіба ж усе воно не з'єднане, не походить одне з одного?" А Зерло відповідав, що не принесеш же цілий стовбур на стіл. Митець подає своїм гостям золоті яблука на срібній таці. Вони вишукували різних порівнянь, і їхні думки, здавалося, все більше розходились.

І вже наш друг зовсім був зневірився, коли одного разу, після довгої суперечки, Зерло запропонував йому найпростіший метод розв'язати це питання, а саме: взяти перо і викреслити з трагедії все, що важко або зовсім неможливо виконати, кілька дійових осіб з'єднати в одну і, якщо він з такою роботою не досить знайомий або серце не лежить

до неї, нехай покладеться на нього, він швидко з нею впорається.

— Це суперечить нашій умові,— сказав Вільгельм.— Як ви можете з вашим смаком бути таким легковажним?

— Мій друже,— покликнув Зерло,— і ви такий будете. Я знаю, гидка ця манера, вона, може, ще пе застосована в жодному театрі в світі, але де ви знайдете таку занедбану сцену, як наша? До цього паскудного калічення примушують нас автори, а публіка це дозволяє. Чи багато в нас є п'єс, в яких не перебрано міри щодо кількості дійових осіб, декорацій, театральної техніки, в тривалості вистави, в діалогах, які б не переходили фізичних сил артистів? Проте ми мусимо грати, грати й грати! То чому ж нам не триматися своєї вигоди, коли зі скороченою п'єсою ми домагаємось того, що й з цілою? Нас же сама публіка штовхає на це. Мало німців, а то, може, взагалі, мало людей усіх націй мають почуття естетичного цілого; вони хвалять або ганять лише окремі місця, і захоплюють їх також лише окремі місця, а хто ж від цього найбільше повинен радіти, як не артист, бо театр завжди залишається і збірним, і роз'єднаним єством.

— Залишається,— мовив Вільгельм,— але чи повинен таким залишатися, чи все повинно в ньому залишатися так, як є? Ви не переконаєте мене, що маєте рацію, бо жодна сила в світі не примусить мене дотримуватись контракту, який я підписав, найгрубіше помиляючись.

Зерло звернув розмову на жарт і ще раз попросив Вільгельма обміркувати як слід їх попередні розмови про "Гамлета" і самому спробувати якнайкраще обробити п'єсу.

Кілька днів Вільгельм пробув на самоті, а тоді веселий знову з'явився до Зерло.

— Я не помилюся,— покликнув він,— коли скажу, що добрав способу зарадити всій справі. Еге ж, я переконаний, що й сам Шекспір зробив би те ж саме, якби його геній не був скерований виключно на головний сюжет та не звели на манівці новели, які він обробляв у п'єси.

— Що ж, послухаємо,— сказав Зерло, поважно сідаючи на канапу.— Я спокійно слухатиму, але суворо судитиму.

Вільгельм промовив:

— Мені не страшно. Слухайте лишень. Найдокладніше дослідивши і найсуворіше обміркувавши п'єсу, я вбачаю в її композиції два боки: по-перше, великий внутрішній зв'язок осіб і подій, могутня чинність, що виникає з характорів і вчинків головних фігур, кожна з яких чудова, і послідовності, в якій вони виступають, виправляти не можна. Жодним трактуванням їх не можна знищити або викривити. Вони такі, що їх бажає кожний бачити, до яких ніхто не наважиться торкнутися, які глибоко западають у душу і, як я чув, майже всі виведені на німецькій сцені. Тільки, на мою думку, тут ось яка хиба,— і це друге, що я маю зауважити до цієї п'єси,— я думаю про зовнішні стосунки осіб, через що вони переїжджають з місця на місце або в той чи інший спосіб входять у стосунки між собою,— все це вважають за незначне, говорять про це лише побіжно, або й зовсім відкидають. Звичайно, ці нитки дуже тонкі і неміцні, але вони йдуть крізь усю п'єсу, з'єднують те, що інакше розсипалось би і справді-бо таки розсипається, коли їх обрізують і думають, що впоралися з ділом, залишивши кінці.

До цих зовнішніх обставин я зараховую заворушення в Норвегії, війну з молодим Фортінбрасом, посольство до старого дядька, улагоджену сварку, похід молодого Фортін-браса в Польщу і його повернення вкінці, а також повернення Гораціо з Віттенберга, Гамлетове бажання поїхати туди, Лаертова подорож до Франції, його повернення, вислання Гамлета в Англію, взяття його в полон морськими піратами, смерть обох царедворців через зрадницький лист,— все це обставини і події, яких би вистачило на цілий роман, але які надзвичайно шкодять цілісності п'єси, особливо й тому, що герой не має жодного плану.

— О, я радий чути від вас таке! — вигукнув Зерло.

— Не перебивайте мене,— мовив Вільгельм,— і поки що не поспішайте хвалити. Ці хиби є наче тимчасові підпірки в будівлі, яких не можна витягати, поки не буде підмурована міцна стіна. Отже, моя пропозиція — нічого не чіпати в перших, великих ситуаціях і якомога берегти їх і в цілому, і в окремих місцях, але ці зовнішні, окремі, розсипані мотиви, і ті, що розсипаються,— всі зразу відкинути і замінити одним єдиним.

— А чим саме? — запитав Зерло, підводячись зі свого і:ридобного місця.

— Воно лежить у самій п'єсі,— відповів Вільгельм,— мені треба тільки правильно його застосувати. Це заворушення в Норвегії. Ось тут і беріть мій план на випроби.

Після смерті старого Гамлета серед недавно завойованих норвежців починаються заворушення. Тамтешній намісник посилає свого сина Гораціо, давнього Гамлетового товариша по школі, який хоробрістю і життєвим досвідом значно перевищує всіх інших, в Данію прискорити спорядження флоту, яке за нового короля-гульвіси посувалося дуже поволі. Гораціо знав старого короля, бо брав участь в його останніх битвах, здобув у короля прихильність, і тому першої сцени з привидом не можна знехтувати. Новий король дає потім Гораціо аудієнцію і посилає Лаерта в Норвегію з повідомленням, що флот скоро прибуде, тимчасом як Гораціо отримує наказа прискорити його спорядження, але мати не згодна відпустити сина в море з Гораціо, хоч Гамлет і бажає цього.

— Ну, дякувати господеві,— покликнув Зерло,— тоді ми здихаємось Віттенберга та його високої школи, яка завжди стояла на заваді. Я вважаю вашу думку за цілком слушну, бо, крім двох окремих далеких картин Норвегії та флоту, глядач ні про що не мусить думати. Все інше він бачить, замість того щоб, як раніше, гасати уявою по всьому світі.

— Ви тепер ясно бачите,— сказав Вільгельм,— як я з'єднав усе інше в одне ціле. Коли Гамлет відкриває Гораціо злочин свого вітчима, той радить йому поїхати з ним у Норвегію, забезпечити собі підтримку армії і вернутися зі зброєю в руках. А що Гамлет стає надто небезпечний для короля і королеви, то вони не мають кращого засобу здихатися його, як послати у флот, а наглядачами за ним посилають Розенкранца і Гільденстерна. Тим часом вертається Лаерт, і цього юнака, що палає жадобою помсти, шлють навздогін за ним. Флот через несприятливий вітер залишається в гавані. Гамлет ще раз вертається, і його прогулянку по цвинтарю можна легко вмотивувати. Його зустріч з Лаертом біля могили Офелії — це величний, неминучий момент. Після неї в короля виникає думка, що з Гамлетом найкраще розрахуватися тут, на місці. Перед від'їздом справляють урочистий бенкет, відбувається вдаване примирення з Лаертом, влаштовують турнір, на якому Лаерт із Гамлетом шермують. Без чотирьох трупів я не можу закінчити п'єси, ніхто не повинен залишитись живий. А що виборче право народу знову відновлюється, то Гамлет, умираючи, передає свій голос Гораціо.

— Тоді швиденько сідайте,— мовив Зерло,— і обробляйте п'єсу— Вашу ідею я цілком схвалюю, лиш би не пройшла охота.

Розділ п'я т и й

Вільгельм давно вже перекладав "Гамлета", при чому користувався талановитою працею Віланда, через яку взагалі познайомився з Шекспіром. Все, що в нього було випущене, він додав і таким чином мав повний текст на ту мить, коли домовився з Зерло щодо опрацювання. Отож, згідно зі своїм планом, він почав випускати і вставляти, роз'єднувати і з'єднувати, змінювати і часом знову відновляти, бо хоч вельми був задоволений зі своєї ідеї, та при роботі йому все здавалось, що він лише псує оригінал.

Закінчивши працю, він прочитав її перед Зерло та рештою трупи. Всі були дуже задоволені, особливо Зерло не шкодував похвальних зауважень.

— Ви,— сказав він між іншим,— дуже правильно відчули, що зовнішні обставини супроводять усю п'єсу, але вони мусять бути простіші, ніж їх подав нам великий поет. Те, що відбувається поза театром, чого глядач не бачить, що мусить лише уявити собі, є ніби тло, на якому рухаються фігури артистів. Широка, проста перспектива флоту і Норвегії, буде в п'єсі вельми до ладу. Якщо її викинути, то залишиться тільки сімейна сцена, і великий задум загибелі цілого королівського дому через внутрішні переступи і розпутність не буде показаний у всій своїй величі. А якщо тло залишиться розмаїтим, рухомим, заплутаним, І о це завдасть шкоди враженню від гри артистів.

Вільгельм тепер знову став на бік Шекспіра і доводив, що він писав це для остров'ян, для англійців, які на тлі звикли бачити лише кораблі та морські мандрівки, береги Франції та капери, і те, що для них є річ найзвичайніша, нас уже розважає і заплутує.

Зерло мусив поступитись, і обидва погодилися на тому, Що раз п'єса ставиться на німецькій сцені, то найкраще буде для нашої уяви пасувати поважне, просте тло.

Ролі були вже розподілені раніше: Полонія взяв Зерло, Офелію — Аврелія, Лаерт визначався вже своїм ім'ям, роль Гораціо отримав молодий, присадкуватий, жвавий, недавно прибулий юнак, а щодо короля і привида, то виникли деякі труднощі. Для обох цих ролей залишився тільки старий крикун. Зерло запропонував роль короля дати педантові, але Вільгельм рішуче запротестував. Так вони і не могли дійти згоди.

Далі Вільгельм у п'єсі залишив обидві ролі, Розелкранца і Гільденстерна.

— Чому ви їх не з'єднали в одну? — запитав Зерло.— Адже ж це скорочення так легко зробити.

— Хай біг мене боронить від таких скорочень, які заразом нівечать і сенс, і ефект,— мовив Вільгельм.— Те, що цих двоє добродіїв являють собою і що чинять, не може бути показане в одному. В таких дрібницях і виявляється Шекспірова велич: ця тиха хода, це лакузництво та угинання, це підтакування, ця підлесність і підлабузництво, ця пронозливість, це викручування хвостом, ця всезагальність і порожнеча, ця щира підлота, ця нездарність — як хможна все це вмістити в одну особу? їх мусило б бути принаймні з дюжину, якби можна було стільки знайти; бо вони тільки в суспільстві становлять щось, вони самі суспільство, і Шекспір був дуже скромний і мудрий, що показав тільки двох таких представників.