Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 50

Що більше я вивчаю роль, то більше бачу, що в цілій моїй постаті нема жодної риси того образу, який Шекспір надає своєму Гамлетові. І коли як слід поміркую про надзвичайну цілісність тієї ролі, то аж не віриться, чи зможу справити хоч поганеньке враження.

— Ви надто сумлінно взялися до своєї справи,— мовив Зерло.— Артист пристосовується до ролі, як може, а роль мусить пристосуватись до артиста. Але як же Шекспір змалював свого Гамлета? Невже він такий на вас не схожий?

— По-перше, Гамлет білявий,— сказав Вільгельм.

— От тобі й маєш! — втрутилася Аврелія.— Звідкіля ви це взяли?

— Як данець, як мешканець півночі, він з народження має бути білявий і з блакитними очима.

— Таж у Шекспіра й згадки нема про це!

— Виразно він цього ніде не каже, але в зв'язку з ін-ніпми місцями це здається мені безперечним. Його втомлює шермування, піт очі заливає, і королева говорить: "Він гладкий, хай трішки відпочине". То хіба ж його можпа уявити іпакше, ніж білявпм та огрядним? Бо чорняві замолоду рідко бувають такими. І хіба ж його хистка меланхолія, його лагідна жура не більше пасують до такого образу, ніж до стрункого, чорнявого юнака, від котрого ми чекаємо більше рішучості і спритності?

— Ви геть псуєте мені уяву вашим гладким Гамлетом! — покликнула Аврелія.— Не показуйте нам вашого огрядного принца! Дайте нам краще якесь qui pro quo, аби лиш воно чарувало нас і зворушувало. Наше задоволення дорожче для нас, ніж авторові наміри, і ми бажаємо чарівності, яка була б із нами співзвучна.

Розділ сьомий

Одного вечора артисти засперечалися, що важливіше — роман чи драма. Зерло запевняв, що це марна, безглузда суперечка: і роман, і драма — прекрасні речі, аби лиш вони трималися свого жанру.

— Мені це ще не зовсім ясне,— зауважив Вільгельм.

— А кому воно ясне? — мовив Зерло.— Проте не завадило б трохи ближче з цим ознайомитись.

Довго вони топталися навколо цього питання і нарешті прийшли до такого висновку:

В романі, як і в драмі, ми бачимо людську натуру і людські вчинки. Різниця обох цих жанрів лежить не тільки в зовнішній формі і не в тому, що в драмі дійові особи промовляють самі, а в романі про них розповідають. На жаль, багато драм — це лише романи в діалогах, і цілком можливо написати драму в листах.

В романі повинні даватись переважно думки і події, в драмі характери і вчинки. В романі дія розвивається поволі, і наміри головної особи доконечне мусять стримувати прагнення цілого до розвитку. Драма ж повинна поспішати, характер дійової особи мусить прямувати до кінця і його треба стримувати. Герой роману мусить бути пасивний або принаймні не надто вже діяльний, від драматичного ж героя вимагаються дія і вчинки. Гранді-сон, Кларісса, Памела, векфільдський священик, навіть Том Джонс — все це, коли не пасивні, то особи, що стримують дію, і всі події, так би мовити, формуються згідно з їхніми намірами. В драмі герой нічого не формує посвоєму, все повстає проти нього, і він або усуває всі перешкоди, або підкоряється їм.

Погодилися також і на тому, що в романі може грати чималу роль і випадок, проте він мусить бути скерованиіі по певному шляху переконаннями дійових осіб, і, навпаки, що для долі, яка штовхає людей без їхньої участі лише силою не зв'язаних між собою зовнішніх обставин до непередбаченої катастрофи, для долі місце тільки в драмі. Випадок може утворити лише патетичні і ні в якому разі не драматичні ситуації; доля, навпаки, завжди мусить бути жахлива і стає аж надто трагічна, коли доводить до нещасливого зв'язку і злочинні і невинні, незалежні один від одного, вчинки.

Ці міркування знову привели до дивного "Гамлета" та до властивостей цієї п'єси. У героя, казали вони, ми бачимо самі лише умонастрої. Він натрапляє тільки на вчинки, і тому п'єса трохи скидається на розтягнутий роман, але тому, що доля вже визначила план, тому, що п'єса виходить з жахливого злочину, а героя тягне все вперед до страшного вчинку, то п'єса в найвищій мірі трагічна і не може мати іншого кінця, ніж трагічний.

Тепер мало відбутися пробне читання, на яке Вільгельм дивився просто як на свято. Він наперед звірив усі ролі, отже, з цього боку не було замішки. Всі артисти вже ознайомилися з п'єсою, і він до початку намагався тільки переконати їх в важливості пробного читання. Як від кожного музиканта вимагається, щоб він міг до певної міри грати з листа, так і кожний артист, ба навіть і кожна вихована людина повинні навчитися, читаючи з листа чи то драму, чи вірша, чи оповідання, зразу ж схопити їхній характер і відтворити в інтонації. Ніяке заучування напам'ять не допоможе, якщо артист насамперед не збагне духу і сенсу хорошого письменника. Сама буква нічого тут не варта.

Зерло запевняв, що він пробному читанню, коли воно проведено як слід, надає більшої ваги, ніж усякій іншій репетиції, навіть і генеральній.

— Нема-бо нічого веселішого,— сказав він,— як розмови артистів про студіювання п'єси. Для мене це однаково, як би вільні каменярі заговорили про роботу.

Пробне читання пройшло вдало, і можна сказати, що ці кілька корисних годин стали грунтом для популярності і добрих зборів трупи.

— Ви непогано зробили, мій друже,— сказав Зерло, залишившись з Вільгельмом на самоті,— що так серйозно поговорили з нашими колегами, хоч я й боюсь, чи виправдають вони ваші сподівання.

— А чому? — запитав Вільгельм.

— Я вже впевнився,— вів далі Зерло,— що хоч і легко розворушити в людей уяву, хоч і залюбки вони слухають казки, але рідко можна здибати у них продуктивну уяву. А в артистів то й поготів. Кожен радо візьметься за гарну, гідну, блискучу роль, але всяк про те лише мріє, щоб самозадоволено поставити себе на місце героя, нітрі-шечки не турбуючись, чи його хто-небудь вважатиме за такого. І небагато хто з них виразно уявляє, що автор хотів показати в п'єсі, скільки треба вкласти своєї індивідуальності, щоб добре виконати свою роль, як силою власного переконання переконати глядача, що ти став зовсім іншою людиною, як внутрішньою правдою своєї гри перетворити цю дощану буду на храм, ці лаштунки на ліс. Хто має уяву про цю силу духу, що саме і вводить глядача в оману, про цю вигадану правду, що саме і справляє враження, через яку і досягають ілюзії?

Тож дозвольте нам не так надто вже наполягати на дух і на почуття! Найпевніше буде, коли ми спочатку спокійно з'ясуємо нашим друзям буквальний сенс п'єси і розкриємо її значення. Хто має хист, той і сам знайде розумне і зворушливе виконання; а хто його не має, той принаймні не зовсім фальшиво буде грати і декламувати. Але я не знаходив і в артистів, і взагалі у всіх, гіршого зухвальства, як намагання збагнути одразу дух, не зрозумівши ясно і остаточно букви твору.

Розділ восьмий

Бі.імельм прийшов на першу репетицію дуже рано і опинився на сцені сам-один. Помешкання захопило його і збудило в ньому найчудесніші спогади. Декорації села і лісу стояли достоту так, як на сцені його рідного міста на тій репетиції, коли одного ранку Маріана схвильовано призналась, що кохає його, і обіцяла першу щасливу ніч. Хатки в театрі були схожі одна на одну, як і в селі. Вранішнє сонце освітлювало крізь нанівзачинену віконницю скрайок лави, неміцно прибитої коло дверей. Тільки, на жаль, тепер воно вже не світило, як тоді, на Маріа-нині коліна і груди. Він сів на лаву, замислився над тдм, що все так дивно схоже на тодішнє, і йому видалось, ніби він скоро побачить тут і Маріану. Та ба! Це були тільки декорації до епілога, що тоді часто ставили на німецькій сцені, і нічого більше!

Ці спогади його були порушені прибуттям решти артистів, з якими разом прийшли і двоє аматорів театру та акторських гардеробних. Вони з ентузіазмом привітали Вільгельма. Один із них був наче пажем при особі мадам Меліни, другий — справжній прихильник театрального мистецтва, а обидва разом належали до таких друзів театру, які були б бажані в кожній трупі. Важко було сказати, чи вони більше знали театр, чи любили його. Вони надто його любили, щоб добре його знати, і досить його знали, щоб цінувати все гарне і відкидати погане. Але при своїй прихильності вони терпляче ставились і до посереднього виконання, зате годі й казати, яку мали величезну насолоду і до і після доброї вистави. Технічний бік втішав їх, духовний захоплював, і їхня прихильність була така велика, що навіть репетиції уривків могли для них створити певну ілюзію. Здавалось, хиби для них кожного разу відступали геть, а все гарне щиро їх зворушувало. Одне слово, це були аматори, яких кожен митець міг би собі побажати. Найлюбіша їх мандрівка була з-за лаштунків у партер і з партеру за лаштунки, найприємніші посиденьки — в гардеробній, найбільший клопіт — хоч трохи виправити поставу, одяг, виразність декламації артистів; найулюбленіші розмови були про успіх вистави. Вони турбувались, щоб артист завжди був уважний, активний, точний, намагалися зробити йому щось корисне і без зайвих витрат справити трупі якусь приємність. Обидва вони мали виключне право з'являтися в театрі під час репетицій та вистав. Щодо "Гамлета" вони не скрізь були згодні з Вільгельмом.' Подекуди він поступався, але здебільшого обстоював свою думку, а в цілому такі розмови дуже сприяли розвиткові його смаку. Вільгельм хотів, щоб його друзі бачили, як високо він їх цінує, а ті, в свою чергу, пророкували, що з їхніх спільних зусиль виникне нова доба в німецькому театрі.

Присутність на репетиціях обох цих аматорів була дуже корисна. Вони особливо переконували наших артистів, що на репетиціях треба позу і гру пов'язувати з мовою так само, як це має робитися і на виставі, а все заразом повинно об'єднатися механічною звичкою. Особливо на репетиціях трагедій не можна дозволяти собі жодних звичайних рухів. Артист-трагік, котрий на репетиції нюхає табаку, збуджує в них острах, бо дуже ймовірно, що й на виставі у тому самому місці йому захочеться понюхати. Вони стояли навіть на тому, що ніхто не сміє бути на репетиції в чоботях, якщо на виставі треба грати в черевиках. Але ніщо так їх не болить, запевняли вони, як те, що жінки на репетиціях ховають руки в фалди своєї одежі.

Крім того, поради цих аматорів мали ще один дуже добрий вплив, а саме: всі чоловіки почали навчатися військової муштри.