Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 49

Крім того, в моїй обробці вони мені потрібні як пара, що контрастує з одним славним Гораціо.

— Я розумію вас,— мовив Зерло,— і ми цьому допоможемо. Роль одного з них ми дамо Ельмірі (так звалася старша донька крикуна), адже не пошкодить, коли вони будуть вродливі, а я так вистрою і вимуштрую наших ляльок, що любо буде глянути.

Філіна надзвичайно раділа, що буде грати герцогиню в маленькій комедії.

— Я тут натурально покажу,— покликнула вона,— як в одну мить вийти заміж за другого, щиро любивши першого. Я сподіваюсь на великий успіх, і в кожного з чоловіків виникне бажання бути третім.

Аврелія аж зморщилась від таких слів. її ворожість до Філіни дедалі зростала.

— Вельми шкода,— мовив Зерло,— що в нас нема балета, а то б ви мені з вашим першим та другим чоловіком затанцювали па-де-де, старий під музику заснув би, а ваші ніжки та литочки якраз би пасували до дитячого театру.

— Про мої ж литочки ви нічого не знаєте,— задерикувато мовила Філіна,— а щодо моїх ніжок,— гукнула вона і, хутко сягнувши рукою під стіл, зняла свої черевички та поставила їх перед Зерло,— то ось мої ходачки, прошу вас, чи знайдете кращі? ^

— Справді-бо! — сказав вій, розглядаючи пречудові черевички.— Далебі, чи й побачиш де кращі!

Черевички були паризької роботи. Філіна отримала їх у подарунок від графині, дами, що славилась гарненькими ніжками.

— Чудова річ! — скрикнув Зерло.— Аж серце тремтить, як дивишся на них.

— А чого ж йому тремтіти? — запитала Філіна.

— Е, тут йдеться не про пару черевичків, хоч би які вони були гарні,— скрикнув Зерло,— їх стукіт іще принадніший, ніж вигляд.— Він трохи підняв їх і кілька разів по одному кинув на стіл.

— А це ж що має значити? Давайте вже їх сюди,— покликнула Філіна.

— Дозвольте сказати,— відповів він з удаваною скромністю і лукавою серйозністю,— ми, холостяки, залишаючись вночі здебільшого самі, звичайно, як і всі люди, боїмося темряви і прагнемо товариства, особливо в готелях, в чужому місці, де трохи-таки й моторошно, ми тоді буваємо втішені, коли якесь щире дівчатко прийде і розважить нас своїм товариством. Ніч, лежиш у ліжкові, чуєш шурхіт, шелест, раптом двері відчиняються, впізнаєш любий, тихесенький шепіт, щось підкрадається, завісочка шурхотить, туп-туп! Черевички падають і — пурх — ти вже більше не сам. Ах, любий, неповторний звук! Ах, найлюбі-ший, наймиліший — оцей тупіт каблучків по підлозі! Що вони кращі, то ніжніше стукотять. Базікають про соловейків, про журкітливі струмки, про шум вітру, про звуки розмаїтих інструментів. А для мене наймиліше — оце туп-туп! Туп-туп — це найкраща тема для рондо, яке завжди слухав би і не наслухався б.

Філіна відібрала від нього черевички і сказала:

— Як я їх викривила! Вони трохи завеликі на мене. Потім погралась ними і стала терти підошвами один об

одного.

— Які вони стали гарячі! — скрикнула вона, приклавши підошву до щоки. Потім знову потерла і подала одного Зерло.

Він досить добродушно хотів спробувати, чи справді гарячі, і раптом:

— Туп-туп! — вигукнула вона і так хльоснула його каблучками, що він аж скрикнув і відсмикнув руку.—Я навчу вас про мої черевички думати інакше! — додала, сміючись, Філіна.

— А я навчу тебе, як підманювати старих людей, наче дітей! — скрикнув Зерло, підскочив, міцно схопив її і зра-бував у неї кілька поцілунків, кожен з яких діставався йому з серйозним, хоч і удаваним опором з її боку. В боротьбі довгі її коси розсипались, завились навколо їх обох, стілець перекинувся, а Аврелія встала, сприкрена, глибоко обурена цим бешкетом.

Розділ шостий

Хоча при новому обробленні "Гамлета" чимало дійових осіб були викинуті, проте їх залишилось стільки, що трупи не вистачало.

— Якщо так і далі піде,— сказав Зерло,— то й наш суфлер муситиме вийти зі своєї діри та вештатися поміж нами в якійся ролі.

— Я вже не раз дивувався, чого він сидить там,— додав Вільгельм.

— Я думаю, що ніде нема кращого помічника,— сказав Зерло.— Жоден глядач його не чує, а ми на сцені чуємо кожен його звук. Він наче виробив у собі окремий орган і, як добрий геній, в скрутну хвилину посилає нам виразний шепіт. Він відчуває, яку частину своєї ролі артист засвоїв досконало і заздалегідь передбачає, коли його зраджує пам'ять. Іноді, бувало, ледве прочитаєш роль, а граєш добре, бо проказуєш за ним слово в слово; тільки в нього с одна особливість, яка іншого зробила б зовсім негідним до цієї справи, а саме: він з таким запалом бере участь у п'єсі, що в патетичних місцях не тільки підказує, а й декламує. Ця його звичка збивала мене кілька разів з пан-телику.

— І мене також він ставив у небезпечне становище,— впала в мову Аврелія,— але іншою особливістю.

— Як же це при його уважності можливо? — запитав Вільгельм.

— Він,— вела далі Аврелія,— в деяких місцях так сильно зворушується, що аж гарячі сльози проливає і на кілька хвилин просто не володіє собою. І доходить до такого стану якраз не в так званих зворушливих місцях, а, ясніше сказати, в прекрасних, з яких чистий поетів дух визирає ясними, відкритими очима, в місцях, якими решта людей захоплюється дуже рідко, яких тисячі людей навіть і не помічають.

— А чому ж він, маючи таку чутливу душу, не з'являється на сцені?

— Хрипкий голос і незграбні рухи виключають його зі сцени, а іпохондрична вдача — з товариства,— вихопився Зерло.— Скільки зусиль я приклав, щоб призвичаїти його до себе! Але надаремне. Читає він чудово, я ніколи не чув, щоб хто ще так гарно читав; ніхто не вміє так тонко відчувати різницю між декламацією та пристрасним речитативом.

— Знайшов! — скрикнув Вільгельм.— Знайшов! Яке ж щасливе відкриття! Тепер у нас є артист, який прочитає місце про суворого Пірра!

— Треба мати таку пристрасну натуру, як ваша,— мовив Зерло,— щоб усе використати для своєї кінцевої мети.

— Звичайно, я був у великій скруті,— вигукнув Вільгельм,— і думав, що й те місце змушений буду викинути, скалічивши тіш п'єсу.

— Але я цього не бачу,— втрутилась Аврелія.

— Сподіваюсь, що ви скоро погодитеся з моєю думкою,— промовив Вільгельм.— Шекспір вводить прибулих артистів з подвійною метою. По-перше, артист, що з таким хвилюванням сповіщає про смерть Пріамову, робить велике враження на самого принца. Він ятрить сумління нерішучого юнака, і таким чином ця сцена стає прелюдією до тої, в якій інтермедія справляє таке велике враження на короля. Гамлет почуває себе присоромленим від цього артиста, що бере таку велику участь у чужому уявному горі, в нього негайно ж виникає думка в такий самий спосіб випробувати свого вітчима. А який чудовий монолог у кінці другого акту! Я такий радий, що буду його декламувати:

"О, який я негідний, який я підлий раб! Хіба ж то не жахливо, що цей артист лише силою вигадки, силою пристрасної мрії так підкоряє свою душу своїй волі, що під її впливом аж міниться на обличчі. Сльози в очах! Збентежена поведінка. Тремтячий голос! Все єство пройняте одним лише почуттям! І все через ніщо — через Гекубу! А що йому Гекуба? Чи він для Гекуби, що плакати мусить за нею?"

— Якби ж то тільки можна було пустити на сцену цього добродія! — мовила Аврелія.

— Ми повинні,— сказав Зерло,— помаленьку привчити його. На репетиціях він читатиме нам ті місця, ми скажемо, що чекаємо артиста, який має грати цю роль, а там побачимо, як підійти ближче.

Погодившись па цьому, вони звели розмову на привида. Вільгельм не міг зважитись віддати роль живого короля педантові, щоб крикун грав привида, бо хотів почекати, чи не нагодяться ще артисти, щоб з-поміж них вибрати підхожу людину.

Можна собі уявити, як здивувався Вільгельм, коли ввечері у себе на столі знайшов запечатаного листа, написаного чудернацьким почерком, з адресою на його театральний псевдонім:

"Нам відомо, що ти, о дивний юначе, перебуваєш у великій скруті. Ти ледве знаходиш людей для свого "Гамлета", а про тінь і мови нема. Твій запал заслуговує чуда; чуда ми не зробимо, але щось чудне счиниться. Якщо довіришся нам, то в слушний час привид з'явиться. Будь мужній і міцно тримайся! Жодної відповіді не треба, твоє рішення буде нам відоме".

З цим дивним листом він побіг до Зерло. Той прочитав раз, прочитав другий і нарешті замислено сказав:

— Річ вельми важлива, це треба добре розжувати, чи можна і чи слід на це зважитись.

Вони заговорили про те про се. Аврелія мовчала і тільки час від часу усміхалась, а коли за кілька днів про це знову зайшла мова, вона досить ясно дала зрозуміти, що вважає це за жарт самого Зерло, тому прохала Вільгельма відкинути всі турботи і терпеливо чекати привида.

Взагалі Зерло був у напрочуд гарному гуморі, бо артисти, що мали його покинути, намагалися грати якомога краще, щоб дошкульніше дати йому відчути свою відсутність, а від зацікавлення публіки до нового складу трупи він сподівався чималих зборів.

Навіть самі стосунки з Вільгельмом зробили на нього деякий вплив. Він почав більше говорити про мистецтво, бо, зрештою, був німцем, а ця нація охоче здає собі справу з того, що робить. Вільгельм записав чимало таких його міркувань, але ми, щоб часто не переривати нашої оповістки, подамо при іншій нагоді ці драматичні спроби для тих наших читальників, що зацікавляться ними.

Особливо Зерло був веселий одного вечора, коли говорив про те, як він розуміє роль Полонія.

— Цього разу я обіцяю,— сказав він,— добре покпитп-ся з поважної, гідної людини і лагідно виставити там, де слід, його спокій і певність, порожнечу і значущість, привітність і банальність його єства, свавільність і обережність, щирі хитрощі і нещиру правду. Я хочу вивести і якнайчемніше показати того сивого, чесного напів-шельму, що вміє пристосуватися, виждати слушного часу, і до цього добре мені прислужаться різкі, грубі мазки нашого автора. Я говоритиму, як книга, коли підготуюсь, і як блазень, коли буду при доброму гуморі. Я буду підлабузою, як треба, підтакуватиму і буду настільки хитрий, щоб не помічати, якщо з мене сміятимуться. Мало коли брався я за роль так охоче і з таким завзяттям.

— Якби ж і я могла сподіватися від своєї ролі такого,— сказала Аврелія.— Але в мені нема вже ні молодості, ні ніжності, щоб відчути в собі цей характер. На жаль, я знаю лише одне: почуття, що запаморочило Офе-лії голову, не покидає і мене.

— Не будемо брати цього так близько до серця,— сказав Вільгельм,— бо, власне, моє бажання заграти Гам-лета зводило мене геть на манівці, хоч як я намагався вивчити п'єсу.