Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 15

Незрозуміле породжує страх. Ви вже почали боятись.

Я сів на край ліжка. Було цілком очевидно, що Ансель вирішив висловитися до кінця. І я скорився неминучому — приготувався слухати.

— Я гадаю, Кінтль зумів відокремити в Майрі добрі начала від лихих, наділивши кожне людським тілом. Ми маємо справу з двома Майрами, зовні цілком ідентичними. Одна з них — носій усіх позитивних якостей, друга — всіх негативних. Тепер ви розумієте?

— Нісенітниця якась! — відмахнувся я, відчуваючи до Анселевої гіпотези нездоланну відразу.

— Та ні ж бо, — промовив Ансель, похитуючи головою. — Якби я першого дня нашого знайомства спробував переконати вас, що існують собаки, які розмовляють, і жінки, що літають, ви могли б сказати щось подібне. Але ж усе це є!

— Ну… є-е… — протягнув я, подумки вертаючись до подій минулої ночі. — Отже, по-вашому, вона здатна змінюватись за власним бажанням?

— Не зовсім так. Скоріше, все це відбувається підсвідомо. Вона може й не підозрювати про це.

— Ваше припущення пояснює мою нічну пригоду.

— Саме так.

— А та, друга, — що діється з нею?

— Про це нам і треба дізнатись. У цьому криється небезпека для Майри.

— Що ви хочете цим сказати?

— Вернімося до самого початку. В кожній людині закладено погані нахили. Вони до певної міри пригнічуються вихованням, волею і середовищем. Досить ізолювати зло від усіх добрих впливів і довго втримувати його в цьому стані, як виникає небезпека утворення вкрай небезпечної криміногенної натури. Мені б не хотілося, щоб Майру покарали за злочини, яких вона не вчинила.

— Злочини, яких вона не вчинила? — приголомшено перепитав я.

— Еге ж. Припустімо, що Майрина копія, аби розважитись, чинить злочин. Відповідальність ляже на ту, котру всі вважають Майрою справжньою. Зовнішність ідентична. Відбитки пальців — ті самі. Тепер вам зрозуміла небезпека?

Я глибоко зітхнув.

— Слухайте, Доне, ця історія починає виходити за межі мого розуміння. Насамперед треба розшукати Шамвея. Але є ще нагальніша справа — поснідати. Я чую неповторний запах!

— Хвилинку! А отой суб'єкт на прізвище Келлі? Чи можна спробувати знайти його?

— Спробувати можна. Поговоримо про це за сніданком.

У їдальні Богль накривав на стіл.

— Сніданок готовий, панове. Яйця з шинкою, не проти?

— Живемо! Майра ще не спускалася?

— Ще мирно спочиває. Такі лялечки, як вона, полюбляють поніжитись у ліжку. А потім ще хтозна-скільки часу збираються. Терпіти не можу захололого сніданку.

Коли він вийшов, я зауважив:

— Сем став справжньою куховаркою.

— Смішно, правда ж? — мовив Ансель. — Молодик, що лигався з найжорстокішими чікагськими бандитами, тепер веде господарство і обслуговує Майру.

Сем повернувся, несучи на таці сніданок для нас. Потім приніс меншу тацю — для Майри — і знову вийшов.

— Отже, Келлі… — промовив я, напхавши рота. — Непогана думка, Доне. Тільки де його шукати?

— А ваша газета не допоможе? — Ансель налив собі кави. — Ви попросили б їх про таку послугу.

Я задумався.

— Є такий собі Дауді. Він у Маддокса за секретаря і знає чимало.

Весело насвистуючи, повернувся Сем і взявся снідати.

— Собаці поговорити захотілося, — сказав він. — Тепер він з Майрою балакає. Всякі такі слова говорять, мов два професори.

— Саме, а ти не чув, часом, про Келлі? — спитав Ансель. — Це той, що допомагав Шамвею.

— Келлі? Та тих Келлі по тисячі на фунт! Декого я, звісно, знаю. Але треба глянути на типа, про якого йде мова. — Сем наминав шинку й відповідав неуважно.

— Ну що ж, Доне, — сказав я. — Зразу ж після сніданку гайну до редакції. Може, там знайдеться якась ниточка.

— А Шамвей? — спитав Сем. — Якщо ми не знайдемо того пройдисвіта найближчим часом, то грошики здиміють.

— Робитимемо все можливе, друзяко, — запевнив його Ансель.

До кімнати зайшов Віскі.

— Ну що, панове? — запитав він, помахуючи хвостом. — Як воно життя?

— Якщо ти маєш намір надокучати нам своїми розмовами, — кинув я, — то старайся принаймні говорити правильною англійською мовою. Семів акцент тобі… гм… не личить.

— Який снобізм! — бундючно зауважив Віскі, рушаючи до Сема. — Що ти запропонуєш мені на сніданок? Здається, ця шинка трохи зажирна.

— Я можу зрізати жир. Це тебе влаштує? Ага! Є ще котлета. Годиться?

— М-м-м… — протягнув Віскі, — треба поглянути.

Вони подалися на кухню.

— Ну й запити в цієї тварини! — пробурчав я. — М'ясо з самого ранку! Харчами перебирає.

— Це спадкове, — долетів з кухні Семів голос.

— Отже, я вирушаю до "Рекордера". Бувай, Доне.

— Щасливо.

Та перш ніж піти, я піднявся нагору й постукав до Майри.

— Увійдіть!

Я ввійшов, нікого не побачив і став занепокоєно оглядати кімнату.

— Доброго ранку… Ти де?

— Доброго ранку, Россе, — Майрин голос долинув згори. Вони ширяла під стелею, читаючи якийсь роман і покурюючи.

— Стонадцять чортів! — вигукнув я, аж здригнувшись. — Невже тобі доконче вдаватися до таких штук?

— А чом би й ні? Я певна, що плавати в повітрі набагато корисніше, ніж у воді.

Вона опустилася до рівня мого обличчя, обхопила мене за шию і спустила ноги на підлогу. Та її так і поривало вгору.

— Ой, Россе! Я почуваюся сьогодні такою легенькою! Легшою за пір'їнку!

— А як з рештою?

— З рештою все гаразд. — її очі потемніли. — Який же ти був п'яний учора! Я тебе такого ще не бачила!

Я міг, звичайно, і помилитись, проте мені здалося, що переді мною Майра нового зразка.

— П'яний, проте не настільки, щоб не помітити деяких дивних речей. Краще сама розкажи. Ти знаєш, що я маю на увазі.

Вона сіла на ліжко.

— Я боюся. Знову дивні видіння. Мені здалося, ніби щось увійшло в моє тіло, а потім знову вийшло. А пам'ятаєш, на цьому стільці лежав одяг, якого я не діставала й не надягала?

Я занепокоївся.

— Чому ти згадала про одяг?

— Тепер його там немає! Ой, Россе, що ж це таке діється?

У відповідь я промимрив:

— Не знаю.

Та саме цієї миті до мене прийшла впевненість, що Дон мислив у правильному напрямку. Їх було дві! Неймовірно, але всі факти підтверджували той фантастичний здогад.

— Не думай про це, — сказав я лагідно. — Пробач, але мені час іти. Може, пізніше разом пообідаємо?

Її обличчя проясніло.

— Чудово! Де й коли?

— У Манетті за дві години. Там і поговоримо.

— Думаєш, удасться щось з'ясувати?

— Не знаю, але сподіваюсь. Деякі міркування є. — І вже виходячи, я додав: — Не тривожся! І не приходь з Віскі. Я хочу бачити тебе саму.

— Я так йому й скажу. Але він буде невдоволений.

— Сподіваюсь, його собача гідність витримає цей удар.

І я пішов.

Розділ одинадцятий

Портьє біля дверей "Рекордера", побачивши мене, збентежився.

— Привіт, Мерфі, — привітавсь я до нього. — Як приємно знову побачити твою пику! Як тобі ведеться? Давненько я тут не був.

— Що правда, то правда. — Він смикався, як риба на пательні. — Ви збираєтесь увійти, містере Мілан?

— Нічого від тебе не приховаєш! Є в мене такий задум.

— Дотепник ви, містере Мілан, — невесело посміхнувся портьє, немов ненавмисне відтісняючи мене від дверей.

Я запідозрив лихе.

— Що сталося?

— Та нічого особливого, містере Мілан. Тільки… містер Маддокс не велів вас більше впускати. Ми всі страшенно шкодували, але… Нічого не можна було вдіяти. Нічогісінько…

— Ясно. — Я зсунув капелюха на потилицю і сумно подивився на Мерфі. — Ти тут ні до чого, старий. Твоє діло — виконувати наказ. Слухай, мені б треба перемовитися кількома слівцями з Дауді. Коли твоя ласка, перекажи, що я чекатиму його у Джо.

— Звичайно, містере Мілан! — Виконавши обтяжливий обов'язок, Мерфі помітно звеселів. — Зараз же й перекажу.

Я подався до Джо, почуваючись якось незатишно. Я працював на цю газету близько десяти років. То був мій дім, моя сім'я. І раптом…

Єдиним відвідувачем у Джо був Мак-К'ю з "Телеграм". Він сидів на високому табуреті і тієї миті, коли я ввійшов, набирав номер телефону. І він, і бармен витріщились на мене, як на вихідця з того світу.

— Привіт, Маку! — сказав я, всміхаючись. — Схоже, ти стовбичиш тут від учорашнього вечора.

Велике рухливе обличчя Мак-К'ю взялося брижами. Він ляснув мене по плечу.

— Росе Мілан! Ну й ну! А мені сказали, що ти там, у пустелі, зробив собі харакірі.

— Привіт, Віллі! — Я помахав рукою барменові. — Сік, будь ласка.

— Дуже приємно бачити вас знову, містере Мілан. Було б прикро втратити такого клієнта, як ви.

— А тому, друже, що я не п'ю в борг, — сказав я, вмощуючись на табуреті. — Це оті сидячі перодряпи тільки й дивляться, щоб їм поставили на дурничку.

Мак-К'ю витяг долара й кинув його на стойку.

— Я пригощаю, Віллі. Вважаю для себе великою честю промочити горло з людиною, що наколола Маддокса на двадцять п'ять косих.

Я гмукнув.

— Гаразд, сховай свій долар. Це, либонь, перший, якого ти чесно заробив.

— Ну… коли вже ти наполягаєш, — сказав Мак-К'ю і досить охоче сховав гроші до кишені. — Так чи так, а мені дуже приємно знов тебе побачити. До мене дійшли чутки, що тебе кишнули.

— Просто "Рекордер" хоче в такий спосіб зміцнити наші зв'язки. Проте особисто я на це не згоден.

— Розкажи своїй бабусі!.. Коли ти повернувся з Мексіки?

— Кілька днів тому. Треба і тобі туди з'їздити, друзяко. Дуже цікава країна.

— Отож ти звідти й злиняв? Я чув, що там, крім піску й старих шкап, є тільки пісок і старі шкапи… Ну, мені вже треба бігти, — сказав Мак-К'ю, злазячи з табурета. — Ще побачимося. Які в тебе плани?

— За мене ти не хвилюйся. Я не чекатиму дощика в четвер. Щоб обвести круг пальця такого, як я, потрібен цілий полк Маддоксів.

Мак-К'ю зробив прощальний жест і рушив до виходу, мало не налетівши в дверях на чоловіка, який квапливо входив. Грубо витесане обличчя нового відвідувача було занепокоєне.

Мак-К'ю озирнувся.

— Ховай виторг, Віллі. З'явився ще один з "Рекордера".

Дауді відмовився навіть від кави. Він сидів і раз у раз жалібно позирав на двері. Його єдиним бажанням було розпрощатися зі мною якомога швидше. Я вирішив іти напролом.

— Де Шамвей?

— Звідки я знаю? — злякався Дауді. — А навіщо він тобі?

— Слухай, старий, — терпляче провадив я. — Мені невідомо, звідки ти можеш знати, де татусь Шамвей. Але питати я маю повне право. За це грошей не беруть.

— Не сердься, Россе, — примирливо промовив він. — Маддокс заборонив мати з тобою діло. Якщо він дізнається, що я розмовляв з тобою, він поставить мені клізму з товченим склом.

— Він тільки погрожує.