Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 12

Але я сьогодні зранку чогось боюся самотності.

— Заходь, друже! Якщо з тобою ще хтось, нехай теж зайде! У моєму стані шкідливо лишатися самому.

— Зі мною тільки Віскі, — відповів Сем, заходячи з собакою-вовкодавом. — Віскі до мене дуже прив'язаний.

Ми з Майрою подивились на пса з деякою недовірою. Він клацнув зубами і, невимушено розвалившись на підлозі, поклав морду на Семів черевик.

— Віскі? — спитав я. — Його звуть Віскі?

— Так я його назвав. Йому подобається ця кличка, — задоволено промовив Сем. — І я її тепер не переплутаю ні з якою іншою. Славний пес, правда?

— Не знаю, — ухильно відповів я. — Не виключено, що він дуже славний. Але я не можу забути, що він зжер Пабло. Це мене якось непокоїть.

— Усі ви просто гурт психів! — засміявся Сем. — Собачка зжер ковбасу, ото й тільки.

— Це тільки ти так думаєш.

Поки ми розмовляли, Віскі перевернувся на спину. Його хвіст витягся й напружився, лапи заворушились, неначе в рака, викинутого на сушу.

— Дивний собака, — сказала Майра. — Така поза шкідлива для собачого здоров'я.

Сем обережно взяв Віскі за лапи і повернув його на бік.

— Кажуть, тобі шкідливо лежати на спині.

Віскі розплющив очі, подивився на Богля, як мені здалося, з досадою, і знову перевернувся на спину. Цього разу він склав передні лапи на грудях.

— Боже мій! — розчулено мовив Сем. — Де ви ще знайдете такого собаку? Знову перевернути його на бік?

Семові слова чомусь не припали псові до смаку. Він сердито зиркнув на здорованя і клацнув зубами, немов капканом.

Сем обачливо всівся в крісло, чекаючи, поки собака заспокоїться.

— Слухай, — сказав я, ледь стримуючи роздратування. — Чи не погуляв би ти трохи з собачкою. Знаєш, нерви в мене напружені до краю. А тут ще пес із химерами. Потурбуйся про нього до кінця: виведи на свіже повітря.

Раптом я відчув на собі пильний, майже людський погляд вовкодава.

— Забери звідси собаку, чуєш? Він починає діяти мені на нерви. І що далі, то більше. Він поводиться дуже дивно.

— Може, захворів? — занепокоївся Сем.

— Після того, як зжер Пабло? Цілком імовірно!

Віскі, не зводячи з мене погляду, перевернувся на бік.

— Твоя правда, чоловіче! — проказав він гортанним голосом. — Він тисне мені на шлунок, наче камінь.

Я не міг відірвати від собаки погляду. Майра тихо скрикнула і завмерла.

— Семе, ти нічого не чув?.. Е-е… як собака до мене заговорив? — спитав я тремтячим голосом.

— Звісно, чув. Він і до мене говорив цілу ніч. То й що?

— Та ні, нічого. Тебе це так-таки не дивує? Скажи, Семе, ти багато бачив собак, які розмовляють?

— У цій країні всього можна чекати. Якщо вміють говорити папуги, то чом не заговорити собаці? Я так собі міркую. — Помітивши мою розгубленість, Сем додав: — Чи ти хочеш сказати, що пси не говорять узагалі? Що це таке вже диво? Як ото жінки, що літають у повітрі, або люди, які раптом зникають?

— Ну, щось на зразок того.

— Ой, Боже мій! — вигукнув Богль, затремтівши. — А я ж спокійнісінько гомонів з ним цілу ніч.

— Я не почув від тебе нічого, крім дурниць! — кинув пес. — Цей чоловік найдрімучіший з усіх, кого мені траплялося бачити.

Майра тихо сказала:

— Ну, я, мабуть, піду.

— Мені б не хотілося, щоб наше товариство розпалося, — заявив Віскі. — Поспілкуймося ще. Це скрасить моє життя, бо воно воістину собаче. Даруйте за мимовільний каламбур.

— Може, серед нас є черевомовець? — висловив припущення я, відчуваючи, що моя душа простує в п'яти добре протореним за минулу добу шляхом. — Хтось просто морочить нам голову!

Віскі позіхнув. Я зроду не бачив таких ікол.

— Постарайтеся зрозуміти, — сказав він, — що моє вміння користуватися вашою жахливою мовою не повинно робити вас дурнішим, ніж ви є.

— Слухай, друже, — сказав я нервово, — а може, ти все-таки трохи прогулявся б? Не те щоб ти так уже мені не подобався, навпаки. Тільки на цей ранок з мене досить. Зрештою я, може, і звикну.

Віскі підвівся.

— Ваше прохання мене не обтяжить. До того ж я, здається, маю невідкладні справи. Та й снідати вже час.

І він з гідністю вийшов, цокаючи кігтями по натертому паркету. Усі надовго замовкли.

— Цікаво, — озвавсь я нарешті, — якщо ми чкурнемо щодуху, дожене він нас чи ні?

— Пес нізащо не розлучиться з нами, — сумовито мовив Богль. — Так він мені сказав учора ввечері.

Тут з'явився Дон Ансель. Незважаючи на стомлений вигляд, тримався він упевнено.

— Ви вже в курсі? — спитав я. — Милий песик, еге ж?

— Який песик? — поцікавився Ансель, опускаючись на стілець.

— Той, що зжер Пабло. Він заприятелював із нашим Семюелем.

— Нічого дивного, — обережно зауважив Ансель, пильно дивлячись на мене. — Собака — друг людини. Сподіваюся, ви з цим згодні?

— З цим не можна не погодитись. Є тільки один маленький нюанс. Цей собака розмовляє. Щойно він облаяв нас, але, завважте, в переносному розумінні.

— Що ви хочете цим сказати?

— Те, що вже сказав. Не примушуйте мене повторювати. Я ще не відновив душевну рівновагу. Можливо, у вас є якісь припущення з цього приводу?

— Не можу сказати, щоб ваша новина приголомшила мене. Я оце допіру розмірковував про все, що сталося, і дійшов висновку: слід чекати найнеймовірніших подій. Тепер, коли Майра володіє окультним знанням, може статися все що завгодно.

Я силувано всміхнувся.

— По-вашому, і в цьому разі все впирається у Майру.

— Авжеж. Ніхто з вас, здається, не вірив, коли я розповідав про незвичайні здібності нагуале. Тепер усі ви пересвідчилися, що я мав слушність. Треба встановити, наскільки великі Майрині можливості. Про це я й хотів поговорити з нею. Майро, ви повинні опанувати власні можливості, які, повторюю, дуже великі. Зараз ми цим займатися не будемо — ви стомились, нерви ваші напружені. А от учора ви, як видно, перебували в найсприятливішому стані для такої діяльності. І Пабло став її жертвою.

Майра несподівано рішуче підвела голову і заявила:

— Все, що я хочу, це повернутися до нормального життя. Зараз мені потрібен тільки спокій.

— Подумайте добре, — зітхнувши, сказав Ансель. — Ви можете стати володаркою світу. Невже у вас немає ніякого честолюбства?

— Ніякісінького, — сухо підтвердила Майра. — І не будемо до цього вертатись.

— По-моєму, вона має слушність, — сказав я. — І краще дати їй спокій. До речі, як довго вона проявлятиме такі можливості?

Ансель замислено почухав потилицю.

— Важко сказати. У минулому нагуале починали свої обряди на початку повного місяця. Тепер Кінтль помер, і повернути ці можливості буде нікому. Не виключено, що вона втратить їх назавжди. Але це тільки припущення…

— Назавжди? Тим краще! — рішуче заявила Майра. — Сподіваюся, три тижні промайнуть швидко. Якщо за цей час більш нічого не станеться, я буду щаслива!

Ансель з досадою махнув рукою.

— А мої ліки? Я так і залишуся ні з чим?

— Даруйте, Доне, але я справді не хочу мати ніякого діла з усім цим. Удайтеся до пошуків самі

— Скажіть їй щось! — благально мовив Ансель, звертаючись до мене.

— Я не знаю, що казати в такій ситуації. Вона навіть від винагороди за своє звільнення відмовляється.

— Гей! — Богль зненацька підхопився на ноги. — А ми? А нам?.. Ми, виходить, узагалі пролітаємо!

— Спитай про це у Майри, — сухо порадив я.

— Ми не маємо права на ті гроші, — пояснила вона. Я всміхнувся до Сема й дуже поважно докинув:

— Зрозумій, це було б нечесно.

— Так я й повірив! — не вгавав Сем. — Вона ошукати нас хоче!

— Думай що тобі завгодно, — сказала Майра. — Я до цієї теми вертатись не збираюся. А ці три тижні хочу пожити десь сама.

Я подумав, що Майрине моральне відродження дорого мені обійдеться. Якщо я не привезу дівчину до Нью-Йорка, то… Я уявив собі Маддоксове розлючене обличчя і аж здригнувся.

— Не треба квапливих рішень! — став благати я. — Залиште нас ненадовго удвох. Поговорити треба!

— Умовляння марні, — рішуче заявила Майра. — Я їду. Вона була вже біля дверей. Я гукнув їй услід:

— Але для інших щось зробіть! Чим завинили інші?

— Россе, ти ж знаєш, що моє рішення остаточне! — кинула вона через плече.

Проте піти Майрі так і не вдалося. До кімнати вбігла юна мексіканка і простягла мені телеграму.

— Зажди, — сказав я Майрі. — Це може стосуватись і тебе.

— Поквапся. Мені ще перевдягтися треба.

Я прочитав телеграму й заціпенів. Вона була від Жудена.

"Маддокс повідомив дівчина знайшлася крпк батько вимагає винагороди крпк що ви наробили крпк сьогодні офіційний прийом крпк Маддокс вас обнімає крпк Жуден".

— Здається, нас пошили в дурні, — зауважив я, передаючи телеграму Майрі.

Богль і Ансель підійшли до неї і читали, зазираючи через плече. Всі вражено мовчали.

Майра розгублено поглянула на мене.

— Що все це означає?

Я знаю не більше за тебе.

Богль рвучко повернувся до дівчини.

— То ось як ти не любиш бабки! Що ти начаклувала цього разу, стерво?

— Не верзи дурниць! — урвав його я. — Майра тут ні до чого. Мабуть, то її татусь знайшов спосіб ошукати Маддокса. Це й дурневі ясно. — І я звернувся до Майри: — Що він за людина, твій батько?

— Пройда, яких пошукати, — відповіла вона по хвилі вагання. — Але пройда стихійний.

— Сам батько навряд чи зміг би обдурити Маддокса. Він знайшов дівчину, яка схожа на тебе. Ось що він зробив. Тому ніхто не зміг йому перешкодити.

Майра замислено подивилася на мене.

— А фото в газеті? Підміну мали б помітити.

— Байдуже, яку дівулю підсунув їм твій спритник татусь! — підвів риску Богль. — Головне — наші грошенята тю-тю!

Майру це зачепило.

— Виявляється, не так важко знайти дівчину, схожу на мене! Я їду негайно!

— Ач, яка легка на підйом! — глузливо промовив Ансель.

Ці слова, мабуть, стали поштовхом. Принаймні так здається мені тепер, коли я пригадую ту сцену.

Майра піднялась у повітря. Як сиділа на ліжку, так і піднялася й застигла за метр над ним.

Найбільше вразило це саму Майру.

— Ось бачите, що ви наробили! — сказала вона злякано. — Ну ж бо, зробіть щось!

Ми завмерли як укопані.

— Майро! — Голос погано корився мені. — Заспокойся і припини фокуси!

І справді, заспокоївшись, вона опустилася на місце.

Ансель, який уважно спостерігав усе це, розтлумачив:

— Левітація! Проявилася мимоволі. Керувати нею можна, коли ви спокійні.

— Ото був сміх, — сказала Майра, ще не зовсім оговтавшись від переляку. — А що, як я знову спробую?

— Не треба! — благально вигукнув Богль.

— Помовч, набридло! — І Майра відштовхнулася від ліжка.

Цього разу вона спробувала піднятися стоячи, але втратила рівновагу і перевернулася вниз головою.

— Допоможіть! — закричала вона. — Що мені тепер робити?

Ансель кинувся до неї, і йому вдалося надати дівчині горизонтального положення.