Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 17

Дайте час подумати.

— Квапити вас не буду. А на побачення вас одвезе мій водій. Де ви обідаєте?

— У Манетті.

— Вона вам подобається?

— Хто "вона"?

— Майра Шамвей, чорт вас бери!

— Звідки ви знаєте Майру Шамвей? До чого ви хилите?

Пеппі, на мою думку, перегинав палицю.

Я рвучко підвівся.

Пеппі теж устав і вийшов зі словами:

— Перепрошую, я зараз повернуся.

Я знову вгруз у крісло, намагаючись завбачити всі можливі ходи Крюгера. Невдовзі Пеппі повернувся. Вперше за весь час він усміхнувсь.

— Ви хочете подумати?

— Пеппі, поговорімо відверто. Що вам відомо про Майру Шамвей?

— Я читав газети і чув розмови, багато всяких розмов. Але зараз мене більше цікавить не Шамвей, а Андаска. Може, ви все-таки дасте згоду?

Я вибрався з крісла.

— Дайте мені час до завтра. Де я зможу знайти того хлопця?

— Гаразд. До завтра. Чекатиму вашого дзвінка. Тоді й домовимось про зустріч. То вам потрібна машина?

— Дякую. Я візьму таксі.

— Зателефонуйте неодмінно! Двісті п'ятдесят на тиждень… Такими грішми не варто нехтувати.

З'явився той самий літній управитель.

— Сюди, прошу, — сказав він і провів мене до вхідних дверей.

Я опинився на вулиці і кілька хвилин постояв, чекаючи, поки хоч трохи спаде нервове напруження. А тоді підкликав таксі й поїхав до Манетті.

Розділ дванадцятий

Коли я зайшов до Манетті, Майри ще не було. Я рушив до бару й замовив м'ятний коктейль.

Потім закурив, пригадуючи розмову з Пеппі. Було незрозуміло, чому він зробив мені ту дивну пропозицію. Знаючи Пеппі, я не мав сумніву, що тут може критися якийсь підступ. Тепер можна було з певністю сказати, що Пеппі знає Келлі і що Келлі до нього таки приходив.

Мої роздуми перервав прихід одної особи. Це була молода дівчина у вогняно-червоній сукні до колін. На плечах — біла шовкова хустка з великими червоними горошинами. Кумедний маленький капелюшок насунуто на брови вкрай визивно.

То була Майра.

І все-таки я впізнав її не зразу. Її манери здалися мені якимись новими, незнайомими.

Помітивши мене, вона помахала рукою, і я підійшов до неї.

— То ось де ти! Я примусила тебе чекати?

— Хоч як дивно, я тебе зразу не впізнав. У цьому, безперечно, винна твоя нова сукня.

— Подобається? — спитала вона, усміхаючись. — Я надягла її спеціально для тебе.

— Неперевершено! — схвалив я, питаючи себе, що ж у ній так змінилося. — Ходім сядемо. У мене був нелегкий ранок…

Як же приємно посидіти з такою гарною дівчиною! А кучерики які! Вперше можу помилуватися ними без поспіху.

Ми сіли.

— Невже ти став до мене приглядатись?

— Еге ж, — відповів я, присуваючись до неї ближче. — Ти зуміла позбутися Віскі?

— Авжеж! Щоб бути вільною! — відповіла вона, і голос її прозвучав несподівано різко.

Я придивився до неї пильніше. Вона усміхалась, але в очах не було веселощів. Потім спитала:

— Ти не змарнував часу?

Я розповів їй про Пеппі. Вона уважно вислухала мене, а коли я закінчив, спитала:

— То що ти думаєш робити?

— Ти про оту роботу? Нічого, звичайно. Мене зовсім не приваблює перспектива працювати на Пеппі.

— Одначе вона має певні переваги.

— З матеріального погляду — так. Але Пеппі — брудний тип. І довго він не протримається.

— Але ж ти маєш працювати з Андаскою?

— Це одне й те саме. Андаска всього лише підставна особа.

— Все-таки ти повинен добре подумати, перш ніж сказати "ні". Ти ще не вирішив остаточно?

— Я ще подумаю.

Я заплатив по рахунку, і ми пішли до ресторану.

Тільки-но офіціант прийняв замовлення і відійшов, я сказав:

— Я думав, для тебе найголовніше — розшукати батька.

— Коли чесно… — знизала плечима вона. — Мені загалом байдуже. Не знаючи, що на це відповісти, я лише кинув:

— Он як?

— Отак!

— А щодо дівчини, яка обвела нас круг пальця? Теж байдуже? Майра знову знизала плечима.

— Що зроблено, те зроблено. З допомогою цієї жалюгідної овечки батько здобув невеличкий тріумф. Ну й нехай… Та годі про це… Подумаймо краще, як підшукати тобі роботу.

— Звідки така турбота? Ти що, розраховуєш тепер тільки на мене? Це новина. Але я не заперечую, щоб ми, окрім усього іншого, були зв'язані грошовою пуповиною.

Майра обдарувала мене таким ніжним поглядом, що мені аж кров у голову вдарила.

— А чом би й не подумати про наше майбутнє? — відповіла вона, кладучи свою руку на мою.

— Чи не пройнялася ти до мене раптовою симпатією? — прошепотів я, стискаючи її руку.

— Можливо, але плани на майбутнє треба починати з пошуків постійної роботи.

— З моїм досвідом це неважко.

— От і добре. Для початку піди до Андаски, — порадила Майра якось надто вже квапливо.

— Чому ти так хочеш послати мене до того Андаски?

— Тому що вболіваю за тебе.

— Я ж сказав тобі свою думку про банду Пеппі. А роботу я знайду. Я працюватиму, але не на Андаску!

— Віслюк упертий! — кинула вона сердито. — Де ти ще заробиш двісті п'ятдесят доларів за тиждень?

— Я зароблю вдвічі більше, якщо репортажі будуть варті того.

Майра прикусила губу й відвернулася.

— Ну, коли так… — сказала вона й забрала руку.

Я зрозумів, що лірична нота в нашій розмові швидко глухне. Майра видимо щось приховувала. В цьому не було сумніву. І мені кортіло дізнатися, що саме.

Обід минув у мовчанці, коли не брати до уваги кількох банальних зауважень на адресу сусідів. Майра жодного разу не глянула мені в обличчя.

Коли ми вийшли з ресторану, я відчув полегкість.

Довго не було таксі, і, поки ми його чекали, я спитав:

— Що будемо робити? Можна повернутися додому й піти погуляти з Віскі, а можна поїхати в парк.

— Краще в парк…

Ми сіли на лаву в затінку. Кілька хвилин я бездумно споглядав молодих мам і няньок з дітлахами. То була б приємна річ, коли б не мати інших турбот. Я спробував узяти Майру за руку, але вона відреагувала, як на мене, надміру цнотливо.

— Прошу тебе, не при людях!

— Начхати. Я маю дуже цікаву тему для розмови: поговорімо про нас, Майро.

— Гаразд. Що ти хотів сказати?

— Чом би нам не побратися? — недбало спитав я, не знаючи до пуття, чи справді хочу цього. Але мені було цікаво, що вона відповість.

— Навіщо? — кинула Майра, розглядаючи примруженими очима парочки на другому боці озера. — Мені не потрібен чоловік без певних занять. Який у цьому сенс? А захистити себе я й сама зумію.

— Є один нюанс. Одружуються не задля цього. Одружуються, бо кохають.

— Хто це тобі сказав? — Вона глузливо подивилася на мене. — Мабуть, ти вичитав таке в пораднику для шляхетних дівиць, виданому в кінці минулого століття.

— Знаєш, мені страшенно кортить жбурнути тебе в озеро. Оце саме зараз. — Я, звичайно, грав, проте в глибині душі мені справді було трохи прикро. — Майро, ти здатна на серйозну розмову?

— Стану здатна, як тільки зміниться твоє становище.

— І тоді ти даси згоду?

— Якщо твоє становище виявиться досить привабливим.

— Слухай-но, янголятко! Твоя меркантильність мене вбиває!

— Піди до Андаски, — сердито мовила вона. — Хоч би для того, щоб зробити мені приємне.

— А ті двоє? — спитав я, щоб змінити тему розмови. — Ти більше не хочеш шукати ні батька, ні Келлі? А ту, котра обвела тебе круг пальця?

— Россе! — голос її продзвенів, як срібний дзвіночок. — Головне — щоб ми були разом. Усе інше нічого не важить. І оті жахливі Сем і Дон. Спробуй забути про них. Мені здається, вони стоять між нами.

— Можна, звичайно, і покинути їх. Але спершу треба попередити.

— От і чудово! — підхопила Майра. — Їдьмо зараз же!

Я поглянув на годинник.

— Вони мають бути вдома, якщо тільки Сем не пішов до кав'ярні.

Коли ми спускалися кам'яними сходами, що вели до виходу з парку, Майра пригорнулась до мене.

— Отже, вирішено? Підеш до Андаски?

— Піду. Ввечері.

— Обов'язково?

— Обов'язково, коли ти цього так хочеш.

Сем вийшов нам назустріч із стурбованим виглядом.

— А, нарешті! — сказав він з полегкістю. — Віскі з вами?

— Ні, Майра його не виводила. Сем був у розпачі.

— Ах ти ж чорт! — гаркнув він. — Виходить, пес загубився! Я всю вулицю обнишпорив. Ніде його немає. Остання надія була, що Віскі з вами.

Майра похитала головою.

— Я його не бачила.

— Дарма, прибіжить, — докинув я. — Мабуть, знайшов собі подружку.

З'явився схвильований Ансель і почав з того ж запитання:

— Віскі з вами?

— Та не хвилюйтеся ви так. Вернеться він. Собакам треба час від часу побігати на волі.

Ансель подивився на Майру.

— Ого! Ви сьогодні просто чарівні. Як пообідали?

— Дякую, дуже добре, — сухо відповіла вона, знімаючи капелюшка.

— А Віскі? — здивувався Сем. — Тобі що, байдуже? Ти не допоможеш його шукати?

— Шукати Віскі? — мовила Майра. — Але ж Росе вважає…

— Росе?.. — перепитав Сем, широко розкривши очі. — Та у вас, я бачу, любов.

Майра повернулася до мене.

Поясни їм. — І швидко вийшла з кімнати.

Ансель і Сем дивилися на мене з підозрою. Я сів у крісло.

— За цей час сталося чимало подій, — сказав я їм і коротко розповів про розмову з Пеппі.

Вони вислухали мене мовчки. Потім Дон, поміркувавши, зауважив:

— Я чув про Андаску. Негідник, яких мало.

— Коли я був у Чікаго, він поставляв туди зброю, — докинув Сем. — З такими покидьками краще не зв'язуватись.

— Чого він хоче, ясно. Але незрозуміло, чому цього хоче й вона, — повільно промовив я, показуючи пальцем на стелю. — Вона зажадала, щоб я покинув вас і лишився з нею. Тільки з нею! Запевняє, ніби хоче, щоб ми були разом і я працював на Андаску. На решту їй начхати. Як вам це подобається?

Обидва похмуро мовчали.

— Вона більше не хоче думати про свого батька. Їй уже байдуже, що якась аферистка привласнила його гроші. Можна подумати, що це не Майра, а якась інша жінка, — сказав я, пильно дивлячись на Анселя.

— Атож, — погодився він. — Я розумію, про що ви говорите. Цікаво б знати…

— Треба дізнатися про все детальніше, — сказав я. — Може, таки зустрітися з Андаскою. Мені незрозумілий її інтерес до нього…

— Я з вами згоден. І Сема з собою візьміть.

— Де того типа шукати?

— Колись він мешкав у районі Мелбері-Парк, — сказав Дон. — Там мають знати, де його знайти.

— Ходімо туди, — мовив я до Сема. — А ви, Доне, чекайте нас тут і пильнуйте за дівчиною. Щоб вона не робила дурниць і ні в якому разі не виходила з дому. Я підозрюю, що це чергова еволюція.

— Покладіться на мене, — запевнив Дон.

Мелбері-Парк лежав на північ від Бруклінського мосту, біля китайських кварталів. Зовні цей район здавався спокійним, навіть трохи сонним.