Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 18

Одначе ось уже сто років це був найнебезпечніший куточок Манхеттена. Вбивства траплялися там щодня, і багато дітей роками не виходили з дому, бо їхні батьки боялися випустити їх навіть у коридор, щоб вони не стали жертвою якогось маніяка. Юнаки — досить сильні, щоб захистити себе — зустрічалися з товаришами в сусідніх провулках. З цього добре угноєного грунту і вийшли перші нью-йоркські гангстери.

У наші дні класичні гангстери зникли. І в Мелбері-Парк стало тихіше. Проте квартали так само густо населені всілякими покидьками.

— Куди підемо? — спитав я Сема, відчуваючи на собі насторожені погляди непричесаних і стомлених жінок, що похмуро стовбичили на порозі вбогих осель.

— Знаю я тут одного хлопця, — мовив Сем, задумливо пошкрябавши потилицю. — Власника бару. Як же його звуть?..

Я терпляче чекав, намагаючись зберігати безтурботний вигляд.

— Баксі! Ну звісно, Баксі! — вигукнув Сем. — Як я міг забути! Він має знати, де знайти Андаску. Баксі знає цей район як свої п'ять пальців.

Баксі стояв за стойкою жалюгідного бару і глибокодумно вивчав спортивну газету, де була надрукована програма забігів на іподромі. Він подивився на нас із підозрою.

— Привіт, Баксі! — вигукнув Сем, вступаючи в напівтемне приміщення шинку. — Як тобі ведеться? Ще скрипиш?

Баксі примружився, придивляючись до нас. Потім його грубе спітніле обличчя освітилось усмішкою, і він дружньо штовхнув Сема в плече величезним кулачиськом.

— Богль! — привітно вигукнув він і потис Семові руку. — Звідки ти взявся?

Сем усміхнувся.

— Звідти. Приємно зустріти давнього дружка. Як живеш, Баксі?

Барменове обличчя посмутнішало.

— Ось уже шість років тут скнію. Ця мізерія дає гроші тільки на її ремонт. Тридцять смердючих монет на місяць, і не більше! Тьху! — Він із злістю плюнув на підлогу.

— От лиха година, — засмутився й Сем. — А я думав, гребеш лопатою. Це ж було непогане місце.

— Було непогане, поки були непогані хлопці. Пригадуєш? Сам Лакі чого тільки був вартий. А тепер лишається сподіватись хіба що на доброго Санта-Клауса.

— Я привів з собою приятеля. Його звуть Мілан, — перейшов до справи Сем, підштовхуючи мене вперед. — На нього можна покластися.

Баксі мигцем оглянув мене і подав ручисько.

— Семові друзі — мої друзі.

— Нам треба дещо взнати, — сказав Сем, притишуючи голос. Баксі почухав носа-картоплину, і його маленькі очиці зблиснули.

— Задумав якесь діло, Семе? — з цікавістю спитав він.

— Ще ні, — обережно відповів Сем, щомога намагаючись бути обачним і не сказати зайвого. — Але, може, скоро щось і буде. Ти Андаску знаєш?

Баксі шумно видихнув.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що сказав. Цей хлопець хоче на нього працювати. Але спершу хотів би дізнатися, з ким має справу.

Баксі подивився на мене пильніше.

— Тому Лу ведеться непогано. Дорогі костюми, модні сорочки. Він тепер на коні. Жінки так і крутяться довкола нього.

В чому ж секрет? — допитувався Сем.

Баксі понизив голос.

— Можеш сам допетрати: його фінансує Пеппі Крюгер. Вони заодно!

— Тепер, я думаю, не завадить і хильнути, — зауважив Богль, промовисто позираючи на ряд запорошених пляшок.

— Нехай твій приятель не сумнівається, — запевнив Баксі, виставляючи пляшку. — Ідіть туди сміливо. Діло надійне.

Поки Сем заливав очі, я звернувся до Баксі:

— Кажуть, з Крюгером невдовзі покінчать. Тоді я влипну по вуха.

— Так може думати тільки ненормальний! — переконано заявив бармен. — Ті двоє — сила! Вони нічого не бояться.

Але я вже не слухав його. Мою увагу привернуло дещо за вікном.

— Почекай мене, Сем, — швидко мовив я. — Зараз вернуся.

Вони провели мене здивованими поглядами.

А побачив я собаку, що дибав тротуаром, тулячись до стіни. То був величезний вовкодав, а собака такої породи — дивовижа в тих кварталах. Я був певен, що бачив Віскі.

Коли я вискочив на вулицю, собаки вже не було видно, але кривавий слід показував, куди він подався.

У кінці брудного провулка насилу шкандибав наш Віскі.

— Віскі! — гукнув я, підбігаючи до нього в ту мить, коли пес без сил звалився на землю. — Що з тобою, друзяко?

Навряд чи варто було й питати. На плечі собаки кривавила величезна рана. Друга рана була на спині — явно від удару палицею. Віскі пускався духу — про це виразно свідчили його напівосклілі очі. Потрібна була негайна допомога.

— Не бійся, — лагідно сказав я, опускаючись навколішки поряд з ним. — Зараз ми до тебе візьмемось.

— Не гайте часу, — ледь чутно прогарчав він. — Вони її схопили. Викрали, коли вона йшла на побачення. У Манетті вас чекала не Майра, а та, інша…

— Інша? — тупо перепитав я. — Кого викрали? Хто викрав? Про що ти говориш?

Віскі спробував ще щось сказати, та раптом його очі сповнилися жахом. Він клацнув зубами, спробував підвестись, але знову впав на тротуар.

— Лежи тихо. Зараз я збігаю по Сема, і ми тобі допоможемо, бідолахо. Але мені треба знати, про яке викрадення ти казав. Хіба Майру викрали?

Віскі підняв морду, намагаючись заговорити, та, на мій жах, лише загавкав.

Розділ тринадцятий

Вертаючись до бару по Богля, я напружено думав: що ж хотів сказати мені Віскі? Висновок напрошувався найнеймовірніший. Але й уся наша історія межувала з містикою.

Отже, на побачення до мене приходила не Майра. Справжню Майру викрали. Чим швидше я викрию самозванку, тим краще. Тепер, коли Віскі тяжко побитий і втратив здатність говорити, він допомогти не зможе. Доведеться почекати, поки він очуняє настільки, що зможе пояснити, хто на нього напав і чому. Казати Боглю, що є дві Майри, не варто. Він просто назве мене божевільним.

Я доручив Семові відвезти собаку до ветеринара і якнайшвидше повернутись. Причину такого поспіху пояснювати не став. Богль, що розхвилювався мало не до сліз, схилився над Віскі.

Я вскочив у таксі і помчав додому.

То була найдовша в моєму житті поїздка. Я страшенно хвилювався, хоча й сам не розумів чому.

Коли ми нарешті доїхали, я жбурнув водієві гроші й стрімголов злетів на ґанок.

Тиша в нашому помешканні так приголомшила мене, що я аж задихнувся.

— Анселю! Анселю, де ви? — Мій голос звучав хрипко, мов чужий.

Може, він у кухні? Я кинувся туди. Нікого. Це мене трохи заспокоїло. Як видно, Дон вийшов трохи прогулятись.

Я вже був зібрався піднятись на другий поверх, як помітив бічним зором щось дивне.

Під канапою лежав якийсь предмет. Я придивився ближче — то була вогненно-червона Майрина сукня, зібгана жужмом. Я розгорнув її і здригнувся. Перед і поділ були просякнуті кров'ю.

Майрина сукня в крові! Виходить, Майру вбили! Це було жахливо. Я оглянув сукню уважніше. Слідів від кулі чи ножа не було. Тоді це не Майрина кров, а когось іншого?

Я пожбурив сукню і збіг сходами нагору.

Двері до Анселевої кімнати були незачинені. Старий знахар лежав упоперек ліжка. Плями крові вкривали стіну і паркет. Я ніколи не помічав, що він такий малий, поки не побачив його на ліжку.

Анселеве обличчя було землисто-сіре. Я примусив себе доторкнутися до нього. На шиї, під шкірою, ще тіпалася жилочка, яка з'єднувала Анселя з життям.

Лише тепер я зрозумів, як прив'язався до старого. Якби мені в ту мить трапив під руку вбивця, я порішив би його без вагань.

— Доне, — тихо мовив я, не наважуючись підняти його. — Що сталося, Доне?

Він розплющив очі й подивився на мене без будь-якого виразу, не впізнаючи.

— Це я, Мілан, — сказав я. — Що треба зробити? Вас серйозно поранено?

Та я вже знав відповідь: жити йому лишалося щонайбільше кілька хвилин. Губи його безгучно заворушились. Він намагався щось сказати. Я наблизив вухо до його губів, але не міг вловити й звуку.

Треба будь-що допомогти йому заговорити! Він не повинен умерти, не назвавши ім'я вбивці!

Я збігав до їдальні і повернувся із склянкою віскі.

— Випийте, Доне, — сказав я, підводячи йому голову. — Це вас підкріпить. Віскі справило бажану дію.

— Ви мали рацію. Це не Майра, — прошепотів він нарешті. — Тільки-но ви пішли, вона напала на мене. Я не догледів. Треба було цього чекати. Стережіться, Россе… Я ж казав вам… Вона небезпечна…

Ансель заплющив очі. Я злякався, що він помер, але старий просто збирався на силі. Потім заговорив знову.

— Вона спробує звалити все на Майру… — Голос його тремтів. — Треба врятувати її, Россе… Я попередив вас… Де Майра? Що з нею?

— Не тривожтеся, Доне. Я все зроблю. А ви полежте. Зараз я викличу лікаря. Все минеться.

— Треба розшукати Майру і забезпечити їй алібі, — із зусиллям говорив далі Дон. — Не викликайте поліцію. Спершу треба знищити все, що можна використати як докази проти Майри. Та, інша, ні перед чим не спиниться. Вам треба позбутись її до кінця місяця. Щоб вона знову не вселилася в Майру. Вона, звичайно, спробує це зробити після повного місяця.

Від хвилювання я розумів не все, що він казав. Ансель помер тієї хвилини, коли до кімнати заходив Сем.

Він підійшов до нас геть розгублений.

— Все кінчено, бідолашний мій Семе, — сказав я, підводячись.

Я розумів, що марно тепер пояснювати Боглю, як усе сталося. А втім, так чи так, пояснити було треба.

Богль поглянув на нерухоме тіло товариша і судомно вчепився в мій рукав. Його обличчя за кілька секунд налилося кров'ю, потім зразу ж смертельно зблідло. Він смикнув за рукав так, що мало не зірвав з мене піджак разом із сорочкою. Очі його виблискували диким гнівом.

— Хто це зробив? — загорлав він і штовхнув мене з такою силою, що я вдаривсь об стіну. — Кажи!

Він себе не тямив від люті. В такому стані будь-які пояснення навряд чи дійшли б до нього. Я сказав, що й сам нічого не знаю, і спробував вивільнитися. Але у Сема була залізна хватка.

— Заспокойся. Так ти нічого не доб'єшся.

Він пирхнув і із злістю відштовхнув мене. А потім нахилився над мертвим приятелем, узяв його за руку і заплакав, мов дитина. Я вирішив, що краще лишити його наодинці з Анселем.

Ситуація складалася геть заплутана. Мене мучив страх за Майру й глибоке співчуття до Анселя. Я хотів, щоб та, інша, відповіла за вбивство.

Я пішов до їдальні і одним духом вихилив півсклянки віскі. Потім сів і поринув у роздуми.

Вбивство очевидне. Доведеться пояснювати поліції те, що пояснити неможливо. Якщо Майру запідозрять, їй кінець. Сукня, забруднена кров'ю, — достатній доказ для арешту. Я підняв сукню, міркуючи, як її позбутись. Дон звелів знищити докази.

Раптом сукню вихопили в мене з рук.