Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 26

Думаю, для вас це буде не дуже вдало.

Ці слова збудили в моїй пам'яті якийсь спомин.

— Новий місяць? Ви точно знаєте, що завтра новий місяць?

— Авжеж. Ми, жінки, мусимо зважати на місячні фази.

— К бісу фази! Яке завтра число?

— Тридцять перше липня. Може, ви дзвоните з безлюдного острова? Зазнали корабельної аварії?

Я мало не впустив трубку. Кінець місяця!

Мені пригадалися слова Анселя. Адже саме в кінці місяця Майра втратить свою могутність. Я кинув швидкий погляд на стінний годинник. 17.15. Лишалося менш як сім годин, щоб усе залаштувати.

— Алло!.. Алло!.. — гукала телефоністка. — Алло, де ви там?.. Даю вам міс Гаршт.

Гаршт виявилася кмітливою. Мені не довелося розтлумачувати деталі. Вона тут-таки назвала адресу і пояснила, як потрапити до помешкання. Я подякував і повісив трубку. У мене було таке враження, що за останні хвилини я схуд на кілька кілограмів.

Я квапливо вибіг з кав'ярні. Віскі сидів у машині на підлозі. Майри не було.

— Де вона?

— Сідайте, — гостинно запросив Віскі. — Де ви так довго пропадали?

Я похолов від лихого передчуття.

— Довго ще чекати? — сердито спитав водій.

— Сиди мовчки й відпочивай! — буркнув я, а Віскі показав ікла.

Раптом таксист вискочив з машини і як навіжений дременув вулицею.

— Приємної пробіжки! — гукнув я навздогін. — Коли скучиш — вертайся! — А тоді спитав у Віскі: — То куди ж вона поділася?

— Вона недалеко. Але пильнуй, там фараони!

— Вони її схопили? Кажи!

— Я дав їй лише дві хвилини, — похмуро відповів Віскі. — Вона пішла до отієї крамниці навпроти, де торгують жіночими речами. Тільки-но ви нас залишили, вона помітила вітрину й подалася туди, хоч я й заперечував. Її зразу ж угледів агент, і за п'ять хвилин крамницю взяла в облогу чи не вся нью-йоркська поліція.

Я подивився на крамницю. Перед нею стовбичили два підглядачі і з удаваним інтересом роздивлялися на виставлені у вітрині зразки.

— Кого вони чекають? — спитав я, з острахом угадуючи можливу відповідь.

— А я звідки знаю, — похмуро відповів Віскі.

Було видно, що він теж занепокоєний.

— Нічого сидіти тут марно. Піду погляну, що там діється. Чекай мене тут.

Я виліз із таксі і перейшов вулицю. Обидва агенти рушили до мене. Ми зустрілися біля входу. Тут-таки звідкись вигулькнув і Кленсі.

— Так-так, — з посмішкою сказав я. — Маєте якісь пропозиції?

— А, ось і ви! — вигукнув Кленсі, палаючи благородним обуренням. — Я шукав вас повсюди. Де вона?

Я ввійшов і повів очима по крамниці. Непоганий інтер'єрчик! Гарні меблі, м'яке світло, скрізь дзеркала. Килими, що глушать звук ходи. У нішах, розташованих по всій залі, — манекени людського зросту. На них зразки білизни, вечірніх суконь, купальних костюмів. Але Майри ніде не видно.

Я обернувся до Кленсі.

— Про кого ви спитали? — мовив я. — Мені здається, ви знервовані. Живіть спокійніше, не нервуйтеся через дрібниці. Зверніть увагу, приміром, на отих жінок. Хіба вони не примушують битися швидше ваше серце?

— Не треба мене дурити! — люто крикнув Кленсі. — Вона зайшла сюди! Потім тут з'явилися ви. Чи ви мене за ідіота маєте?

— Весь час ви кажете "вона", "вона". Хто "вона"? Про кого йдеться?

— Про Майру Шамвей, ясна річ! — відповів Кленсі, стискаючи кулаки. — Начувайтеся, Мілане, її розшукують за вбивство!

— Розумію, розумію. Але до чого тут я? Випадково заходжу до крамниці — і раптом… Хочу й сам попередити вас, Кленсі: моя газета не терпітиме брутального поводження зі мною.

Мої слова справили належне враження. Кленсі переніс гнів на своїх нишпорок.

— Чого ви стовбичите там, як опудала? Шукайте її, хай вам чорт! Обдивіться кожен закапелок! Вона зайшла сюди, і ви повинні її знайти!

До нього підтюпцем підбіг переляканий завідувач.

— Нізащо! — прошепелявив він. — Я не дозволю нічого подібного! Наші клієнтки не пробачать нам такого приниження! Майте совість! Ви чуєте?

— Зажди! — кинув Кленсі агентові. Тоді звернувся до завідувача: — Чого ви від мене хочете? Я виконую свій обов'язок! П'ять хвилин тому сюди увійшла блондинка. Де вона?

Завідувач у розпачі змахнув руками.

— Я бачив, як вона заходила до котроїсь із цих кабін, — він показав пальцем на найближчі ніші. — Бог знає, яким дивом вона зникла!

— Ми повинні її знайти, — процідив Кленсі. — Пошліть одну з ваших продавщиць, нехай усі жінки вийдуть з кабін.

— Та ви що — здуріли? — сердито вигукнув я. — Навіть такий недотепа, як ви, має тямити, що жінки можуть бути роздягнені!

— Вас не питають! — Кленсі почервонів. — Я мушу знайти ту дівицю. І я знайду її, навіть якщо це буде моя остання справа.

— Ця справа таки буде остання, якщо ви примусите поважних дам робити стриптиз. Ви хоч знаєте, що місіс Саммерс — теж клієнтка цієї крамниці?

— Та замовкніть ви! — загорлав Кленсі, аж на виду змінившись. Залякати його не вдалося. — Ви хочете, щоб вона від нас вислизнула, еге ж? Так от, вона від нас не вислизне!

Я знизав плечима.

— Хочу… не хочу… Шуруйте. А я через тиждень вип'ю з приводу вашого звільнення.

Кленсі повернувся до завідувача.

— Примусьте всіх вийти! Вбивця ховається там!

Завідувач усе ще вагався. Проте зрештою мусив скоритись. Він шепнув щось двом продавщицям, і вони стали ходити від кабіни до кабіни.

За кілька хвилин перед Кленсі вишикувалося сім обурених напіводягнених жінок. Майри серед них не було.

Кленсі дивився на них з нестямним виглядом. Я тим часом придивлявся до манекенів. Одна з фігур була навдивовижу схожа на Майру. Я втупив у неї очі й дістав у відповідь жалібний погляд.

На Майрі була прегарна сукня, шарф і капелюшок, що приховував обличчя. Тільки уважно придивившись, можна було відрізнити її від манекенів.

— Відійди, — прошепотіла Майра. — Не дивись на мене.

— Не можу відвести очей, — тихенько відповів я. — У тебе такий чудовий вигляд… Ти не боїшся, люба?

— Ще й як… Прошу тебе, відійди.

Тут до мене підступила продавщиця.

— Доброго дня, — сказала вона.

Я подивився на неї з цікавістю. Вона була руда. Мені подобаються руденькі, особливо коли очі в них зелені, а форми досить виразні, як у цієї. Я відповів на привітання й трохи підняв капелюха.

— Якщо ви хочете купити цю сукню, — усміхаючись мовила руда, — я радо вам допоможу.

З побіжного погляду на Кленсі я зрозумів, що інспектор і досі вгамовує розлючених клієнток.

— Та майнула була така думка, — обережно відповів я. — Тільки не маю кого загорнути в цю упаковку.

— Через це не варто засмучуватись, — сказала продавщиця, підходячи ближче. — Набагато гірше, коли дівчат більше, ніж суконь.

— Не поділяю вашого погляду. Я великий любитель усього природного. — Руденька подобалася мені дедалі більше. — Може, нам зустрітися найближчим часом? — запропонував я самовпевнено.

— Вашу пропозицію розглянемо пізніше. А зараз займемося сукнею. Як ви гадаєте, мені вона личитиме? Вона така нарядна!

— Я не певен, що хочу бачити вас надміру вдягненою. Радше навпаки.

— Мені не подобаються такі розмови, коли я на роботі.

— Тоді зустрінемося десь-інде, де нам не заважатиме ваша професійна вразливість.

— Хочете, я приміряю цю сукню на себе? — наполягала вона. — Вона мені дуже до вподоби.

— Колись іншим разом, — відповів я, починаючи непокоїтись, що надто метка продавщиця доторкнеться до Майри.

— Вона така гарна! — з жалем промовила вона й раптом простягла руку до сукні.

Я нервово схопив її руку і, повернувши долонею догори, квапливо запропонував:

— Дозвольте подивитися на ваші лінії. Свого часу я цікавився хіромантією.

— Якщо ви не заберете нічого, крім руки, то будь ласка. — Руда кокетно всміхнулася мені. Одначе очі її весь час косували на Майру, і в погляді раз у раз спалахувала тривога.

— Подивіться, у цього манекена майже людський вигляд!

— Еге ж, — погодився я і поплескав Майру по стегну. — Чого тільки не роблять тепер з пап'є-маше!

Я й далі тримав продавщицю за руку, і мало-помалу вона заспокоїлась.

Краєчком ока я помітив, що Майра ворухнулася. Не міняючи положення, вона піднялася над підлогою сантиметрів на тридцять. На лобі в мене виступили краплі холодного поту.

Продавщиця стояла тепер спиною до Майри і нічого не помічала. Я поклав руку на Майрине плече й опустив її на підставку.

— Ви справді можете читати по лініях руки? — і далі кокетувала руденька.

— Так… — Я не спускав з ока Майру й дав волю язику молоти що завгодно. — Хоча досі я читав тільки минуле. Але через тиждень я, може, розкажу й про майбутнє. Атож, про майбутнє…

Я на секунду відпустив Майру. Вона знову піднялась у повітря, і мені довелося поспіхом повертати її на місце.

Руденька, щось запідозривши, захвилювалася.

— Я почекаю до наступного тижня. Минуле я й так знаю.

Я й далі намагався заговорити їй зуби.

— Вам справді подобається ця сукня?

Стримувати Майру ставало дедалі важче. Вона ще раз злетіла на кілька сантиметрів, перш ніж я встиг повернути її на підставку. Продавщиця із свистом втягла в себе повітря.

— Мені здалося, що манекен ворушиться, — злякано шепнула вона.

— Тут протяг, — нервово пояснив я, — а ці манекени такі легенькі.

Вона відступила.

— Не подобаються мені ці штуки. Зовсім не подобаються!

У цю мить до нас приєднався Кленсі, що нарешті звільнився від обурених клієнток.

— Чому ви чіпаєте цей манекен? — запитав він з підозрою.

— Не хвилюйтесь. Усе гаразд. Манекени мене завжди вабили.

— З цією фігурою щось не так! — вигукнула руда продавщиця. — Мені здається, вона хоче злетіти.

Кленсі недовірливо глянув на неї.

— Злетіти? Що це ви таке верзете?

— Не знаю… Нічого я не знаю! Тільки вона… неначе підскакувала!

— Не сприймайте слова дівчини всерйоз, Кленсі. Їй сьогодні видимо нездужається.

Кленсі перевів погляд з мене на Майру.

— А! Он воно що! — Голос його осікся. — Як же я раніше не здогадався!

Він швидко ступив до Майри і, перш ніж я встиг йому перешкодити, зірвав з неї капелюшка.

Майра навіть не ворухнулася. Погляд її осклів.

Кленсі уважно вдивлявся їй в обличчя.!

— Атож… Вона… Звісно, це вона… Ну, годі грати комедію! Ви заарештовані!

Я відскочив і відпустив Майрине плече. І тоді вона злетіла, вислизнувши з рук Кленсі, що кинувся до неї.

Вона зависла на висоті близько трьох метрів, а геть приголомшений Кленсі затулив обличчя руками і белькотів, не тямлячи себе:

— Боже мій!.. Боже мій!.. Який жах!..

— Ну що ви, друже! — Я поплескав інспектора по спині.