Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 7

Зустрінемося в Пепоетлані за кілька днів. Зробіть усе, щоб зустріч Майри і Кінтля відбулася. І чекайте мене в готелі!

— Це називається "чіпляти на вуха локшину"! — скипіла Майра.

— Що ви, я принциповий противник виробів з борошна! Не варто перебільшувати. — Я поклав руку на її плече. — Ви чудово впораєтесь і без мене. І будь ласка, дочекайтесь у готелі. Я не встиг іще на вас надивитись.

Та Майра вже закусила вудила.

— Що ж, забирайтесь! — кинула вона. — Їдьте! Врешті, яке мені діло до вас?!

На цьому ми й розпрощалися.

Як і слід було чекати, федеральні війська, що прибули на місце події, спіймали облизня. Коли вони "примчали" туди із швидкістю скаженої черепахи, то нікого не застали — ні бандитів, ні трупів своїх товаришів.

Я змарнував на особисте розслідування два дні. Все, що вдалося з цього витиснути, — це нецікавий репортаж про безплідні пошуки та знімок місцевості.

Я поквапився відіслати матеріал і попрощався з командиром загону. Він, здавалося, був вельми задоволений моїм від'їздом.

Діставшись до Пепоетлана, я знайшов Анселя і Богля перед готелем. Вони сиділи в затінку під стіною.

У цьому готелі я бував і раніше. Там непогано годували й подавали вино.

Зустріч Майри і Кінтля ми планували на четвер. А приїхав я в суботу. Отже, зустріч із чаклуном була вже позаду, і лишалося тільки одне: викрадення міс Шамвей.

Те, що з ними не було Майри, ще ні про що не говорило, проте на споді моєї душі заворушився неспокій.

— А де Майра? — спитав я замість привітання. Вони зам'ялись. Ансель невиразно відповів:

— Вона ще там… Сідайте. Випийте з нами.

Богль удавано весело реготнув і простяг мені склянку.

— Молочка від скаженої корівки…

— Анселю, ви можете пояснити до пуття?

— Майра мала успіх. Вони наполягли, щоб вона лишилася…

Богль скинув капелюха й почухав потилицю.

— Ті індіанці… З ними годі сперечатись!

— Помовч, Богль! — обірвав його Ансель. — Дай мені слово сказати!

— Ну-ну, чоловіче, спробуйте пояснити! — вигукнув я, відчувши раптовий приплив роздратування. — Що ж, урешті, сталося?

— Вона переграла. Я її попереджав, але… Майра показала всі свої коронні номери. Тоді індіанці й вирішили, що вона втілення якоїсь там богині.

— То й що?

— Вони не захотіли її відпускати. Хоч що ми їм казали, хоч як умовляли… — жалібно промовив Ансель.

— Ножаки в них о-о-он які завдовжки! Як моя рука! — докинув Богль.

— Ви її залишили! Покинули в тому індіанському лігві! Не зуміли оборонити жінку! Слимаки!

Я відчував, як кров пульсує у мене в скронях. Ансель витер спітніле обличчя.

— Я чекав вашого приїзду, щоб погодити… Гадаю, треба повідомити федеральні війська.

— Вони прибудуть не раніш як через місяць, — гнівно сказав я. — Вам має бути відома їхня повороткість. На них покладатися не можна.

— Але, скажу я вам… Ніколи не бачив такої вистави! Ця дівчинка — диво, та й годі!

Я підвівся.

— Доведеться самим узятися до зброї. Ми зараз же вирушаємо на її пошуки! Ясно?

Боглеві очі мало не вискочили з орбіт.

— Як, тільки втрьох? — спитав він кволим голосом.

— Тільки втрьох. Ідіть по коней, а я знайду зброю.

— Ви чули, що я казав про їхні ножі?

— Атож, чув. Ми втягли дівчину в цю халепу, отож зобов'язані її і витягти!

Я залишив їх і пішов шукати господаря готелю. Ми потисли один одному руки, трохи погомоніли, а потім я спитав:

— Друже, у вас не знайдеться якоїсь зброї?

— Зброї? Ви сказали — зброї? — Його маленькі очиці широко розплющились. — Знову прикрощі, сеньйоре? Чого це в білих завжди прикрощі?

— Облишмо пусті балачки, — сказав я, підштовхуючи його до будинку. — Краще візьмемось до діла.

Я одержав від господаря три автомати й три пістолети калібру 0,38. За цей час мої супутники знайшли коней. Я розподілив зброю і скочив на коня.

— Чи не відкласти нам експедицію на завтра? — миролюбно запропонував Ансель. — Сьогодні вдень на плато буде страшенна спека.

— От і добре, щоб була спека, коли хочеш розпалитися, — невдало скаламбурив я, виїжджаючи з подвір'я.

Дорога, що вела до поселення тубільців, проходила через голе плато. Під невеличкими купками дерев, безладно розкиданими на ньому, тулилася благенька тінь.

По годині дороги, розморені спекою, осатанілі від мух, ми дісталися брудного, вбогого сільця. У ньому було всього шість халуп, сяк-так зліплених з глини і вкритих банановим листям. Там стояла якась неприродна тиша. Ані найменшого поруху не було в тих обпалених сонцем халабудах. На думку сам собою спадав здогад, що село покинуте. Коли? Чому?

Нервовим порухом я зупинив коня. Мої супутники разом натягли поводи.

— Це точно тут? — спитав я.

— Еге, — прогув Богль. — На курорт не схоже, еге ж?

— Заткнися! — люто гримнув я.

Чорти б ухопили цих двох йолопів! Якби я знав, що це за діра, ніколи б не дозволив везти сюди Майру. Мало того, що ці бездушні бовдури затягли сюди дівчину, яка нічого не підозрювала, то ще й кинули її напризволяще!

Ансель зіскочив з коня і рушив стежкою, яка в'юнилася між халупами. Ми подалися за ним. Ансель зупинився біля маленького, проте міцного на вигляд будиночка з сірого каменю.

— Тут, — коротко сказав він.

Тиша й безлюддя діяли навіть на Боглеві нерви.

— Затишний куточок, — промовив він демонстративно спокійним тоном. — Вам не здається? — Та на останньому слові голос його підступно зірвався.

— Сем Лев'яче Серце, — з гіркотою пожартував я.

Одначе й на мене сумний вигляд кам'янички справив гнітюче враження. Цілковита тиша й нерухомість навіювали неспокій. З кожною хвилиною посилювалося відчуття, ніби хтось невидимий підкрадається щомить ближче.

Парадоксально, але саме страх додав мені сміливості. Страх вимагав дії, і я заходився гатити кулаком у трухляві двері будиночка. Важка тиша вбирала звуки ударів, як губка вбирає воду. Невдовзі я видихався, проте ніхто так і не відчинив двері.

Я стояв, однією рукою спираючись об стіну, і слухав. Слухав, не помічаючи, як спливають по обличчі краплі поту. Не помітив навіть, як підступили до мене, немов витиснуті тишею, Ансель і Богль. Слухав… І — ані звуку у відповідь. Тиша…

— Там нікого немає, — сказав я і відійшов. — Вони могли завести її в інше місце.

— Той хирляк не міг звідси піти, — переконано зауважив Богль і для солідності засопів.

— Там має хтось бути, — сказав Ансель. — Двері замкнено зсередини.

Я чимдуж ударив у двері ногою. Марно. Не знаю чого, але я раптом злякався. Не за себе, звісно. Мені здалося, ніби має статися щось таке, що не залежить від людської волі. Та двері слід висадити будь-що. Я обернувся до Богля.

— Ну?! Чого ти ждеш?!

Задоволений, що й він знадобився, Богль підійшов ближче. Тоді примірився і з розгону вдарив у двері плечем. Раз… Ще раз… Другого удару двері не витримали і з тріском розчахнулись.

З хатини вихопився такий сморід, що ми аж відсахнулись.

— Що це? — пробурмотів я, затуляючи долонею носа.

— Трупний дух, — шепнув Ансель, бліднучи.

— Вона лишилася тут?! — Я не впізнав власного голосу. Ансель звів на мене білі від жаху очі.

— Заспокойтеся, — прохрипів він. — Почекайте мене. Я зараз повернуся.

Він, як перед стрибком у воду, якомога глибше вдихнув і несміливо зазирнув досередини.

Я грубо відштовхнув його.

— Дайте я сам! — І ступив у смердючу й моторошну темряву.

За першим же кроком я зупинився і завмер, намагаючись дихати тільки ротом. По тілу спливав струминками піт.

Коли очі трохи звикли до темряви, я помітив людську постать, що прихилилася до стіни. То був старий Кінтль.

Тіло чаклуна було загорнуте у ветхе покривало. Голова його звісилася на груди, мертві руки впали на підлогу. Я квапливо, тремтячою рукою запалив сірник і підійшов до старого. Обличчя мерця геть розклалось. Навіть волосся перетворилося на бридку кашу. Ніколи в житті я не бачив гидкішого видовища. Яка бридота! Я відчував, що нерви мої напружені до краю. Довелося відступити. На порозі я зайшовся судомним кашлем, утративши здатність і дихати, і говорити.

Коли трохи відпустило, Ансель ухопив мене за руку.

— Що там? Чому у вас такий вигляд? — спитав він пронизливим голосом.

— Той індіанець… Кінтль чи як там його… — відповів я, насилу повертаючи на місце шлунок. — Його посадили під стіною… мертвого. Такої гидоти я ще не бачив.

Відчуваючи, як калатає моє серце, я ще раз зазирнув досередини.

— Де ж Майра? Там, у хатині, я бачив лише старого індіанця.

— Подивіться трохи праворуч. Там має бути ще одна кімнатка.

Я запалив сірника і знову ввійшов до хатини, намагаючись не дивитися на труп. У кінці кімнати виднівся темний провал. Ансель ішов за мною. Ступивши кілька кроків, я зупинився, охоплений раптовим і безпричинним неспокоєм. Полум'я освітлювало лише частку темряви переді мною. Я ще ступив крок і знову зупинився. Сірник згас.

Зникло світло — зникло відчуття реальності того, що відбувалося. Я немовби потрапив у чужий моторошний сон, заплутався в клубку того кошмару. Якби я був один, я б утік, не думаючи ні про що і не бажаючи більше нічого. Але за мною ступав Ансель і тримався за мою руку. Цей дотик був єдиною реальністю зниклого світу, хитким місточком, що з'єднував звичне оточення і чаклунське безумство. Я примусив себе ступити ще один крок — і сміливість повернулася.

— Ви чуєте щось? — прошепотів Ансель.

Я прислухався. У цілковитій тиші було чути лише биття мого серця і дихання супутника.

Я запалив ще одного сірника, і жовте полум'я на кілька секунд освітило кімнатку. І знову довкола нас запала темрява.

Тієї короткої миті, коли полум'я було найяснішим, мені привиділось, ніби поряд ковзнула тонка гнучка тінь, безгучна й безтілесна. Серце моє болісно стислося — здавалось, я побачив утілення найжаскішого жаху.

— Тут… хтось є… Де ви, Доне?

— Спокійно, спокійно… — кілька разів повторив Ансель і знов доторкнувся до моєї руки. — Я за вашою спиною. Що ви побачили? Що вас злякало?

У мене так тремтіли руки, що я не зміг запалити сірника. Довелося віддати коробку Анселеві.

— Запаліть! У цій кімнаті хтось чи щось є!

— Може, тварина?

— Не знаю, — відповів я, зціплюючи зуби, і видобув з кишені револьвер. Ансель запалив зразу кілька сірників, і ми побачили всю кімнату.

На складному ліжку лежала Майра. Очі її були заплющені. Над головою дівчини танцювала якась безформна тінь, що моторошно відрізнялася чимось від інших, звичайних тіней, що їх утворювало мінливе полум'я сірників.

— Вище! — гукнув я не своїм голосом. — Вище!

Та тієї — особливої — тіні вже не було.