Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 8

Вона злилася з іншими. Стало видно, що Майра в кімнаті сама. Якщо не лічити нас, звичайно. Ніколи не забуду того видовища! Майра, з розпущеним волоссям, у білій шовковій сукні, схожій на давньогрецьке вбрання, здавалася втіленням якогось прадавнього божества, її незряче лице, звернуте до стелі, було застигле, ніби вирізьблене з мармуру.

Але я не міг довго милуватися цим дивом. Жах знову чіпко вхопив мене крижаними пальцями.

— Тут щойно хтось був! — Я вхопив Анселя за рукав. — Куди він подівся?

Та йому було не до мене. Він схилився над Майрою.

— З нею все гаразд, — сказав він, наче не вірячи сам собі. — Вона просто… спить. Спить у цьому смороді!

Він обережно поторсав дівчину. Марно. Ансель подвоїв зусилля.

— Та прокиньтесь же! Прокиньтесь, вам кажуть!

Я незграбно відштовхнув його і, підхопивши Майру однією рукою під спину, а другою під коліна, спробував підняти.

І тут я пережив таке, що на саму згадку про це тепер — через багато років — у мене ворушиться волосся на голові.

Коли я силкувався підняти Майру з ліжка, то з подивом, а потім з панічним страхом відчув, що тіло її нараз обважніло. Мені все-таки вдалося її підняти, і тут-таки я відчув, що хтось намагається перешкодити мені знову. Здавалося, довгі й чіпкі руки вхопили мене й тягнуть, тягнуть назад!

Як я не втратив розум?! Яким дивом пощастило вибратися на світ Божий? Не знаю… Не пам'ятаю…

Отямивсь я вже аж надворі. Притискаючи до грудей Майру, я зацьковано огледівся і загорлав до Богля, який сидів на траві, щоб той подавав коней.

Богль поволі підвівся і мовчки втупився в мене. Його очі безтямно вибалушились.

Ансель вискочив з хатини слідом за мною. Він кілька разів озирнувся в чорну пащу розчинених дверей. Губи в нього були білі наче крейда. Насилу переступаючи неслухняними ногами, він відійшов від хатини й трохи постояв, відсапуючись. Потім пробелькотів:

— Покладіть її… на мого коня.

— Ви… Дайте їй спокій! — затявсь я. — Ви вже задосить про неї подбали!.. Богль, потримай дівчину, поки я не скочу в сідло.

Коли я опинився на коні, Богль передав мені Майру.

— Що з нею?

— Сам хотів би знати, — відповів я, пускаючи коня ступою.

Вибравшись на плато, ми поїхали клусом. Діставшись до найближчої купи дерев, я зліз з коня і поклав Майру в затінку.

— Може, оглянете її ретельніше? — звернувся я до Анселя, занепокоєно намагаючись намацати пульс на її млявій руці.

Ансель укляк біля дівчини навколішки.

— Це сон? Чи що? Відповідайте, хай вам біс! — Я насилу стримував себе. — Робіть же щось!

Ансель неквапом помацав пульс, підняв дівчині повіки.

— Це транс, — поважно мовив він. — Різновид ступорозного стану, — він пошкрябав підборіддя і знов взяв Майрин зап'ясток. — Зовні нібито нічого страшного. Та краще б якнайшвидше дістатись до містечка. Не думаю, що перегрів буде їй на користь.

— Як вона впала в цей… як його… стан? У чому, в біса, причина?

— Не знаю. — Ансель підвівся і розвів руками. — Зараз найголовніше — не з'ясовувати причини, а боротися з наслідками. Ми повинні якнайхутчіш довезти дівчину до готелю.

З допомогою Богля я знову завдав її на коня.

— Вона витримає дорогу?

— Повторюю: видимої небезпеки немає. Вона занурена в сон, гіпнотичний сон. За кілька годин прокинеться свіженька як огірочок!

— Будемо сподіватися, що ви маєте слушність. — Мені все ще вдавалося зберегти зовнішній спокій.

Дорога через плато геть знесилила нас. Спека стояла жахлива. Майрине тіло знову якось дивно обважніло.

Нарешті ми дісталися до готелю. Майра все ще спала. Ансель вирушив на пошуки господаря. За кілька хвилин він повернувся.

— Їй уже готують кімнату, — сказав він. — Можна нести її туди. Я вам допоможу.

Господарева дружина чекала нас у маленькій кімнаті, чистій і тихій, де стояла прохолода й пахощі квітів. Я обережно поклав дівчину на ліжко.

— Пригляньте за нею, — попросив я жінку.

Лишивши Анселя допомагати, я вийшов на терасу і стомлено опустився на лаву. Там уже сидів Богль, якому страшенно кортіло поговорити. Він замовив два кухлі пива і стурбовано запитав:

— Що за чортівня коїлася в тій халупі? Як ви гадаєте?

Я витер обличчя і шию носовичком.

— Не думав про це.

Щиро кажучи, мені просто не хотілося про це думати. Богль нервово шарпнув ногою.

— Ви вірите в оті історії про чаклування, що їх розповідав Дон?

— Я ще не зсунувся з глузду.

Богль, здавалося, відчув полегкість.

— Ну, а зілля від зміїних укусів?.. Як ви гадаєте, вдалося його здобути? Зілля…

Я сіпнувся, як від удару. Воно зовсім випало мені з пам'яті. І про Бастіно я забув. А завтра він мав спуститися з гір, щоб остаточно обговорити деякі деталі викрадення. Але я уявив собі Майру, яка лежала нагорі, її змарніле, нерухоме обличчя, і хвиля жалю обпекла мене. Яке там викрадення?! її не можна наражати на нове випробування! Доведеться змиритися з втратою двадцяти п'яти тисяч і з тим, що мене потурять з роботи.

Я зрозумів, що загруз у цій історії по вуха. Проте обміркувати ситуацію мені не вдалося. На терасу вийшов Ансель.

— Як вона? — спитав я, підхопившись з місця.

— Можна вже не хвилюватися, — відказав Ансель, сідаючи поряд. Тоді, клацнувши пальцями, підкликав юну мексіканку і мовчки показав на порожню склянку. — Вже очунює. Години за дві буде в нормі. — Він спохмурнів і здвигнув плечима. — А ось як помер Кінтль? Чому? Може, це вбивство?

— Кінтль… Бр-р! Згадувати гидко! Цікаво, давно він помер?

— Важко сказати. Там же гаряче, як у домні. І ніякої вентиляції. Тіло розкладалося дуже швидко.

— Ви вірите в перевтілення? — швидко спитав я. — Чи то пак, у здатність Кінтля до перевтілення? Це дуже важливо! Було ж у тій хатині щось таке, якась нечисть. Я помітив це одразу, як зайшов!

— Непевне світло сірника може зіграти з уявою й не такий жарт, — незворушно відповів Ансель. — Майра була в кімнаті сама. Там стояло тільки ліжко і ніде було сховатися.

— Пояснення — то діло десяте. А я кажу лише те, що бачив! — роздратовано кинув я. — Ми зіткнулися, м'яко кажучи, з нестандартною ситуацією. А ви… Мені знайома така логіка: якщо ми не можемо витлумачити факти, то тим гірше для них.

Мала мексіканка принесла пиво, і Ансель зробив кілька спраглих ковтків.

— До чого ви хилите? Ви просто злякались, а тепер намагаєтеся чимось виправдати свій переляк.

Я подивився Анселеві в очі. Він не витримав і відвів погляд убік.

— Ви старий облудник, Доне, — спокійно мовив я. — Ви теж боїтеся, але майстерніше приховуєте страх. І цей страх не дає вам визнати очевидне: зі смертю старого чаклуна пов'язане щось ірраціональне, моторошне, вороже людині. Я весь час відчував присутність цієї сили. Вона була в хатині. Вона йшла за нами, коли ми перетинали плато. Вона не хотіла віддавати Майру, і тіло її ставало таким важким, що я ледве втримував його… — Я рвучко підвівся і сердито глипнув на Анселя. — Піду погляну на неї.

Майра все ще лежала. Над її головою з легеньким дзижчанням оберталися лопаті невеличкого вентилятора. Крізь штору пробивалося проміння післяполудневого сонця.

Я зумисне спокійно підійшов до стільця. Сів. Поглянув на дівчину. Вона розплющила очі і, ще остаточно не прочнувшись, похмуро подивилася на мене крізь заволоку сну.

— Привіт! — сказав я.

На обличчі її з'явився здивований вираз. Вона трохи підвела голову.

— Привіт. Що ви тут робите?

— Захотілося поговорити про новини, про погоду, — не втримався я від усмішки. — Ну, як ви себе почуваєте?

Вона відкинула простирадло і спробувала сісти. Анселева піжама була на неї завелика, і вигляд дівчина мала дуже кумедний.

— Що зі мною? Я захворіла? — спитала Майра. Аж тепер вона помітила на собі чужу піжаму. — Чому ви мовчите, хай вам чорт? — Вона видимо приховувала розгубленість. — Хто на мене це нацупив? Що тут діється?

— Заспокойтесь. Ви повернулися до готелю. Ми поїхали по вас до Кінтля і привезли сюди. Ви пам'ятаєте Кінтля?

— Аякже! Але чому ви мене привезли? І чому не змогли розбудити?.. Поясніть же мені, що діється! Замість того, щоб усе до пуття розповісти, він сидить і роздаровує усмішки!

— Коли ми знайшли вас у Кінтля, ви спали. Розбудити вас було годі. Так і привезли сюди сплячою красунею.

— Не змогли розбудити? Неймовірно!

— Але факт! — підхопив я. — Чи не зволите ви повідати, що сталося? Тоді і я, може, дійду якихось розумних висновків.

Вона нахмурилась.

— Але… зі мною нічого такого не сталося. Принаймні мені так здається. — Вона потерла чоло, болісно напружуючи пам'ять. — Все наче в тумані. Якесь безглуздя! Старший індіанець… Він… він майже злякав мене. Такий чудний!.. Мої номери йому дуже сподобались. Він просто очманів! Ми йшли кудись… Чаклун від радості не йшов, а біг вистрибом. Я не бачила Дона й Сема, але сподівалася, що вони йдуть слідом. Кінтль залишив мене в якійсь хатині. Я почувалася дуже самотньо. Надходила ніч. Мені робилося дедалі дужче не по собі. Нарешті я заснула на чомусь подібному до ліжка. Ось і все. Більше нічого.

Струминки поту спливали мені за комір. Я витер шию носовичком.

— А другого дня?

— Ви хочете спитати, що було сьогодні? Сьогодні взагалі нічого не було.

— Ви спали два дні, — сказав я, дивлячись їй у вічі.

— Два дні! Та ви що! — Майра нарешті помітила, як я дивлюся на неї. — Ви не дурите мене? Якщо це жарт…

— Ви чудово знаєте, що це правда.

Вона засміялась.

— Пробачте. Я, мабуть, просто втомилась. Якщо ви не проти, я б хотіла побути сама. І трохи попоїсти.

— Звичайно, — сказав я, підводячись. — Відпочивайте.

Ансель і Богль стурбовано чекали, що я скажу. Я кинув їм:

— Нічого не вдієш. Вона нічогісінько не пам'ятає.

— Ви хочете сказати, що весь цей час вона проспала? А що з ліками проти зміїних укусів?

Щоб відповісти спокійно, мені довелося зробити зусилля над собою.

— Дайте мені спокій з вашими запитаннями. Я маю замовити обід для Майри.

Коли я вертався коридором з тацею, мене зупинив Богль.

— Я хочу сам піднятись до неї, — сказав він, дивлячись на мене пильно й сердито. — Ви ж уже обидва в неї були, хіба ні? От і я теж хочу побачити її.

— Хочете побачити? Ви?

— Я. А що тут дивного?

— Що, впала в око киця? — Усмішка в мене вийшла геть фальшивою.

— Впала в око! Киця! — передражнив Богль, вихопивши в мене тацю. — Хіба це слова для такої дивовижної жінки?

За хвилину він уже навшпиньки піднімався сходами, щоб, боронь Боже, не потурбувати зайвим шумом "таку дивовижну жінку".

Я вже вийшов у вестибюль, коли з глибини готелю до мене долинув жахливий крик Богля і брязкіт розбитого посуду.