Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 47

Настав час, сказав він, послати мене куди-небудь в Англію або Швейцарію закінчувати освіту. Я опирався, як міг, цим планам. У відчаї я заявив, що волію бути невігласом. Адже неук дивується всьому на світі набагато більше.

Але мама була незламна, мов криця. Нам, вважала вона, необхідно повернутись в Англію, провести там кілька тижнів, зміцнити своє становище (що означало суперечки з банком) і лише тоді вирішувати, де я вчитимусь далі. А щоб угамувати наші ремствування і пригасити в зародку бунт, мама сказала, що це слід трактувати просто як відпустку, приємну подорож. Незабаром ми знову повернемося на Корфу.

І от вже спаковано ящики, саквояжі, валізи, змайстровано клітки для птахів та черепах, а собаки в нових нашийниках почувають себе трохи ніяково і мають винуватий вигляд. Останні прогулянки оливковими гаями, останні слізні прощання з численними приятелями.

Гора нашого майна височіє на митниці, а поряд стоїть ми ми і брязкотить великою зв'язкою ключів. Всі решта чекають на вулиці, під сліпучим сонцем, розмовляють з Теодором і Кралевським, які прийшли нас проводжати. Появився митник і помітно спохмурнішав, уздрівши гору багажу з кліткою нагорі, звідки на нього злорадісно глипали Сороки. Мама нервово всміхались, перебираючи пальцями ключі. Вигляд у неї був як у контрабандиста коштовностями. Митник подивився на маму, потім ми багаж, тугіше затягнув ремінь і насупився.

Це все ваше? – запитав він для певності.

Так, так, все моє, – прощебетала мама, дзенькнувши ключами. – Треба що-небудь відімкнути?

Митник зосереджено міркував.

– Увасес нову одюг? – спитав він.

– Не розумію, – сказала мама.

– Увасес нову одюг?

Мама у відчаї пошукала очима Спіро.

– Вибачте, я не зовсім уловила...

– Увасес нову одюг... нови одюг?

Мама розгублено всміхнулась.

– Пробачте, ніяк не можу...

Митник уп'яв у неї сердитий погляд.

– Мадам, – сказав він грізно, – ви говорите англіскі?

– О так! – зраділа мама від того, що нарешті зрозуміли його. – Так, трохи.

Від гніву митника її врятував своєчасний приїзд Спіро. Обливаючись потом, він увірвався до митниці, заспокоїв маму, пояснив митнику, що в нас багато років не було ніякого нового одягу, і за одну мить багаж опинився на пристані. Затим взяв у митника шматок крейди і власноруч позначив увесь багаж, щоб надалі не було жодних непорозумінь.

– Не кажу прощавайте, а тільки до побачення, – пробурмотів Теодор, тиснучи кожному з нас руку. – Сподіваюсь, ви знову повернетесь сюди... гм... невдовзі.

На все добре, до побачення, – м'яким голосом виспівував Кралевський. – Ми з нетерпінням чекатимемо вашого повернення. Клянусь Юпітером! І бажаю вам якнайліпше провести час в добрій старій Англії. Саме те, що треба!

Спіро мовчки потиснув усім руки, а потім стояв і дивився на нас, як завжди, насупивши брови, і крутив у руках кепку.

– Ну, давайте прощатись, – почав він, але голос його раптом затремтів.

Рясні сльози зблиснули в нього на очах і градом покотились по зморшкуватих щоках.

– Слово честі, я не збирався плакати, – схлипував він, зітхаючи всіми своїми могутніми грудьми. – Але я буцімто прощаюсь з ріднею. Мені здається, що ви мої родичі.

Коли пароплав вийшов у відкрите море і острів Корфу розчинився в ряхтливому перлистому мареві, чорна туга облягла наші серця і не відпускала до самої Англії. Закіптюжений поїзд мчав з Бріндізі в Швейцарію. Ми сиділи в мовчанні, нікому не хотілося розмовляти. Вгорі, на сітці для багажу, заливались в клітках зяблики, скрекотали Сороки, часом Алеко видавав свій журливий крик. Внизу, біля наших ніг, хропіли собаки.

На швейцарському кордоні до вагона увійшов страхітливо вишколений чиновник і перевірив наші паспорти. Він повернув їх мамі разом з невеличким формуляром, без усмішки вклонився і лишив нас наодинці з нашим сумом. По якімсь часі мама глянула на заповнений чиновником бланк і заціпеніла.

– Ви тільки подивіться, що він тут написав! – вигукнула вона обурено. – Ну й нахаба!

Ларрі зазирнув у бланк і пирхнув.

– Це тобі кара за те, що ти поїхала з Корфу, – сказав він.

На маленькій картці, в графі "Опис пасажирів", акуратним крупним почерком було виведено: "Мандрівний цирк і штат службовців".

– Треба ж таке написати! – все ще гарячкувала мама. – Далебі, яких тільки диваків нема на світі.

Поїзд мчав нас до Англії.

Переклад Л. Гончар