Оліверова історія

Ерік СІҐЕЛ

Оліверова історія

РОМАН

З англійської переклав Андрій ЄВСА

1

Червень 1969 р.

— Олівере, ти хворий!

— Я... що?

— Ти дуже хворий.

Фахівець, який поставив цей тривожний діагноз, нічого спільного з медициною не мав. Власне, до сьогодні я знав його як кондитера. Звати його Філіп Кавіллері. Його дочка Дженні була моєю дружиною. Вона померла. А ми живі й досі і піклуємося одне про одного — єдине, шо нам лишалося робити після її смерті. Тож раз на місяць або я навідуюсь до нього у Кранстон, де ми граємо в кеглі, випиваємо та ласуємо екзотичними видами піци, або ж він приїздить до Нью-Йорка і ми проводимо час не менш активно. Та сьогодні, зійшовши з потяга, замість того щоб, як завжди, тепло зі мною привітатися, він вигукнув:

— Олівере, ти хворий!

— Справді, Філіпе? І з чим же, в біса, на твою мудру професійну думку, в мене негаразд?

— Ти не одружений.

З цими словами він повернувся і, без дальших пояснень, зі шкіряною валізою в руках, рушив до виходу.

У світлі ранкового сонця скло та криця міста здавалися майже привітними. Отже, двадцять кварталів до мого, як я жартома називав його, парубоцького барлога, ми вирішили пройти пішки. На розі 47-ї та Паркової він обернувся до мене і запитав:

— Що ти робиш вечорами?

— О, вечорами я зайнятий,— відказав я.

— Хм, зайнятий? Чудово. З ким?

— З учасниками нічних рейдів.

— Це що, вулична банда чи рок-гурт?

— Ні те, ні друге. Ми, група правників-добровольців, чергуємо в Гарлемі.

— Скільки вечорів на тиждень?

— Три.

Якийсь час ми йшли мовчки.

На розі 53-ї та Паркової Філ знову порушив мовчанку:

— Залишаються ще чотири вільні вечори.

— Я багато працюю над службовими справами вдома.

— О, так, звісно. Роботу, яку взяв додому, треба виконувати.

Філові була не до вподоби, щоб не сказати більше, моя діяльність, пов'язана з багатьма терміновими юридичними справами, і я вирішив натякнути на їхню важливість.

— Мені часто випадає бувати у Вашингтоні. Наступного місяця в Найвищому суді я беру участь у дискусії з приводу першої поправки. Ця справа шкільного вчителя...

— О, боронити шкільних вчителів — це чудово,— сказав Філіп і, ніби між іншим, поцікавився: — А як у Вашингтоні дівчата?

— Не знаю,— стенув я плечима.

На розі 61-ї та Паркової Філ Кавіллері зупинився і, дивлячись мені у вічі, запитав:

— Коли ж, у біса, ти збираєшся повернутися до життя?

— Минуло так мало часу,— відповів я, а сам подумав: "Великий філософ, який сказав, що час лікує рани, не подбав про те, щоб зазначити, скільки треба чекати".

— Минуло два роки,— сказав Філіп Кавіллері.

— Півтора,— поправив я.

— Так, твоя правда... — сумно мовив Філіп, і було помітно, що він також ще й досі відчуває холод того грудневого дня, після якого спливло вже... півтора року.

Решту дороги я силкувався підтримувати жваву розмову, вихваляючи своє помешкання, винайняте вже після останнього його приїзду.

— Ось ми й прийшли.

Підвівши брови, Філ роззирнувся. У помешканні було дуже чисто, і все стояло на своїх місцях. Вранці його прибрала жінка, яку я спеціально запросив.

— І як ти цю нору називаєш? — запитав він. — Сучасний ящик на сміття?

— Ну,— відказав я,— мої потреби вельми скромні.

— Воно й видно. У Кранстоні так живе більшість нікчем. Дехто з них — навіть краще. А що це, в біса, за книжки?

— Зведення законів, Філе.

— Так,— сказав він. — А як ти взагалі розважаєшся? Заповнюєш проміжки між оцими шкіряними обкладинками?

— Послухай, Філіпе, що я роблю, коли залишаюся сам,— моя особиста справа. — Я вирішив, що можу висловити незадоволення втручанням у моє особисте життя.

— А хто каже — не особиста? Але сьогодні ти не сам. І ми з тобою влаштовуємо товариську вечірку.

— Що?

— Я купив оцю модну куртку, якої ти, між іншим, не похвалив, не на те, щоб іти дивитися якийсь вошивий фільм. І підстригся не на те, щоб тобі сподобатися. Будемо розважатися, будемо заводити нових знайомих.

— Яких знайомих?

— Жіночої статі. Нумо, збирайся!

— Я іду в кіно, Філе.

— Іди ти під три чорти! Послухай, я розумію, що ти збираєшся одержати Нобелівську премію за страждання, але я тобі цього не дозволю. Чуєш? Не дозволю! — погрожував він, а тоді раптом заговорив, мов пастор релігійної общини. — Олівере, я приїхав, щоб урятувати твою душу й тіло. І ти мене послухаєш. Послухаєш?

— Так, отче Філіпе. Що я повинен зробити?

— Одружитися, Олівере!

2

Ми поховали Дженні тихим ранком грудневого дня. По обіді вітер з Нової Англії здійняв велику сніговицю.

Мої батьки запитали, чи не поїду я з ними потягом до Бостона, але я що-найчемніше відмовився, пославшись на те, що потрібен Філіпові, бо він може зламатися. Насправді ж було навпаки. Все моє життя мене оберігали від людських образ та болю втрат, і то мені потрібен був Філіп, щоб навчив мене, як зносити горе.

— Не забувай нас,— попрохав батько.

— Гаразд,— я потис йому руку і цмокнув у щоку маму. Потяг повіз їх на північ.

Попервах у будинку Кавіллері було гамірно. Родичі не поспішали залишити нас удвох. Але поступово всі пороз'їжджалися, у кожного була своя родина. Перед від'їздом всі вони брали з Філа обіцянку, що він знову відкриє свою кондитерську і візьметься до праці. Філ згідливо кивав.

Нарешті ми залишились удвох. Кудись виходити не було потреби, нам усього понаносили, і ми мали в кухні місячний запас продуктів.

Тепер, коли уваги моєї не відвертали родичі, я почав відчувати, що наркоз церемонії похорону проходить. Мені стало боляче, перш ніж я це зрозумів. Агонія лише починалася.

— Тобі пора їхати до Нью-Йорка,— не дуже переконливо сказав Філ.

— Не можу. Тут, у Кранстоні, я вмовився про зустріч Нового року,— відказав я, утримавшись від того, щоб нагадати, що він також іще не відкрив своєї кондитерської.

— З ким? — запитав він.

— Із тобою.

— Дуже смішно. Ну та дарма, пообіцяй, що зустрінемо Новий рік, а вранці ти поїдеш додому.

— Гаразд,— пообіцяв я.

— Тоді залишайся,— погодився він. Мої батьки телефонували щовечора.

— Ні, не треба нічого, пані Баррет,— запевняв Філ мою маму. Вона, мабуть, запитувала, чим може ... допомогти.

— Ні, не треба нічого,— запевняв я й собі батька. — Дякую.

Філ показав світлини, які Дженні колись категорично заборонила мені розглядати.

("Філе, я не хочу, щоб Олівер бачив мене у шлейках!" "Але ж, Дженні, ти була такою чарівною".

"Тепер я ще чарівніша,— відказала тоді Дженні, як це вона вміла, й додала: — І ніяких дитячих світлин, Філе". "Але чому?"

"Не хочу, щоб Олівер бачив мене товстою".)

Я з цікавістю слухав щасливих батька й дочку. На той час ми з Дженні вже побралися, і її бознаколишні шлейки, певно, не спричинили б нашого розлучення.

"Гей, хто тут господар?" — жартівливо запитав я Філіпа, щоб підтримати добрий настрій.

"Угадай",— усміхнувся він і поклав альбом на місце, так його й не розгорнувши.

***

Тепер ми його розгорнули. Світлин було багато. На найдавніших привертала до себе увагу Тереза, Філіпова дружина.

— Вона нагадує Дженні.

— Вона була вродлива,— зітхнув Філіп.

Десь після дитячих знімків товстої Дженні, але ще до Дженні у шлейках, Терези на світлинах більше не було.

— Мені не треба було пускати її за кермо вночі,— сказав Філ, ніби аварія, під час якої вона загинула, сталася два дні тому.

— Як ти витримав? Як ти зміг таке пережити? — егоїстично запитував я, аби почути, які він запропонує ліки.

— Хто каже, що я легко пережив? Але я принаймні мав маленьку дочку...

— За яку треба було дбати...

— ... яка дбала за мене,— не дав він мені доказати.

І я почув оповідь про життя Дженіфер. Про те, скільки вона зробила, аби допомогти йому вгамувати свій біль. Він мусив погодитись на те, щоб вона готувала їжу. Ще й від того більше, мусив їсти те, що вона готувала за рецептами з часописів, придбаних у крамницях самообслуговування, використовуючи четверту частину зазначених там продуктів. Дженні наполягала, щоб він, як і раніше, щосереди проводив вечір із приятелями за грою в кеглі. Вона намагалася робити все, що могла, аби йому було добре.

— Того-то, Філе, ти більше й не одружувався?

— Що?

— Через Дженні?

— Бог свідок, ні. Дженні раз у раз нагадувала мені, щоб я одружився, навіть підшукувала мені пару.

— Справді?

— Справді,— кивнув він головою. — Вона намагалася познайомити мене з усіма самітними американками італійського походження, які тільки проживали на терені від Кранстона до Потакета.

— І всі були негарні?

— Чому ж, були й гарні,— почув я відповідь, що мене здивувала. — Панна Рінальді, наприклад, учителька англійської мови з тієї школи, де вчилася Дженні...

— І що ж?

— Дуже симпатична. Ми якийсь час зустрічалися. Нині вона заміжня жінка. Мати трьох дітей.

— Ти, гадаю, не був готовий до одруження, Філе. Він глянув на мене й похитав головою.

— Подумай, Олівере, хто я, в біса, такий, аби надіятися, що Господь дасть мені вдруге те, що я вже мав і чого більшість узагалі ніколи не має. — Він відвів погляд, шкодуючи, що несамохіть сказав мені правду.

***

Першого дня Нового року Філіп буквально присилував мене сісти в потяг і відбути додому.

— Пам'ятай, ти обіцяв знову взятися до праці,— сказав він.

— Ти теж,— відказав я.

— Праця допомагає. Повір мені, Олівере, справді допомагає. Потяг почав набирати швидкість.

***

Філіп мав рацію. Поринувши з головою в чужі юридичні клопоти, я знайшов вихід досаді, яку почав відчувати. Мені здавалося, ніби хтось на мене якось тисне. Здавалося, ніби щось там негаразд у керівництві світом, у небесній канцелярії, і я відчував, що маю щось робити, аби довести все до ладу. Мені дедалі частіше доводилося мати справу з "судовими помилками". Далебі, на цьому полі під той час огидних бур'янів росло без ліку.

Завдяки процесові "Міранда проти Арізони"1 мені ніколи було вгору глянути. Найвищий суд щойно підтвердив, що підозрюваному мають повідомити про його право не відповідати на запитання, коли він не найме адвоката. Не знаю, скільком склали вироки, але всі вони раптом викликали в мене досаду. Лі Рой Сігер, скажімо, вже сидів у в'язниці в Аттіці, коли мені через організацію "Громадські свободи" передали його справу.

Його звинуватили на підставі власноручно підписаного ним зізнання, одержаного (але чи законно?) після тривалого допиту. Ставлячи свій підпис, Лі вже не тямив, що робить, і думав лише про те, що, можливо, тепер дадуть виспатися.