Оліверова історія - Сторінка 2

Повторний розгляд його справи в суді був одним з найголосніших нью-йоркських судочинств після процесу "Міранда...", і ми витягли Лі з в'язниці. Таке собі маленьке демонстрування зворотної дії закону.

— Дякую,— сказав він мені й, повернувшись до заплаканої дружини, поцілував її.

— Живіть спокійно,— відказав я і попрощався.

Або взяти справу Сенді Веббера, який провадив боротьбу з призовною комісією за право бути звільненим від військової служби з огляду на свої релігійні переконання. Були вони вельми сумнівні. Сенді не був квакер, тож не було й певності, що це "істинно глибока віра", а не просто страх перед

1 Внаслідок цього процесу суд скасував звинувачення складського робітника Ернесто А. Міранди у викраденні людей і ґвалтуванні.

участю в бойових діях. Він хотів довести, що може діяти у згоді зі своїм сумлінням. Сенді мав м'яку вдачу, і його дівчина страх як за нього потерпала. Один з його друзів відбував службу в Льюїсбурзі й не був від неї у великому захваті. На пропозицію своєї дівчини поїхати до Монреаля, Сенді відповів, що воліє залишитися вдома й боротися.

Ми боролися і зазнали поразки. Потім подали касаційну скаргу і здобули перемогу. Він був задоволений, що три роки муситиме мити посуд у шпиталі.

— Ви просто чудо,— обіймаючи мене, проспівали Сенді та його дівчина.

— Вірний своїм переконанням,— відказав я, силкуючись видаватися веселим, відтак, уже відходячи, озирнувся і побачив, що вони танцюють на хіднику. Чого б я не віддав, щоб мені й справді було весело.

Так, досада заполонила мене не на жарт. На роботі я затримувався допізна. Йти додому не мав жодної охоти. Удома все нагадувало Дженні: піаніно, її книги, меблі, що ми з нею придбали... Правда, іноді мені спадало на думку змінити помешкання, але я приходив додому так пізно, що питання про те, де мені жити, здавалося, вже не мало значення. Помалу я звик їсти на самоті в нашій маленькій кухні, слухати на самоті вечорами магнітофонні записи, але ніколи не сідав у фотель, де з книжкою в руках полюбляла сидіти Дженні. Зрештою я навіть майже звик засинати в нашому, тепер такому порожньому, ліжку. Отже думки, що конче треба переселитися звідси, в мене не було... Поки я не відчинив дверцят шафи.

***

То була шафа Дженні, відчиняти яку я уникав. А сьогодні якось так вийшло, що я це зробив. І побачив одяг Дженні: її блузи, її сукні та шарфи. Своїх светрів, одного ще зі шкільних років, вона воліла не викидати й часто надягала їх удома. Все лежало на своїх місцях, а Дженні не було. Що я передумав, поки стояв і дивився на ті шовкові та вовняні речі, годі передати словами. Доторкнувшись до старого светра, можна, мабуть, було відчути клітини тіла живої Дженні.

Я зачинив шафу й більше її не відчиняв.

Через два тижні Філіп Кавіллері упакував і забрав речі Дженні, бурмочучи щось про те, що знає католицьку общину, яка допомагає бідним. А перед від'їздом до Кранстона найнятою машиною для перевезення хліба він заявив: "Не приїду до тебе, поки не переїдеш в інше помешкання".

Дивно, але менш ніж за тиждень після того, як він забрав усе, що викликало в мене спогади про Дженні, я переїхав. Моїм новим помешканням став маленький напівпідвал особняка, де жив заможний власник кіностудії. Ґрати на вікнах нагадували в'язницю. (Як відомо, всі вікна перших поверхів у Нью-Йорку заґратовані!) Розкішні двері з кулястими позолоченими ручками, що вели до апартаментів власника, були вище по сходах, тож учасники його постійних оргій ніколи мене не тривожили. Звідси мені було ближче до роботи і лише півкварталу до Центрального парку. Все показувало на те, що я незабаром одужаю.

І все ж треба зізнатися: хоча я й мешкав тепер у новій хаті, де по-новому були розставлені меблі, на стінах висіли інші репродукції, у спальні стояло нове ліжко, а друзі дедалі частіше казали мені: "Маєш гарний вигляд, старий", я дещо таки зберіг на згадку про Дженні, колишню свою дружину.

У нижній шухляді мого столу лежали окуляри Дженні. Саме так, обидві пари її окулярів. Вони нагадували мені любі очі, що дивилися крізь них і бачили мене наскрізь.

Та кожен, хто мене добре знав, сказав би не вагаючись, що я перебуваю в жахливому стані.

з

— Вітання, шанування! Мене звати Філ. Я — кондитер. Неймовірно! Він сказав це так, що можна було подумати, ніби готувати

тістечка — для нього розвага, а не засіб для існування.

— Вітання, Філе! Мене звати Джен. А твій приятель симпатичний.

— Твоя приятелька теж,— відказав Філ із таким виглядом, ніби молоти подібні дурниці була для нього звичайна річ.

Цей глибокодумний обмін банальностями мав місце в дуже модному барі "Чорна Максвелова слива" на розі вулиць Шістдесят четвертої та П'ятої, який полюбляли відвідувати самітники. Справжня назва бару була "Максвелова слива", але мій цинізм здатний був зіпсувати плід будь-чийого оптимізму. Коротко кажучи, бар мені не подобався. Я не міг зносити молодих нахаб, які розмовляли підкреслено весело й поводилися так, наче вони мільйонери чи літературні критики. Чи навіть і справді самітники.

— Це Олівер,— відрекомендував мене Філіп Кавіллері. Костюм на ньому був від Роберта Холла, кашеміровий светр від Кардена (придбаний у Філе-новому підвальчику), зачіску йому зробили в найкращій перукарні рідного Кранстона.

— Моє шанування, Оле,— сказала Джен. — Ти дуже симпатичний. Теж любиш тістечка?

Вона, мабуть чи не була натурниця. З тих, про яких часописи пишуть "статуриста". Мені вона здалася схожою на жирафу. З нею, звичайно, була подруга, пухкенька Марджері. Коли Джен назвала її ім'я, вона захихотіла.

— Ти часто тут буваєш? — запитала "статуриста жирафа".

— Ніколи,— відповів я.

— Так усі кажуть. Я буваю лише у вихідні, а живу за містом.

— Який збіг,— зауважив Філіп. — Я так само живу за містом.

— А ти? — звернулася до мене Джен.

— Я збираюся їсти,— відказав я.

— Дотепно,— мовила Джен.

— Він має на увазі, що ми хотіли б запросити тебе з Марджері із нами повечеряти,— втрутився мій колега Філіп.

— Приймається,— погодилася Джен.

Вечеряли ми на квартал нижче у кав'ярні "Шашлики Флори".

— Дуже затишно,— зауважила Джен.

Я міг би додати: "Але не дуже дешево". Філ перехопив рахунок (хоча й не зміг, побачивши суму, приховати, що вражений). Він помпезно розрахувався за допомогою кредитної картки, а я подумав, що такий жест йому коштуватиме чималенької кількості тістечок.

— Ви дуже багатий? — запитала Філа реготуха Мардж.

— Ну, скажімо так, я не бідний,— відповів "герцог" із Кранстона й додав,— хоча й не такий освічений, як мій зять.

Запала невеличка пауза. Склалося делікатне становище.

— Зять? — перепитала Джен. — Тобто ви ...? — кістлявою рукою з довгими нігтями вона накреслила в повітрі знак запитання.

Не знаходячи відповіді, Філ мовчав, і я ствердно кивнув.

— Оце-то так,— вихопилося у Джен. — Чудасія, та й годі. А де ж ваші дружини?

— Ну... — почав Філіп,— вони...

— їх немає в місті,— допоміг я йому.

— Чудово,— мовила Джен по паузі.

Філ розглядав стіни, а мій терпець почав уриватися.

— Мені треба йти, дівчата,— заявив я.

— Куди? — здивувалася Джен.

— Мене чекає порнофільм,— на ходу кинув я.

— Послухайте, це ж ненормально, він ходить дивитися порнофільми сам,— вигукнула метка на розум Джен.

— Я ходжу не на те, щоб їх дивитися,— гукнув я у відповідь через залюднену залу. — Я в них граю.

За хвилину, вже на вулиці, мене наздогнав Філ.

— Послухай-но,— сказав він. — Треба ж тобі колись починати.

— Згоден, ми й почали.

— Чого ж ти пішов?

— Не витримав неймовірного щастя,— відповів я.

***

Якийсь час ми йшли мовчки.

— Знаєш,— порушив мовчанку Філіп,— це ж була нагода повернутися до життя.

— Є кращі нагоди.

— Наприклад?

— Ну, не знаю, дам оголошення,— пожартував я. Філ помовчав кілька секунд, потім промовив:

— Ти вже дав.

— Що? як дав? — я зупинивсь і здивовано витріщився на нього.

— Пам'ятаєш отой примірник періодичного часопису в ошатній обкладинці, що іноді читала Дженні? Я вибрав там підхоже для тебе оголошення. Не хвилюйся. Досить скромне. Вишукане.

— І якого ж воно змісту? — не вгавав я.

— Ну, щось на зразок: "Адвокат із Нью-Йорка, захоплюється антропологією та спортом..."

— Звідки ти, в біса, викопав оту антропологію?

— Я подумав, що так звучить науковіше,— стенув він плечима.

— Ну, чудово! Страшенно кортить прочитати відповіді.

— Ось,— Філ дістав із кишені три конверти.

— Що ж вони пишуть?

— Чужих листів не читаю,— відказав рішучий захисник права на власність Філіп Кавіллері.

Ошелешений, при світлі вуличного вольфрамового ліхтаря, розліпив я перше послання.

"Чорт!" — подумав я, але промовчав.

— Боже мій! — зітхнув Філ, який стояв у мене за плечима і вдавав, ніби не читає.

Ба! Писала й справді антрополог. Але в посланні пропоновано такі дивацькі й дикі поганські обряди, що Філіп мало не зомлів.

— Вона жартує,— ледь чутно буркнув він.

— Еге ж, із тебе,— кинув я.

— Але кому потрібне таке дикунство, Олівере?

— Філіпе, ми живемо у сміливі нові часи,— відповів я, всміхаючись, щоб приховати власний подив, і пожбурив листи в ящик на сміття.

— Даруй,— сказав Філіп, пройшовши зо два квартали мовчки. — Я не подумав.

Я обняв його за плечі й засміявся. Він, заспокоївшись, усміхнувся й собі. Ми йшли додому, втішаючись чарівним нью-йоркським вечором. Ішли вдвох, бо дружин наших... у місті не було.

4

Бігати корисно. Біг прояснює свідомість, знімає напругу і, з погляду суспільства, виправдовує бажання побути наодинці з самим собою. Отже, навіть заклопотаний якоюсь важливою справою чи провівши цілий день у суді, навіть перебуваючи у Вашингтоні, я вдягаю спортивний костюм і бігаю.

Колись я ганяв м'яча, що потребує певного вміння, такого, приміром, щоб мати право сказати: "Непоганий удар" або: "Як, покладемо Йєль цього року на лопатки?" Тепер мені це не до снаги. Отже, я бігаю. У Центральному парку. І ні з ким не маю потреби розмовляти.

— Гей, Олівере, бісів сину! — причулося мені одного разу моє ім'я. Мабуть, лише причулося. Ніхто мене в парку ні разу не гукав. Тож я біг собі далі.

— Гей ти, бісів гарвардський снобе!

Хоча так можна було звертатися до багатьох, але цей раз я чомусь відчув, що зверталися до мене. Я озирнувся і побачив, що мене наздоганяє на велосипеді Сімпсон, випускник 1964 року, з яким ми колись мешкали в одній кімнаті.

— Послухай, що, в біса, з тобою приключилося? — запитав він, вітаючись.

— Сімптоне, звідки ти взяв, що зі мною щось негаразд?

— Ну, по-перше, нині я вже дипломований лікар, по-друге, хочу думати, що залишився твоїм другом, а по-третє, ти не відповідаєш на мої послання.

— Я гадав, що студенти-медики ніколи не мають часу...

— Твоя правда, Баррете.