Варто лише почати - Сторінка 22

Але цей покидьок вивів мене з себе. Унадився майже щодня, приповзає і канючить, от я і не втерпів.

Водій заспокоївся:

– Я розумію ... Проте вдарити старого ... – Він поглянув на Рікса і зробив гримасу відрази. – Говориш, жебрачить?

– Не відстає, просто дістав мене.

Водій явно приймав мій бік:

– Пробач, що втрутився. У мене тесть такий самий. Слухай, мені треба заправитися.

– Звісно, я зараз прийду.

Він повернувся до вантажівки. Рікс, охаючи, тримаючись рукою за обличчя, насилу заліз у свою машину.

Витягши з гаманця десятку, я протягнув йому у вікно:

– Ось ... бери і забирайся.

Він повернув ключ запалення, взяв протягнуту десятку, раптом зіжмакав її і кинув мені в обличчя.

– Я тобі покажу, – лице його налилося кров'ю, – я зараз же їду в поліцію.

Він натиснув на газ, і машина рвонула геть.

Тепер я усвідомив, що скоїв рокову помилку, вдаривши його. Думав, що він настільки жадібний і нікчемний, що від нього завжди можна відкупитися.

Підняв десятку з землі і поклав її на місце. Тривога з новою силою охопила мене.

Я пішов до бензоколонки і залив бензин у бак вантажівки. Водій дивився на мене з цікавістю. Він бачив, як Рікс жбурнув мені гроші, але нічого не сказав.

Коли він від'їхав, я пішов у ремонтний сарай і відсунув важкий стіл з того місця, де була могила Дженсона. Швидко закидав яму, розриту Ріксом і його псом, і вирівняв землю. Потім взяв великий лист іржавого заліза і прикрив місце зверху.

Робота зайняла півгодини, зате тепер жоден проклятий пес не повторить свій фокус.

Працюючи, я думав про Рікса. Чи поїде він у поліцію? В такому стані, скоріш за все, поїде, та чи стануть його слухати? Якщо вони сюди заявляться і почнуть з'ясовувати, хто я такий, все скінчено. Може, варто все кинути і бігти, поки є час?

В тяжких роздумах я зачинив сарай і пішов до закусочної.

Зайнятий своїми тривожними думками, я не помітив, як біля бензоколонки зупинився запилений "лінкольн".

За кермом сидів чоловік, що видався мені знайомим.

Він виліз з машини і попрямував до мене, в пом'ятому поношеному костюмі, добряче зношеному капелюсі, зсунутому на потилицю.

Коли я упізнав його, моє серце дало поштовх, потім забилося з божевільною швидкістю.

До мене направлявся Рой Трейсі.

Глава 10

Рой упізнав мене в ту ж мить і зупинився, як укопаний. Обличчя його зблідло. Так ми і стояли, дивлячись один на одного.

Він опам'ятався перший. Обличчя повернуло попередні фарби, губи скривилися в такій знайомій цинічній усмішці. Потім рвонув до мене майже бігцем:

– Чет! Невже це ти! Як же я радий тебе бачити!

Ми тисли один одному руки, поплескували один одного по спині. До цієї миті я не задумувався, як мені бракувало його в житті, як самотньо мені було всі минулі місяці без вірного друга.

– Ну, ти й відчайдух! – Я обійняв його. – Як же здорово знову тебе бачити!

Він відштовхнув мене на довжину витягнутої руки і розглядав з серйозним виглядом.

– Що ти тут робиш? Я думав, ти виїхав з наших країв.

– Сподіваюсь, поліція теж так вважає. – Від радості зустрічі зі старим другом я ледь не плакав. – Ходімо пропустимо по келиху. – І, схопивши його за руку, повів до закусочної. – Звідки ти звалився?

– Цей Літл-Крік ... бісова діра ... – Він сів на стілець за стойку, озираючись довкола. – Що ти тут робиш?

Я почав змішувати два віскі з содовою.

– Це прекрасне місце, тут ніхто мене не знайде. Я тут працюю.

– Тут непогано, згоден. Та чи не краще було б тобі опинитися в Мексиці або Канаді?

Я підсунув йому віскі.

– Легко сказати. Я не мав ні гроша. Мені просто пощастило знайти це місце.

– Ти дійсно вважаєш, що знаходишся тут у безпеці?

– Я ніде не буду у безпеці, враховуючи все, що зі мною трапилося.

Він простягнув руку і пошарпав мене по плечу:

– Я читав про втечу. Виглядає фантастично. Гадав, що ніколи більше тебе не побачу.

Я тепло усміхнувся:

– Я теж.

Він стис мою руку:

– Це перша нагода, коли я можу тобі подякувати за те, що ти для мене зробив. Ніколи не забуду цього. Ти мене прикрив собою ...

– Забудь. Ти зробив би те ж саме для мене.

– Ти до біса правий – я зробив би те ж для тебе. Але таке не забувається. Коли вони тебе спіймали ... – він голосно зітхнув, – ну й перелякався ж я, все ждав, що вони і мене схоплять. Ти справжній друг, справжній товариш.

– Ти був розумніший за мене. Адже, якби я побіг за тобою, замість того, щоб панікувати ... Боже, чому ми полізли туди?

Він зробив великий ковток віскі.

– Я теж панікував. Я взагалі ледь не збожеволів! Ми були просто ненормальними, що взялися за ту справу. Я весь час жалкував про це.

– Я теж. Та яким вітром тебе занесло сюди?

Він допив віскі і посунув мені склянку. Я наповнив його і свою.

– Така у мене тепер робота. Я просто їду, куди очі дивляться. Вони не захотіли мене тримати більше у своїй нездалій фірмі. Вважають, що я був причетний до тієї справи. Вони ж знали, якими давніми дружками ми були. Той товстий, з пентхауза, натякав Франкліну, що хоч він мене і не бачив, але певен, що я був тієї ночі з тобою. Хтось доніс, що я маю великий борг. Мені більше не довіряли роботу з сейфами. У них з'явилася блискуча ідея, щоб я продавав сейфи, замість того, щоб їх ремонтував і встановлював. Дали мені список клієнтів, котрих я маю переконати змінити застарілі моделі на нові. Є застарілі моделі ... – Він дістав з кишені листок паперу і, дивлячись в нього, прочитав:

– Ось – "Остання зупинка". Власник Карл Дженсон. Сходиться? У нього стара модель Лоуренса. Я маю продати йому новий сейф. Він твій хазяїн?

В цю мить до бензоколонки підкотив "кадиллак" і нетерпляче засигналив.

– Я зараз повернусь. – Я був радий урвати розмову, треба було подумати, наскільки я можу довіритися Рою, що розповісти, а що приховати.

Обслуговуючи "кадді", я роздумував. Вирішив все-таки не розповідати Рою про смерть Дженсона. Врешті-решт, це таємниця Лоли, не моя.

Розповім йому звичну байку, яку розповідаю усім: Дженсон поїхав купувати ще одну заправочну з баром-закусочною і повернеться не раніше, ніж за два місяці.

Коли я повернувся до закусочної, Рой курив і розглядався довкола з великим інтересом.

– Чудово влаштувався, Чет. Заздрю тобі. Це місце, здається, справжня золота жила.

– Непогане. Карл Дженсон поїхав і повернеться не скоро.

Рой скорчив невдоволену гримасу:

– Отже, я проробив далекий шлях даремно? А його дружина? Може, вона купить новий сейф?

– Жодного шансу. Дженсон тут бос. Тобі не пощастило.

Він допив віскі, потягуючись, згасив недопалок у попільниці.

– Знаєш, я поганий продавець. Вже сім тижнів на цій роботі і ще не продав жодного проклятого сейфа. – Він понуро поглянув на мене. – В кінці місяця підведуть підсумки, і сокира, вже занесена над моєю головою, впаде. Я не жду чудес. В кінці місяця я буду безробітним.

– Чому ти не пішов від них до Керрінгтона або Хейфорда? Їх технологія значно вище, ніж у Лоуренса.

Він покачав головою:

– Ти не втямив. Нові хазяї захочуть дізнатися, чому я кинув роботу, і Франклін їм натякне, що брати мене не варто.

– Але у них немає доказів, що ти був задіяний у цій справі, Рой.

– Вони не знадобляться. Досить буде натяку.

– Що ти збираєшся робити?

Він знизав плечами:

– Не знаю. Я розбираюся в сейфах і замках, та більше нічого не вмію. До того ж мені вже тридцять п'ять. Міняти професію у такому віці вже запізно. – Він поглянув на годинника. – Вже час ленчу. Як щодо попоїсти?

Я дав йому меню. Зайшли два водії і всілися за стойкою поодаль. Вони замовили гамбургери.

Поки я готував їм їжу, Рой зацікавився смаженими курчатами.

– Вони готові, до них ще зелений салат, потім пиріг, ти залишишся ситий і задоволений.

– Відмінно.

Парубок і дівчина, які підкотили на спортивній моделі, зайшли у закусочну.

Я запропонував їм курчат.

Час від часу я поглядав у вікно, очікуючи Лолу. Незабаром на верхівці пагорба показався "меркурій".

Я поставив тарілку з курчам перед Роєм.

– Їде місіс Дженсон. – І, стишивши голос, додав: – Мене тут знають як Петмура. Не забудь.

Він розуміюче підморгнув.

Лола під'їхала з заднього ходу. Я пішов на кухню зустріти її.

– Я трохи запізнилась. Як ти тут справляєшся? Багато відвідувачів?

– Все під контролем. – Я обійняв її і поцілував. – Дещо сталося, Лола. Несподівано приїхав хлопець, з яким я дружив у минулому. Але він поза підозрою, я йому можу довіряти. У нього справа до твого чоловіка. Я сказав, що Дженсон поїхав і повернеться місяців через два, не раніше.

Лола стривожилась:

– Ти певен, що йому можна довіряти, Чет?

– Він мій кращий друг. Не турбуйся.

В закусочній хтось нетерпляче постукав по стойці.

– Я пішов. Товар розвантажимо пізніше.

Я повернувся до зали.

Біля стойки стояв повнотілий кремезний чолов'яга в пом'ятому костюмі з льняної індійської тканини.

– У мене там двадцять чоловік, – сказав він, – можете їх нагодувати?

– Звісно. Давайте їх сюди.

У вікно я побачив шикарний туристичний автобус, битком набитий туристами.

Просунувши голову в двері на кухню, я сповістив Лолу про нашестя. Вона кивнула. Кого-кого, а її неможливо було збентежити кількістю клієнтів.

Скоро закусочна наповнилася людьми, і ми з Лолою, хоча і збивалися з ніг, все таки трохи не встигали всіх обслужити. Під'їхали дві вантажівки, і водії нетерпляче засигналили, вимагаючи заправки.

Рой скінчив їсти і тепер з цікавістю спостерігав за нашими стараннями. Потім зліз зі стільця і підійшов до мене:

– Може, помогти? Я міг би поки побути біля бензоколонки.

– Відмінно, дякую.

Я дістав з-під прилавка сумку з дріб'язком для видачі решти:

– Ціну на заправці показують автомати, побачиш сам.

Він взяв сумку і пішов до бензоколонки.

Ще години півтори ми крутилися як скажені. Нарешті, туристи покотили, і закусочна разом спорожніла. Божевільний ритм навіть не дав поглянути, як справляється зі своєю роботою Рой. Я підійшов до вікна. В цей час з кухні вийшла Лола.

Біля бензоколонки три машини вирядилися в чергу. Рой працював швидко, встигаючи протирати стекла, поки насос працював.

Лола підійшла і стала поруч зі мною:

– Що діється? Хто це?

– Це Рой Трейсі, мій друг, про якого я говорив. Він напросився допомогти і, схоже, чудово справляється.

– Помітно.

В її голосі прозвучала дивна нотка, і я поглянув на неї. Вона пильно дивилася на Роя, злегка примруживши зелені очі.

– Він не хоче попрацювати на нас, Чет? Якщо ти йому довіряєш...