Варто лише почати - Сторінка 25

Я візьму його на себе. – і швидко вийшов з кухні на палюче сонце.

– Він, певно, в ремонтному сараї, – сказала Лола, – може, самі туди пройдете?

– Я так і зроблю, місіс Дженсон.

Чутно було, як шеріф протопав до дверей, потім Лола спитала:

– Це вам Рікс сказав про Петмура, шеріф?

– Вірно... Він сказав.

– Поскаржився, що Петмур його вдарив?

Після паузи шеріф промимрив:

– Так, ви праві.

Голос Лоли окріп, задзвенів од злості.

– А він не сказав, за що Джек його вдарив?

– Цей Петмур – небезпечний тип, за словами Рікса.

– Отже, Рікс не сказав вам, що Петмур його вдарив тому, що він назвав мене повією? –Обурення її здавалося цілком щирим. – Хочеться думати, шеріф, що ви вчинили б точно так само, якби почули, як Рікс мене ображає.

Шеріф відкашлявся, зніяковівши:

– Гм... розуміється. Я зразу подумав, що він робить із мухи слона.

Я почув звук, як відсунулась створка гаражного сарая і голос Роя:

– Добрий ранок, шеріф.

Пауза. Потім:

– Твоє ім'я Джек Петмур?

– Вірно.

Я притулився до дверей, вслухаючись.

Рой був одного зі мною зросту, теж темноволосий, навіть носив такі ж вусики. Якщо у шеріфа є мій опис, зовнішність Роя цілком підійде під нього.

– Джордж Рікс заявив, що ти вдарив його, – заявив шеріф в повну силу свого грубого голосу, тон його став владним.

– Ось як?

Лола хутко втрутилася:

– Я сказала шеріфу, що ти вдарив Рікса за те, що він назвав мене повією.

– Ну, вдарив, – майже весело підтвердив Рой, – і скажу вам дещо, шеріф. Якщо Рікс знову покаже свій ніс тут, я не тільки його вдарю, але як слід надеру йому задницю.

Коротка мовчанка.

– Звідки ти приїхав, Петмур?

Серце в мене знову понеслося як скажене, я стиснув рукоятку великого ножа.

– Оквілль, Каліфорнія, шеріф. – В голосі Роя зазвучала насмішка. – І якщо вам невідомо, шеріф, скажу, що у нас дома ми не дозволяємо всяким покидькам називати порядних жінок повіями. А якщо хочете взяти мої відбитки – вони ваші в будь-який час.

– Гаразд, хлопче. Не гарячись. – Шеріф, здається, був зачеплений. – Це моя робота – знати, хто живе в моєму районі. – Після короткого мовчання шеріф продовжив: – О'кей, Петмур, але попереджаю, надалі не розпускай кулаки.

– Скажіть Ріксу, щоб не розкривав свій поганий рот, а я не стану тоді розмахувати кулаками.

Після деякого збентеження шеріф здався:

– Гаразд, я поговорю з ним.

– І коли будете з ним говорити, – знову втрутилась Лола, – скажіть, щоб не таскався сюди. Він без кінця канючить гроші.

– Я так і думав, місіс Дженсон. Ваш чоловік говорив мені, що Рікс собою являє. Звичайний жебрачник. – Знову тривала пауза. – Мені дуже прикро чути, що ви і містер Дженсон ... – Він знову густо відкашлявся. – Сподіваюсь, це непорозуміння, яке скоро з'ясується.

– Ви дуже добрі, – стримано відізвалася Лола, – та ви не повинні турбуватися ні про Карла, ні про мене. Він щасливий, я теж. Йому добре, отже, і мені теж.

– Радий чути, – але радості в його голосі не було помітно, – нам буде бракувати містера Дженсона. Ніколи б не подумав, що він раптом поїде звідси. Він же й народився тут.

– Є жінки, які найкращих чоловіків роблять дурнями, – знову голос її прозвучав злісно і уїдливо, – але, знаєте, це місце не здається мені раєм. Тому надовго я тут не залишусь. Накоплю грошей і, коли Карл заявиться, скажу йому, що, як він не хоче сюди повертатися, я продаю все. Будьте певні – я не збираюся тут провести решту життя.

– Цілком розумію вас, місіс Дженсон. Якщо чоловік не повернеться, вам тут, звісно, нічого робити. Надто пустельне місце для жінки.

– Ви розумієте. Що ж, рада була вас побачити, шеріф.

– На жаль, не зможу навідуватися частіше, але якщо вам знадобиться допомога, дайте знати.

– Я запам'ятаю це, і дякую.

– До побачення, Петмур.

– До побачення, шеріф.

Дверця закрилася, і машина від'їхала.

Я поклав ніж на стіл і витер піт з лиця.

Увійшли Рой і Лола.

– Ти молодець, – сказав я Рою, – я думав, мені кінець на цей раз.

– Я тобі говорила, що зумію з ним справитися,– роздратовано сказала Лола, – нічого було так перейматися.

– Я б так не говорив, – заступився за мене Рой, – якби я був на місці Чета, – я би теж переймався.

– Ох, ці вже чоловіки! – Вона повернулася до курчат. – Вічно ви з усього робите трагедію.

Рой осміхнувся мені багатозначно і пішов до дверей.

– Дякую, Рой. Ти поводився прекрасно.

– За мною ж боржок, приятелю. – І він вийшов .

Лола мовчки нанизувала курчат на вертел. Спостерігаючи за її роботою, я сказав:

– Кіно сьогодні відміняється, Лола.

– Що ти маєш на увазі?

– Я не їду до Уентворта.

– Чому?

Я розізлився:

– Попрацюй мізками! А якщо ми наткнемося там на шеріфа? Він же думає, що Петмур – це Рой. Що ти скажеш, хто я такий?

– Чому обов'язково ми повинні на нього наткнутися?

– Я не в тому становищі, щоб сподіватися на випадок. І ти це знаєш.

– І що тепер буде? Ти збираєшся сидіти тут і не їздити до Уентворта тільки тому, що можеш несподівано зіштовхнутися з цим товстим старим ідіотом?

– Якщо він учує , що тут не все благополучно, він повернеться і почне розслідування. – Я знизив голос. – Не виключаю, що стане шукати і знайде Дженсона, таке цілком вірогідно. Ось тоді ти теж втратиш спокій. Адже, врешт-решт, це ти його застрелила.

– Я? А як він це доведе?

Я вирячився на неї, не знаходячи слів від здивування. Мене ніби громом вразили її слова – від них повіяло небезпекою.

– Гаразд, досить про це. Ми в цьому обоє загрузли по вуха – і ти, і я, Лола. Я не можу їхати до Уентворта сьогодні. Не буду ризикувати навіть задля тебе.

Вона повернулась до мене спиною:

– Отже, ти не поїдеш до Уентворта. Але це мене не зупинить.

Я підійшов і, обійнявши , притиснув її до себе:

– Не сердься, дитятко. Ти маєш зрозуміти...

Вона вирвалася з моїх обіймів:

– Не заважай, Чет. Хіба ти не бачиш, що мені ніколи? Тобі нічим зайнятися?

– Що ж, якщо ти так ставиш питання...

Вона обернулась і поглянула на мене через плече. Зелені очі були холодні, як лід.

– Атож, ось так ставлю. А тобі краще перебратися жити до свого друга. Я хочу жити в бунгало сама.

– Але послухай, Лола...

– Ти чув, що я сказала. Ти, мабуть, ще не зрозумів, що я тепер тут єдина господиня. І потім – ви ж такі друзі! От і спи з ним.

Ненависть в її очах сколихнула мене.

– Отже, ти вирішила...

– О, забирайся! Я хочу в постелі справжнього чоловіка, а не злякану мураху. Іди поговори зі своїм дружком.

Я вийшов, міцно хряснувши за собою дверима.

Може здатися смішним, але тепер, коли тут був Рой, я не шкодував про розрив з Лолою. Бо всі минулі тижні, що ми провели з нею удвох, повторювалося збентеження – після того, як щоночі ми зачиняли закусочну і відправлялися разом в бунгало, входячи в велику спальню я відчував ніяковість. Тому що відразу згадував Дженсона. Звісно, як тільки Лола опинялася в моїх обіймах, я зразу забував про нього, але щоразу ця гадка виникала знову, і мені було ніяково.

Рой допоміг мені перетягти односпальне ліжко в хижу.

– Отже, ти в немилості, – з усмішкою відзначив він. – Жінки! Вони тримають тебе на повідку, шантажуючи тим, що не впускають у свою постіль. Я це пройшов, з мене досить. Тепер я починаю розуміти, чому Дженсон дременув від неї.

Весь день Лола дулась і не розмовляла зі мною. Біля десятої години вечора сіла в "меркурій" і покотила до Уентворта. Після її від'їзду я пішов збирати речі.

Вона ще пошкодує, а поки буде приємно для різноманітності пожити в чоловічій компанії.

Поки Рой обслуговував на заправці машину, я уклав свої речі. Висунувши верхню шухляду комоду, я виявив, що звідти зник пістолет.

Я зразу стривожився. Тільки Лола могла взяти його. Я обнишпорив усі інші шухляди, нічого не знайшов, та і не надіявся знайти. Обшукав спальню, всі кімнати в бунгало з тим же результатом.

Навіщо вона взяла пістолет?

Вечір був зіпсований. Я не припиняв думати про зникнувший пістолет. Згадав холодну ненависть в очах Лоли.

Що, коли вона все-таки грала зі мною в любов весь цей час?

Ми з Роєм разом чергували до першої години ночі, по черзі виходячи до клієнтів. Лола під'їхала біля третьої. Я лежав у ліжку біля вікна і бачив при місячному сяйві, як вона поставила "меркурій" і пішла в бунгало. Мене так і підмивало піти туди і запитати її про пістолет, але я вирішив почекати до ранку. Я майже не спав тієї ночі.

Вона з'явилася на роботу тільки до одинадцятої. Рой чистив картоплю, а я мив посуд після нічної зміни.

Вид у неї був насуплений, та, все-таки, вона досить чемно привіталася з Роєм. Мене проігнорувала.

Рой підморгнув мені і кивком показав на двері. Потім вимкнув картоплечистку і вийшов, лишивши нас наодинці.

– Де пістолет? – зразу спитав я.

Вона підвела важкий погляд:

– Я від нього позбавилася.

– Яким чином?

– Викинула в пустелі по дорозі в Уентворт. Задоволений?

Я не знав, бреше вона, чи говорить правду.

– Що за ідея?

– Вони могли довести, що з цього пістолета убитий Дженсон, так? Навіщо його тримати тут?

Це було розумно, та я все рівно не вірив їй.

– До речі, Чет, я тут подумала...

– Нумо, викладай, що ти надумала...

– Тепер, коли з тобою твій друг, ви дасте раду тут удвох. Я поїду звідси.

– Не думаю, що це буде розумно.

– Я завжди хотіла виїхати. З появою Роя це стало можливо.

– Що скаже шеріф, коли дізнається, що ти поїхала?

– Я можу йому пояснити, що їду до Карла і залишаю вас тут удвох.

– Ти забула, що у всіх поліцейських відділках і на всіх постах є моя фотографія? Ні, Лола, нічого не вийде.

Очі її заблищали злістю.

– Ти відкриєш сейф, Чет, і віддаси мені гроші! Я поїду в кінці тижня. Ясно?

– Нічого не вийде, Лола. По трьох вагомих причинах: по-перше, я мушу ховатися від сторонніх очей. Коли шеріф довідається, що Рой лишився сам, він прибуде з перевіркою і знайде мене. І все, я попався. По-друге, поліція відкопає Дженсона, і тоді тобі доведеться повернутися для допиту. Адже це ти його застрелила, пам'ятаєш? По— третє, я не відкрию сейф, і ти не отримаєш грошей. Тому що як тільки ти досягнеш свого – я в біді. Ти просто заявиш, що це я убив Дженсона. Тому я не дам тобі виїхати.

Я чекав, що вона обуриться, проте цього не сталося. Зелені очі потемніли, вона трохи зблідла, і все.

– Ти певен, Чет, що я не поїду? – спокійно спитала вона.

– Певен.

– А тепер послухай мене. Я чекала довгих чотири роки, коли нарешті зможу вибратися з цієї діри.