Варто лише почати - Сторінка 27

– Я старався витримати допитливий погляд блакитних очей. – Він дуже задоволений придбанням. Коли приїдете наступного разу, може, застанете його вже вдома.

Піт градом котився по моєму обличчю.

– Ця історія... Ну, про те, що вона застрілила чоловіка... Адже нічого не доведено?

Він раптом збентежився.

– Ні, але було багато чуток ...

– Наскільки я зрозумів, містер Дженсон щасливий з нею. Йому не сподобаються такі розмови про дружину. Він розгнівається на вас, якщо дізнається.

– Ти вважаєш, що він з нею щасливий?

– Я ж вам сказав.

– Що ж ... Видно, мені слід поменше балакати. Забудь про це, гаразд? Не говори нічого містеру Дженсону.

– І ви забудьте, – я взяв протягнуті гроші, – такі розмови можуть принести багато шкоди.

Він заліз у кабіну, зачинив дверцю і поїхав. По його обличчю я зрозумів, що він і сам засмутився.

Думки вихором понеслися в моїй голові. Отже, Лола раніше була заміжня. Її чоловік загинув, і там були замішані гроші. Мені перехопило подих. Дженсон теж загинув від насильницької смерті, а якби я не встиг тоді захлопнути сейф, зникли б і гроші.

Я пішов на веранду і сів. Руки мої тряслися, коли я запалював сигарету.

З розповіді шведа-водія я зрозумів, що поліція підозрювала Лолу в крадіжці грошей і смерті чоловіка.

Чи не вбила вона Дженсона навмисно?

Я викликав у пам'яті всю сцену його смерті. Ось Лола входить у вітальню. Чутно її переривчасте гучне дихання. В руці пістолет. Знову той швидкий неправдоподібний діалог. Червоне від люті обличчя Дженсона, що підіймався на ноги.

Лола дивиться на мене, в цей час я захлопую дверцю сейфу і нараз лунає постріл.

Я завжди думав, що гучний звук дверці, що закрилася, спровокував інстинкт натиснути на спуск. Пістолет вистрілив, і Дженсон був убитий

Нещасний випадок?

Я відкинув недопалену сигарету і витер мокре обличчя тильною стороною долоні.

Схоже, "нещасний випадок" в житті Лоли стає звичкою.

Її підозрювали у вбивстві першого чоловіка, і тоді пропали гроші. Таким чином, убивство Дженсона могло бути умисним?

Виглядало все, як нещасний випадок, та що, як це не так? Вона завчасно могла все обміркувати і потім повісити це вбивство на мене. Раптом мені прийшла в голову думка, від якої серце так і підскочило.

Сейф був відкритий, коли вона зайшла з пістолетом у руці. Що, коли вона мала намір спочатку пристрелити Дженсона, потім мене і взяти гроші? Вона могла їх потім сховати і викликати поліцію. Вигадала б історію, як вони з Дженсоном застали мене перед відкритим сейфом. Я убив Дженсона. В боротьбі вона зуміла якимось чином вихопити у мене пістолет і, вистріливши, убила в самообороні. Я ж біглий каторжник із Фарнворта, гіршу репутацію годі придумати. Товстий шериф напевно міг повірити в її розповідь.

Щоправда, вона не вбила мене. Не вбила тому, що я вже закрив сейф, коли вона вистрілила у Дженсона. Вона розумна і швидко збагнула, що без мене відкрити сейф не зможе. Спочатку шантажувала мене, а коли я не піддався, розіграла, як по нотах, любов, що раптово спалахнула до мене. Любов скінчилася, як тільки з'явився Рой. Тому що він теж міг відкрити сейф. Тепер я був не єдиним на "Останній зупинці", хто міг відкрити сейф, – Рой теж міг зробити це.

Пістолет у неї. Тепер я був певен, що вона не викинула його.

А це означає, що і моє життя, і життя Роя тепер у небезпеці. Вона зможе вмовити Роя відкрити сейф, опісля уб'є його. І мене теж. І вигадає для поліції байку про самооборону.

Я схопився.

Ні, все це лише припущення і підозри, викликані розповіддю літнього водія-шведа. Той хлопець, Фінні, міг дійсно покінчити самогубством. Постріл у Дженсона був випадковим. Не можна було скидати з рахунку такий шанс, навіть якщо він невеликий. Втім, я не збирався покладати надію на нього, пам'ятаючи важкий погляд мстивих зелених очей. Є вихід. Я відкрию сейф, візьму гроші і залишу дверцю відкритою. Хай бачить, що грошей нема і нічого вмовляти Роя чи убивати мене.

Треба знайти місце, куди сховати гроші. Таке місце є. Я поглянув на свій годинник. Десять хвилин на одинадцяту. Раніше, як опівдні, вони не повернуться. Я сховаю гроші в могилі Дженсона. Нехай спробує викопати і взяти їх.

Ідея була відмінна, та їй не судилося здійснитися.

Коли я направився до бунгало, на дорозі з Уентворту з'явилась вантажівка, тягнучи на причепі "паккард". Мені довелося зайнятися тривалим ремонтом.

Водій "паккарда" дуже поспішав потрапити в Тропіка-Спрінгс. Він нічого не хотів слухати і нетерпляче мене підганяв.

Я все ще возився з "паккардом", коли приїхали Рой і Лола.

Минуло три доби, а я так і не мав можливості наблизитися до сейфу.

Лола завжди була поблизу. Вона тепер не чергувала ночами і, коли ми з Роєм всідалися за карти, йшла спати до себе в бунгало.

Вона почала зі мною розмовляти, правда, тільки по роботі. Наші стосунки вже не могли бути колишніми, як до приїзду Роя. Я не робив спроб доторкнутися до неї. Та мені і не хотілося. Вона вселяла мені підозру, і я весь час спостерігав за нею, щоб знайти який-небудь знак, що міг би підтвердити, що вона задумала вбити мене, але поки нічого не помітив.

Я спостерігав і за Роєм, вишукуючи прискіпливо в його поведінці ознаки змін після його поїздки з Лолою до Уентворта, але і тут мої підозри не підтверджувалися.

Були моменти, коли я відчував сильну спокусу розповісти йому все. Втім, я не робив цього. Мене утримувало інстинктивне відчуття, що, як тільки він дізнається, яка сума лежить у сейфі, його жага розбагатіти легким способом переважить усе. І я чекав, коли вони знову зберуться до Уентворта.

Через тиждень я дочекався. Ввечері, прибираючи посуд після особливо великого напливу клієнтів, вона сказала:

– В Уентворті йде хороший фільм. Я хочу подивитися. Там грає ця французька зірка – Бріжіт Бардо. Хочу на неї поглянути. Хто поїде зі мною?

Рой покачав головою:

– Не я. Я ходжу тільки на бойовики.

Це був той шанс, котрого я чекав. Вони не повернуться до третьої ранку. Я встигну взяти гроші і зарити їх у сараї. Після півночі машин майже ніколи не буває, і мені нічого не завадить.

– У мене багато справ, Рой. Я не зможу поїхати до Уентворта. До того ж сьогодні моя черга чергувати. Ти маєш нагоду поглянути на Бардо, кажуть, що вона знігубивча.

Він зачудовано поглянув на мене:

– Я б краще пограв у карти.

– Не можна, щоб Лола одна їздила вночі в таку далечінь.

Я раптом злякався, що переборщив, – тепер і Лола уважно дивилася на мене. Але такий шанс упускати було неможливо.

– Ну ви вирішуйте поки. І не треба послуг. Я можу з'їздити одна.

Рой несподівано заусміхався:

– Гаразд, їдемо. Вважай, що побачення призначено.

Десь біля половини десятої Лола вийшла з бунгало. На ній була нова біла сукня, я її ще жодного разу не бачив, з вузьким ліфом і широкою спідницею-розлітайкою. Вона ретельно підмалювалася. При виді її я відчув жаль і укол ревності.

Я дивився, як вона сідає в "меркурій" поруч з Роєм. Осьміхаючись мені у вікно, він увімкнув запалення і процідив куточком рота:

– Зважай, це була твоя ідея.

Я не чекав від нього такого зауваження. Та зараз мені було однаково. Як тільки я сховаю гроші, вони обоє будуть при моїй владі.

– Бажаю приємно провести час.

Лола пильно поглянула на мене зеленими очищами:

– Не хвилюйся. Приглядай тут хорошенько.

Рой перевів з нейтральної на першу, і "меркурій" від'їхав.

Деякий час я стояв, дивлячись їм услід, допоки червоні задні фари не щезли за пагорбом на дорозі до Уентворта.

Підійшовши до бунгало, я зіткнувся з неочікуваною перепоною.

Двері бунгало виявилися зачинені. Хоча відкрити замок не складало особливого труда, треба було йти в ремонтний сарай за інструментом. Я приніс звідти кусок товстого дроту, встромив у замок, покрутив, і за пару хвилин двері були відчинені.

Пройшовши у вітальню, я присів навпочипки перед сейфом. Відкрити його було не складно, а надто, що я робив це вже раніше, але я так нервував, що на цей раз провозився куди більше часу. Вже відкриваючи, зненацька почув, як хтось нетерпляче засигналив знадвору.

Біля бензозаправки стояв сіро-жовтий "кадиллак".

Я знову повернув диск, зачинив сейф і, проклинаючи про себе перешкоду, пішов заправляти машину.

Пасажири – чоловік з дружиною і четверо жахливих дітлахів – хотіли їсти. Я зробив їм бутерброди. Вони просиділи в закусочній хвилин тридцять. Тільки вони від'їхали, під'їхала вантажівка, і водій зажадав яєшню з шинкою.

І так далі.

Я не особливо хвилювався. Все йшло як звично. До дванадцятої ночі всі проїдуть. Нарешті, машини перестали під'їжджати. Я сів на веранді і хвилин десять стежив за залитою місячним сяйвом дорогою, раніше, ніж направився знову в бунгало. І раптом на дорозі з Уентворта показалися сяючі фари автомобіля, що стрімко наближався.

Я був певен, що він тут зупиниться, принаймні, щоб залити бензин. Побрів до заправки, щоб зекономити час.

Автомобіль виявився старим запиленим "бьюіком". В ньому сиділи двоє чоловіків. Водій висунувся з вікна, дивлячись у мій бік.

Він був приблизно одного віку зі мною, в чорному ширококрилому капелюсі, чорній сорочці і білій краватці. На худорлявому засмаглому обличчі з гострими рисами маленькі очиці поблискували, як кусочки скла і були теж невиразні.

Поруч сидів товстий лиснючий мексиканець з пишними вусами і вузькими чорними, як маслини, очима.

Він був одягнений у поношений, заляпаний жиром сірий полотняний костюм, на товстій шиї мексиканський капелюх, зав'язаний шнурками під підборіддям.

Мені відразу не сподобалися ці двоє. Від них ішла небезпека. Вперше за весь прожитий тут час я гостро відчув, що довкола жодної душі і я тут зовсім один.

Мексиканець розглядав мене, поки зміїні очиська його напарника оглядали все навкруги.

– Заправити? – Я зняв з гачка шланг.

– Так, залий під зав'язку, – відповів мексиканець.

Чоловік з білою краваткою виліз із машини, продовжуючи озиратися. Я увімкнув насос і стояв, уважно спостерігаючи за ним. Він зняв капелюха і вертів його в руках. Тонке чорне волосся блищало від поту.

– Ну й спека сьогодні, – сказав я, – не пам'ятаю такої спекотної ночі.

Я говорив, щоб розрядити напругу і заспокоїтися. Вони вселяли мені осторогу. З тих, що можуть стукнути по голові, а потім обчистити касу. І враз мене як ошпарило – що, коли вони знайдуть сейф у домі!

Чоловік з білою краваткою відстебнув булавку з лацкана і почав ковиряти в зубах.