Варто лише почати - Сторінка 28

Я відчував на собі його погляд, та він уникав дивитися мені в обличчя.

– Ти тут хазяїн, хлопче? – Він говорив тихо, розтягуючи слова. – Живеш тут з дружиною і дітьми?

– Я тут тільки працюю. – Я дивився на рахівник бензонасосу. – Мій хазяїн з другим робітником будуть тут з хвилини на хвилину.

Я вирішив, що їм непогано знати, що я тут недовго буду сам.

Він цикнув зубом і увіткнув булавку на місце.

Я вимкнув насос, взяв ганчірку з корзини і почав протирати стекла, непомітно стежачи за ним. Він був небезпечним, як грімуча змія, що заповзла у ванну в той час, коли ви там миєтеся.

– Давай перекусимо, Сол, – звернувся тип у білій краватці до мексиканця і поглянув на мене: – Що ти маєш, хлопчику?

– У такий пізній час тільки сандвічі.

– Не підходить. Знайди що-небудь покраще. Нумо рухайся. Я голодний.

Я нишком поглянув на годинника. Тільки двадцять хвилин на першу. Лола з Роєм не повернуться ще принаймні дві з половиною години. Схоже, я здорово влип із цими двома.

Я пішов до закусочної. Вони йшли по п'ятах. У залі зупинилися, розглядаючись.

– Тут є ще хто-небудь, окрім тебе? – спитав той, у білій краватці.

Він легко міг сам це незабаром визначити, тому я відповів, що нікого більше немає.

– Що можеш приготувати?

– Якщо будете чекати, підсмажу курчат, є сандвічі і гамбургери.

Сол зайшов за стойку, розчахнув двері на кухню і заглянув досередини. Потім пройшов назад до зали, покачав головою у відповідь на погляд приятеля.

Тепер вже не лишалося сумнівів, що я потрапив у біду.

Біла краватка запитав:

– Це єдиний телефон у вас? – Він кивнув на апарат, що висів на стіні.

– Так. – Я був дуже обережний і тепер обдумував слова і дії.

Він зняв трубку з гачка і обірвав дроти, при цьому не зводячи з мене пильного зміїного погляду.

– Нумо готуй курчат. А ти послідкуй за ним, Сол.

Я пішов на кухню, за мною слідом Сол, дихаючи мені в потилицю.

– Що вам треба? – запитав я, взявшись відбивати курчат.

– Розслабся, дружок, – Сол всівся за стіл, його товста коричнева лапа лягла на рукоятку пістолета, – і не став запитань.

Після короткої мовчанки він запитав:

– Тобі тут подобається працювати, приятель? Не одиноко?

– Я звик. – Губи мої пересохли, серце калатало.

– Ти одружений?

– Ні.

– Як ти живеш без жінок?

– Я обходжусь.

Тип з білою краваткою зайшов на кухню з тарілкою сандвічів, котру він дістав зі скляної шафи.

– Візьми, Сол, вони не такі вже й погані, – сказав він з набитим ротом, – слідкуй за хлопцем і розважай його. Я поки роздивлюся повсюди.

Мексиканець взяв сандвіч і почав жувати, біла краватка вийшов.

– Едді дуже суворий, – сказав мексиканець, – ти з ним маєш поводитися чемно. У нього постійно руки сверблять натиснути на спуск. Але якщо його не дратувати, він нічого.

Я не відповів. Говорити було нічого. Зате посилено працював головою. Товстий мексіканець не виглядав надто твердим горішком. З ним, либонь, я справлюся. Якщо я зумію його відключити, то буду готовий вступити в сутичку з Едді. Проти двох відразу не потягну, проте по черзі – ще куди не йшло.

– Скільки у тебе в касі грошенят?

– Небагато. Сьогодні відвезли в банк.

– Ось як? Не повезло. Нам потрібні гроші, і потрібні позаріз. – Він взяв ще пару сандвічів і почав запихати до свого рота . – Ми вважали, що таке місце приносить багато грошей.

– В касі сто баксів.

– Треба більше, приятель, багато більше, і ти їх дістанеш, якщо не хочеш, щоб тобі зламали шию.

Я поставив тарілки на стіл, дихання моє почастішало. Якщо я збираюся заспокоїти цей кусок сала, підхожий момент настав.

Підняв з плити розжарену пательню з шиплячими в жиру курчатами.

– Є ще в автоматі на заправці, – я підійшов до нього з пательнею в руках, – баксів п'ятдесят, а може більше.

Він припідняв зад, стежачи, як я розкладаю курчат по тарілках.

– Дістань більше, хлопче. Едді не з тих, кого можна надути.

Блискавичним порухом кисті я виплеснув з пательні місткість, що шкварчала, йому в пику.

Він загорлав і позадкував від столу. Курчата повисли у нього на костюмі, один застряг у капелюсі. Шкребучи нігтями, мексиканець намагався витягти пістолет, і я, не гаючи часу, врізав йому пательнею по лиснючій пиці, потім, не даючи опам'ятатися, наніс удар в щелепу. Він повільно почав опускатися на підлогу. Я витяг його пістолет, і удар рукояткою по голові завершив справу – мексиканець повалився і лишився лежати, очі у нього закотилися.

У мене тепер був його пістолет.

Випрямляючись, я почув, як скрипнули вхідні двері. Одним стрибком метнувшись до вимикача, я вимкнув світло.

Я не мав ілюзій щодо Едді. ВІн був професійним кіллером. Але принаймні, тепер я був озброєний.

Глава 13

– Сол?.. – роздався в темноті обережний шепіт чоловіка з білою краваткою.

Я безшумно відступив до задніх дверей. Я не був хорошим стрілком і тепер незграбно тримав важкий пістолет. Все-таки він придавав мені певності.

В закусочній запалилося світло. Скрипнула дошка на підлозі.

– Ти тут, Сол?

Я намацав дверну ручку, натиснув і тихенько відкрив двері. Мені здавалося, що легше буде з ним битися на вулиці.

Почувся стогін. У цього Сола голова із залізобетону. Я вважав, що він надовго виключений з гри, та здається, мені треба поквапитися розправитися з Едді, інакше доведеться знову мати справу з двома ворогами замість одного. Задні двері відкрилися безшумно. Два дні тому я сам змастив петлі маслом.

Гаряче повітря пустелі повіяло в обличчя, коли я опинився на сходах, тримаючи пістолет, націлений на двері.

Несподіваний грім пострілу, спалах, куля дзенькнула, майже торкнувшись мого волосся. Здригнувшись від несподіванки, я сплигнув зі сходів у темряву. Цей тип був надто хороший для мене.

Притаївшись у темряві, я ловив звуки, але чув лише скажений стук свого серця. В надії поглянув на залиту місячним сяйвом дорогу, чи не видно там фар автомобіля, що наближається. Дорога була пустельна. Доведеться розраховувати тільки на себе.

Місячне сяйво освітлювало бензоколонку, закусочна і ремонтний сарай тонули у пітьмі. Бунгало теж, проте щоб до нього добратися, треба пересікти освітлений

простір.

Тихенько задкуючи, я почав просуватися вздовж стіни закусочної.

– Гей, розумнику, – покликав тихий голос з темноти від дверей, – кинь пушку і виходь з піднятими руками. Нужбо, кидай пушку!

Його вкрадливий упевнений голос ледь не спровокував мене на постріл в тому напрямі. Та я вчасно зупинився. Тільки викажу себе спалахом, скоріш за все промахнуся, зате він – ні.

Скорчившись, я намагався в темряві розгледіти його, але безуспішно.

– Нужбо, хлопче, – провадив тихий голос, від якого леденіла кров. – Кидай ствол. Тобі нічого не загрожує, якщо вийдеш, послухай мене. Мені потрібні тільки гроші. Виходь.

Здається, голос трохи наблизився.

Я був наляканий. Знав, що варто йому помітити мене, і я мертвий. Повільно-повільно я опустився на землю. Моя рука торкнулася каменя. Я взяв його і жбурнув у темінь, камінь вдарився об стіну закусочної.

Враз стався постріл – загриміло, осліпило спалахом, куля в смертельній близькості просвистіла над моєю головою. Якби я не притулився до землі, мене б зачепило. Він стріляв прямо в мене. Це ще раз підтвердило, що я маю справу з професіоналом.

Спалах я помітив на верхніх східцях, але слідом почувся звук підказавший мені, що він сплигнув униз і розчинився в темряві.

Я почав відповзати, чекаючи, що ось-ось знову пролунає постріл і куля знайде мене.

І тут я побачив його.

Неясна біла пляма рухалась в п'ятнадцяти ярдах від мене.

Цією плямою могла бути тільки його краватка. Для професіонала він проколовся – мішень в темноті, в яку навіть такий стрілок, як я, не міг промахнутися.

Дуже повільно я підняв пістолет і прицілився в білу пляму, палець вже почав тиснути на спуск, та раптом майнула думка, що змусила мене завмерти. Припустимо, я вб'ю його. І що далі?

Просто дивовижно, як в такі критичні моменти швидко починає працювати мозок. Якщо я його вб'ю, на мені повисне мертве тіло. А мексиканець? Що робити з ним? Його вбити теж?

Я не можу подзвонити в поліцію і заявити, що тут два трупи, і що я застрелив двох грабіжників. Рой на цей раз не зможе взяти все на себе. Навіть товстий шериф не настільки тупий, щоб не з'ясувати, що Лола і Рой в цей час були в Уентворті. Як тільки поліція виявить, що це зробив я, мене чекає знову Фарнворт.

Я нерішуче опустив пістолет. Це було помилкою.

Мене раптом щось сильно вдарило в груди, одночасно я почув гуркіт, і темінь розірвав спалах пострілу.

Болю не було.

Наче хтось повернув вимикач всередині мене – я знесилів миттєво, як гасне лампочка.

Відчуваючи, як обличчя обпікає гарячий пісок, я намагався утримати пістолет, котрий здавався тепер незвично важким. Зненацька він випав з моєї руки, і гострий носок ботинка товкнув мене під ребра.

Темрява вибухнула сліпучою біллю, я став провалюватися в шугаюче жерло вулкану. Хотів крикнути, покликати на допомогу, але ні звуку не вилетіло з мого відкритого рота, тільки струмок гарячої крові в котрій я захлинався.

Час повернувся назад.

Я мчав по сходах, стараючись забратися подалі від розкішного пентхауза Генрі Купера. Боровся з придвірником, відтак вискочив на вулицю. Чутно позаду тупіт поліцейського, що переслідував мене. Постріл і гострий біль, що рвав груди.

Рой говорив опісля, що знайшов мене, стікаючого кров'ю недалеко від входу на кухню.

Вони з Лолою зразу відчули неладне, коли, під'їжджаючи до дому, не побачили вогнів.

Знадобилося десять хвилин, щоб знайти мене, – до того часу я ледве дихав.

Вони удвох внесли мене в хижу і поклали на постіль. Коли Рой почав розрізати сорочку на грудях, я опритомнів.

Побачив біле обличчя друга і його тремтячі руки.

За ним стояла Лола, теж зблідла і напружена.

Мені було так погано, що я насилу ледь міг припідняти голову.

– Що сталося? – Лола вийшла з-за спини Роя і підійшла до мене ближче. – Хто це зробив?

Я намагався сказати, але не зміг промовити ні слова.

– Залиш його, – сказав Рой, – треба спершу подивитись рану.

Знову накотилася темінь. Я встиг подумати, що, вірогідно, помираю, та це мене не обходило. Тільки відчув полегшення, що тоді не буде нестерпного болю.

Коли я знову прийшов до тями, крізь створки жалюзі пробивалося сонце.

Рой все ще сидів біля мене на постелі.