Варто лише почати - Сторінка 29

Лоли не було видно.

– Ну як ти? – Рой схилився наді мною.

– Нічого, – важко вичавив я. Я був дивовижно слабкий і мав відчуття качки.

– Послухай, Чет, – Рой говорив зі мною чітко і гучно, як з іноземцем, – ти серйозно поранений. Я хотів покликати лікаря, але Лола завадила. Вона сказала, що ти б не дозволив.

– Не треба лікаря.

– Але тобі необхідний лікар, Чет. – Вигляд у нього був стривожений. – Ти серйозно поранений. Я зробив, що міг, проте цього недостатньо.

Я був слабкий, але мозок працював на рідкість чітко. Лікар буде змушений сповістити поліцію, що в мене стріляли. Далі – Фарнворт.

Знадвору донеслися нетерплячі гудки.

Пробурмотівши лайку, Рой підвівся.

– Ці вантажівки зведуть мене з розуму. Я зараз повернусь.

Я закрив очі і впав у дрімоту.

Сонце перемістилося на другий бік закусочної. коли мене розбудив рух біля постелі.

Наді мною схилилася Лола:

– Хто стріляв у тебе?

– Два бандити, – вона схилилася, щоб розчути мій шепіт, – ніколи їх раніше не бачив.

– Вони відкрили сейф?

Я поглянув на неї і ледве пізнав. Шкіра на білому, як крейда, обличчі натяглася так, що виступали кості, вона виглядала на десять років старшою. Я помітив дрібні крапельки поту над горішньою губою.

– Я не знаю.

Зараз мені було не до сейфа.

– Вони говорили про сейф?

– Ні.

– Він зачинений. Не схоже, щоб його відкривали. – Груди під білим халатиком високо зносилися і опадали від хвилювання. – Я мушу знати! Що, коли вони взяли гроші? Я мушу знати!

Я подумав про Едді. Він був професіоналом. Відкрити сейф йому було б не складно. Будь-який, хоч трохи тямущий у справі грабіжник спокійно міг відкрити цю консервну банку.

– Раптом вони взяли гроші?

Я знову почав падати в темноту.

– Я мушу знати! Скажи мені, як відкрити сейф!

Її біле, спотворене як від болю обличчя нависло наді мною. Від неї так і линули хвилі страху і жадоби. І вже падаючи в темноту, здалека, я встиг розчути:

– Зберися з силами і скажи мені, як відкрити його?

Голос, кімната і сонячне світло – все раптово провалилося в чорну порожнечу.

Три дні і три ночі я був на півдорозі між життям і смертю. Усвідомлюючи це, я не відчував страху – мені було байдуже.

Якби не Рой, я не протягнув би й доби. Він майже не відходив від мене і, коли в мене почалася лихоманка, сидів поруч, прикладаючи до мого чола мішок з льодом, допоки лихоманка не відступила.

Була мить, коли жар і біль досягли піка і я несподівано побачив, як у кімнату входить Карл Дженсон.

У нього був такий же здивований вираз обличчя, як у ту мить, коли він застав мене біля розчиненого сейфа. Я спробував заговорити з ним, але не міг вимовити ані слова. Трохи згодом він зник. Більше я його не бачив. Видно, я помирав тоді. Рой опісля говорив, що він вже втратив надію і чекав мого кінця, як раптом жар спав і я почав поправлятися.

Тільки на сьомий день я зміг розповісти про Едді і мексиканця.

– Вони обчистили касу, – сказав Рой, – взяли гроші на заправці і майже всю їжу.

Я подумав про сейф. Чи знайшов його Едді? Проте я нічого не запитав у Роя.

– Схоже, ти викарабкаєшся, – говорив Рой. Його бліде обличчя, втомлений вигляд, темні круги під очима – все говорило про недосипання. – Тобі повезло. Смерть була поруч.

– Ти врятував мені життя, Рой. Вважай, що ми тепер квиті. Дякую тобі.

Він усміхнувся:

– Так, було нелегко нянчитися з тобою і працювати, та тепер, здається, я зможу трохи поспати.

Я був виключений з життя вісім днів і ночей. Лола не приходила. Наскільки їй вдалося заманити Роя за цей час?

– Як ви ладнаєте з Лолою?

Він стенув плечами:

– Я її майже не бачив. Весь час стирчав побіля тебе. – По тому, як він відвів очі в бік, я зрозумів, що він бреше.

– Я тебе попереджував, Рой. Вона дуже небезпечна.

– Їй мене не зачепити. Нічого в неї не вийде.

Ми довго дивилися один одному в очі, і зненацька він різко запитав:

– Що насправді сталося з Дженсоном?

Я б не став йому розповідати, якби не посідаючі мене сумніви, що вона отримала перемогу над ним. Доведеться його як слід налякати.

– Вона вбила Дженсона, а я був телепнем і зарив його.

Погляд Роя зразу став порожнім. Так було завжди, коли він чув те, що йому не подобалося і чого він не хотів знати.

– Вона убила і свого першого чоловіка, – продовжував я, – вона убивця, Рой, бережися її.

– Ти тямиш, що несеш? – Він нахилився наді мною, м'язи лиця затверділи, погляд став. жорстким.

– Я при тямі і застерігаю тебе.

Він звівся на ноги:

– Я не бажаю більше слухати. Навіщо ти вплутуєш мене в цю історію?

– Ти не знаєш її так, як знаю я.

Він пішов до дверей:

– Треба йти працювати. Я ще зайду. Не переймайся так, – і, не обертаючись, вийшов.

– Що ж, тепер він знає. І буде насторожі. Їй не вдасться його обманути з такою легкістю, як мене і Дженсона.

Але я не припускав, що мої попередження припізнилися. Про що я і довідався у ту ж таки ніч.

Рой переніс своє ліжко у вітальню, щоб дати мені більше повітря. Сказав, щоб я покликав його, якщо буде потреба, але взагалі він розраховує сьогодні поспати. Це було зрозуміло. Я відповів, щоб він не турбувався – зі мною все буде гаразд.

Відтоді, як я розповів йому про смерть Дженсона, наші стосунки вже не могли бути колишніми. Я знав це. І хоч зовні нічого не змінилося, це витало в повітрі. Він завжди носив маску байдужості, а зараз його вираз став просто непроникний.

Ми більше не споминали імені Лоли. Я бачив її з вікна час од часу, коли вона ходила поміж закусочною і бунгало. Вона продовжувала уникати мене.

Наступної ночі після розмови з Роєм я збагнув, що моє попередження спізнилось.

Близько півночі Рой зачинив закусочну і згасив світло. Лола пішла в бунгало раніше, ще на початку дванадцятої. Світло в бунгало згасло в ту мить, коли Рой прийшов у хижу.

Він безшумно прочинив двері в мою спальню і постояв на порозі, дослухаючись.

Я погасив світло кількома хвилинами раніше і лежав мовчки.

– Ти не спиш, Чет?

Він прошепотів це так тихо, що я ледве розслухав.

Я не відізвався і не ворухнувся. Двері м'яко зачинилися.

Я чекав, все ще сподіваючись, що мої підозри не справдяться, нічого не відбудеться. І все-таки це сталося.

Кілька напружених хвилин я дивився у вікно і раптом побачив Роя, він якраз вийшов з тіні на освітлений місяцем простір. Ось він швидко пройшов до бунгало, оглянувся на моє вікно, потім відкрив двері і зайшов.

Зрозуміло, він не зміг встояти перед її чарами. Цілих вісім днів і ночей вона обробляла його цілком безперешкодно.

Я його не винуватив, знаючи її талант. Можна було дурити себе, переконуючи, що Рой байдужий до жінок. Та і сам Рой обманювався на свій рахунок.

Мене охопило почуття безпорадності, терзали недобрі передчуття. Ревності не було, тільки страх.

Як тільки вона запустить пазурики в Роя, відразу вимагатиме відкрити сейф. Коли він відкриє сейф – прикінчить його. В цьому я не сумнівався. Я ж сам їй розповідав, що Рой не дасть їй шансу, якщо побачить великі гроші. Вона уб'є його, а потім і мене. Сховає гроші і пошле за товстим шерифом. Звісно, їй складно буде потім пояснити, як я опинився тут у піжамі і з вогнепальною раною в грудях, але, скоріш за все, за ці вісім днів вона вже придумала яку-небудь правдоподібну версію. Я описав Рою Едді і мексиканця, а Рой напевне розповів про них Лолі. Вона може заявити, що двоє бандитів убили мене і Роя, поки вона їздила до Уентворта. Або ще щось вигадає.

Я лежав, намагаючись не думати про свердлячий біль у грудях, невідривно дивлячись на бунгало.

Рой вийшов на початку третьої години ночі. Тихо зайшов у хижу.

Я потягнувся до вимикача і, коли він відкрив двері моєї спальні, запалив світло.

Рой застиг у дверях, здивовано дивлячись на мене.

Він був у майці, штанях і босоніж.

– Вибач, що розбудив тебе. Хотів поглянути, як ти.

– Заходь. Хочу поговорити з тобою.

Очі його забігали.

– Вже третя година. Я хочу спати.

– Мені треба з тобою поговорити.

Він зайшов, сів подалі від моєї постелі і запалив.

– Що сталося?

– Вона все-таки тебе підчепила, вірно?

Він випустив струм диму, його лице наполовину сховалось за димовою завісою. Потім глухо промовив:

– Ти дуже хворий, Чет. Не треба перевтомлюватися. Давай поговоримо завтра. Тобі треба спати і мені теж.

– Я хворий, та якщо ти не зрозумієш, що коїться, то з тобою буде ще гірше – ти будеш мертвий. Ти не відповів на моє запитання.

– Жодній жінці на світі не зачепити мене. – Обличчя його знову стало непроникним.

– Ти кого дуриш – мене чи себе?

Він розізлився:

– Гаразд, якщо хочеш, я скажу. Я взяв те, що вона мені запропонувала, але це нічого не означає. Я тримаю ситуацію під контролем.

– Вона просила тебе відкрити сейф?

– Сейф? Який сейф?

– Сейф Дженсона.

Він провів рукою по волоссю, дивлячись на мене з подивом:

– А що таке з сейфом Дженсона?

– Вона просила тебе відкрити його?

Я бачив по його спантеличеному виразу, що вона не робила цього. І з полегшенням перевів подих. Видається, я все-таки встигну його попередити.

– Вона жодного разу не згадувала про сейф.

– Ще скаже і попросить відкрити його.

Він обурено ляснув рукою по коліні:

– Якого біса все це означає? Куди ти хилиш?

– Їй треба взяти те, що лежить у сейфі. Вона хоче цього більше за все на світі. Знаючи Лолу, можна очікувати, що вона ні перед чим не зупиниться, аби тільки запопасти жадане. Вона шантажувала мене весь час, тепер твоя черга. Так сталося, що з'явився інший, хто може відкрити сейф, ти. Вона вже підібралася до тебе, але завваж, як тільки ти відкриєш сейф, вона тебе пристрелить. Не встигнеш і оком змигнути. Маєш на думці, що я збожеволів? Але повір, так все і є насправді. Вона вб'є тебе, як убила першого чоловіка, як убила Дженсона і як вже збиралася вбити мене – я був на волосинці від загибелі. Говорю тобі – не відкривай їй сейф!

Вся ця тирада далася мені нелегко, я зовсім ослаб, весь змок від напруги, від гострого болю в грудях захоплювало дихання. У відчаї я намагався розгледіти на його обличчі тривогу, але даремно – він лишився незворушним, тільки очі трохи потемніли.

– Ти з'їхав з глузду, пошкодив голову. А що там таке в сейфі, чому вона так хоче відкрити його?

Я не збирався говорити йому про сто тисяч готівкою. Не такий вже я ідіот.

– Поліція підозрювала, що вона прикінчила першого чоловіка. Розуміється, вона убила його.