Windows on the World - Сторінка 25

Я хотів оживити ресторан-примару. The Ghost diner. Тоді я знов почав говорити з іспанським акцентом.

— Ma qué esta muy onteressante and I lova youra countrya. Penelopa Cruz she's hot, no? ole, ole!

Багато ньюйоркців казало мені, що їм більше не подобається блакитне небо над їхнім містом. Гарна погода тут більше не є синонімом безтурботності. Підморгуючи Гантеру С. Томпсону, я міг би назвати цей твір "Страх та огида в Нью-Йорку". Департамент внутрішньої безпеки радить громадянам запастися пластикового плівкою та глейкою стрічкою, щоб у разі хімічної чи біологічної атаки перекрити потік ураженого повітря.

Сьогодні я продовжую блукати містом і піднімаюсь уздовж річки Гудзон до причалу 86, де пришвартований гігантський авіаносець "Безстрашний". 25 листопада 1944 року його атакували два японські літаки із камікадзе. Після того його перетворили на "Музей повітря,

1 Чи були ви у "Windows on the World"? (Англ.)

моря та космосу". Насправді це епіцентр американської мілітаристсько-націоналістичної пропаганди. Перед входом читаю на стіні девіз US Air Force, військово-повітряних сил США: "Aim high" (цілься високо). Нечисленним відвідувачам (дітям, що лижуть морозиво, та кільком японцям, що сумніваються у правдивості побаченого) демонструють фільми, що уславлюють US Army. Ось чому я сюди прийшов: під склом усередині авіаносця виставлений уламок фюзеляжу літака рейсу № 11 American Airlines. Я боязко наближаюся до реліквії. Експонат презентований дуже урочисто. У кубі з плексигласу, на шарі сірого попелу, зібраного у Ground Zero, дбайливо викладені кілька зруйнованих предметів: розбитий ноутбук, роздруковані аркуші із запеченими краплями крові. А посередині вітрини — обпалена сталева пластина, розміром десь із квадратний метр: переді мною все, що залишилося від "боїнга", який урізався у Windows on the World. Викривлений, укритий смужками, обгорілий шмат металу. Можна розгледіти овальну діру в центрі розплавленого алюмінію — це ілюмінатор. Усі відвідувачі збираються перед цим вікном у попіл. Window on the dust. Я нахиляюся, усього кілька сантиметрів відділяють мене від рейсу № 11, якби не скло, я міг би торкнутися першого літака Одинадцятого вересня.

Ніколи раніше я так не наближався до моря крові.

ЯК ІСУС НЕ ВРЯТУВАВ МЕНЕ

Як хочеться ще раз скуштувати матусин яблучний пиріг, аромат якого, підіймаючись сходами, будив мене в ліжку. Під помаранчевим, наче вогонь у каміні, небом ми ідемо в машині, маленькій металевій коробочці під зірками. Ми часто їздили уздовж та поперек Техасу, найбільшого штату Сполучених Штатів; тато вів машину, мама спала, ми теж посопували на задньому сидінні, тільки я не спав. Я тільки удавав, ніби сплю. Я слухав такі величезні бобіни, пам'ятаєте? Це наче великі касети, розміром з кишенькову книгу. Можна було переключити з однієї пісні на іншу, тато слухав "Drive my саг" із альбому Бітлів "Rubber Soul", а я наспівував собі "Ьее-beep, bee-beep, yeah!" Або був іще альбом "L A. Woman" групи "Doors", що починався з пекельного блюзу "The Changeling". Заплющивши очі, я хитав головою в такт музиці і боявся, що тато засне за кермом, тому подумки я кричав: "Тату, прокинься".

— Тату, прокинься! Тату, прокинься! Я впізнаю голос свого сина.

— Що таке? Я довго спав?

Лурдес пояснила, що я на секунду відключився, тимчасово знепритомнів. Діти мляві, кров прилинула до облич, як і в мене. Певно, токсичні випари вбивають нас, а ми цього і не помічаємо. Мені хочеться знову заснути, повернутися уві сні до дитинства, до своєї родини. Я починаю любити всіх своїх родичів, як під час шторму любиш свій надувний човен. Тепер Лурдес починає говорити, її черга. Вона каже, що в неї не склалося із дітьми і що саме тому вона хоче допомогти Джеррі та Девідові, що в ресторані вона нікому не потрібна, що треба зберігати спокій, що ми виберемося звідси, що треба лише почекати, і, я відчуваю, вона свято вірить у те, що каже. їй вдалося зловити стільникову мережу і додзвонитись до брата, який помирав від хвилювання. Вона повторила йому те, що я казав Мері: попередь рятівників, ми на даху, з нами все гаразд, але диму стає все більше, ми не знаємо, куди іти... Вона його не заспокоює.

Ця жінка просто свята. Щодня ми зустрічаємо янголів, самі того не усвідомлюючи. Вона риється в кишенях, дістає звідти пачку жуйок і мовчки роздає нам їх. Наче проскуру, кладемо ми жуйки до рота. Потім хлопці знову починають гратися з нею.

Я свідомо вирішив відділитися від плоті моєї плоті. Ці два бешкетники обтяжували мене, і я їх кинув. Я все одно вважаю чоловіків, які живуть з однією жінкою більше трьох років, боягузами та брехунами. Я хотів викинути з голови буржуазну схему сімейного життя: батько не повинен кидати матір своїх дітей, навіть якщо він кохає іншу жінку. Якщо він так вчиняє, то він покидьок, міщанин, позбавлений почуття відповідальності. А отже, "почуття відповідальності" — це зраджувати дружині потайки. Я не згодний. Справжня відповідальність полягає в тому, щоб показати дітям правду, а не штучну та дуту підставу. Сучасне так зване вільне суспільство, суспільство cool, нав'язує під виглядом моделі сімейної рівноваги кохання із пап'є-маше. Шістдесяті роки були "приємним винятком". Я ж хотів сказати синам, що не треба залишатися з людиною, яку більше не кохаєш, що варто зберігати вірність лише справжній любові і послати суспільство під три чорти. Я хотів їм сказати, що ніщо не може зруйнувати любов батька до своїх дітей, що ця любов не має нічого спільного із любов'ю батька до їхньої матері. Я хотів сказати те, чого ніколи не чув від свого батька, бо ж його батько також ніколи не казав йому такого: я вас люблю. Я вас люблю, але я вільний. Я вас люблю, але мені чхати на християнську релігію. Ви єдині, кого я любитиму більше трьох років.

А тепер я сиджу тут, у цій пекельній печі, зворушений, як останній бовдур, милуюся ними, плавно поринаючи в ту найреакційнішу модель; незабаром ми загинемо разом, і я усвідомлюю, наскільки я був неправий.

О 9.34 усі службовці Cantor Fitzgerald позалазили під металеві столи, щоб спектися кожний у своєму куточку. Приблизно 50 чоловік зібралися в залі для нарад: ніхто не знає, чи вони молилися, але в їхніх мобільних постійно лунало слово "God". На 92-му поверсі, в офісі Carr Futures, люди стояли по коліна у воді. Близько двадцяти брокерів задихнулися якраз тоді, коли мала бути в розпалі їхня нарада, і тепер їхні тіла лежать одне на одному попід дверима, наче у газовій камері. На 95-му поверсі ліве крило літака пробило стелю, стіни, вікна, довідкове бюро і навіть мармурову стійку адміністратора. Була непроглядна темрява, скрізь текла кров, пахло горілим волоссям; повна тиша та нерухомі тіла У Південній вежі, в офісах Keefe, Bruyette 8с Woods, працівники відділу "Investment Banking" спустилися і вижили; чого не скажеш про трейдерів. Вони боялися проґавити момент початку торгів.

Над містом іде сніг. Тротуари вкриваються шаром білої пудри, що летить з неба, так само як Одинадцятого, але цього разу це природний процес. Із оглядового майданчика на верхівці Empire State Building здається, наче місто закрите білим чохлом, як меблі на безлюдній дачі. Але тут чути поліцейські сирени, гамір та вібрації великого міста. Небагато туристів наважилися прийти сюди цього ранку; крижаний вітер несе колький сніг, ріже очі. Із приймача лунає пісня Елли Фіцджеральд: "In my solituuuude, you hauuunt me". Видимість погана, але, вдивляючись, я можу вирізнити каміння та воду, й навіть хвилі на Іст-Рівер, круглясті брижі на чорній білизні. Наді мною височіє шпиль Empire State Building, до якого, за задумом, мали причалювати дирижаблі, він нагадує стрижень Ейфелевої вежі, яку американці хотіли перевершити ще з 1899 року та яку в 1931 році ця будівля таки перевершила. Йду уздовж майданчика: за сніговою стіною бачу труби, що димлять, як наче Нью-Йорк — це галасливий металургійний завод, на якому працюють десять мільйонів робітників. Різноманітні відтінки сірих шарів купчаться під білою, наче цукрова глазур, скатертиною, аж раптом — помаранчева пляма: брезентова огорожа будмайданчика нового хмарочоса; або позолочена: купол якоїсь будівлі; або срібляста: "Крайслер", що виблискує перламутром удалечині, в рясному тумані. Парочка закоханих просить мене сфотографувати їх. Ненавиджу. їхня безтурботність шмагає мене по обличчю, наче крижане повітря. Хочеться схопити дівчину за її хутряний комір і проричати:

— Користуйся нагодою! Настане той день, коли він піде з друзяками до хльорок, а ти зрадиш йому в якомусь готелі з колегою із контори. Врешті-решт ти підеш від нього, і кому тоді здалося фото, що його я зараз зроблю? Нікому. Це змарнована плівка, яка валятиметься в шафі в коробці з-під взуття.

На чемпіонаті світу з уїдливості я точно посів би призове місце. Але я, звісно, нічого їм не кажу і обезсмертнюю їхній поцілунок на морозі. Потім, обертаючись до півдня, ще раз пересвідчуюся, що двох веж більше не існує. Empire State Building може тішитися: він знову став верхівкою міста. Тридцять років поспіль дві вежі заперечували його перевагу, але тепер усе скінчилося: сімдесяті померли. Емпайр-Стейт знову на чолі зі своїм 381 метром. Гра світла щосекунди змінює пейзаж. На півночі Pan Am Building змінив свою назву: MetLife, я записую твій новий титул. Також RCA Building відтепер називається GE Building. Три речі, що змінюють skyline1: хмари, теракти та зміна торгових марок.

1 Обрій, горизонт (англ.).

Війна за повітря: вийти звідси, висунутися у вікно, втекти із цього пекла — наказують легені. Джеффрі допомагає своїм колегам із Risk Water Group знайти бодай ковток кисню у Windows on the World. Над барною стійкою. У морозилці на кухні. Попід вікнами з північної сторони. Лютує пожежа. Інші службовці змогли додзвонитися до пожежної частини, де їм повторили вказівки: "Не рухайтесь, ми зараз будемо". Начебто ми могли кудись рухатись. Джеффрі шукає воду, але в кранах її немає, тоді він виливає воду з вази, що висіла попід стелею, і змочує серветки для членів своєї групи. Він зриває червоні фіранки, щоб перегородити або принаймні профільтрувати дим. Він розмахує скатертинами із вікна, з якого вже звішуються і кличуть по допомогу сотні людей.