Windows on the World - Сторінка 26

Джеффрі більше не боїться. Він стає героєм. Він перекидає столи в калюжу, щоб його друзі змогли пройти до ко-ридора і щоб їх при цьому не вбило електрострумом: у воді лежать оголені дроти.

Він справді зробив для інших усе, що міг, перш ніж випробувати свою вдачу. Він хотів здійснити свою ідею, та до того ж, мабуть, йому набридло бачити, як умирають люди, яких він любить, але не може врятувати. Він хапає фіранку за всі чотири краї (в кожному кулаці — по два) і кидається в порожнечу. Спочатку тканина надувається, мов парашут. Друзі підбадьорюють його. Він бачить їхні спотворені страхом обличчя. Швидкість збільшується. Руки, певно, не витримують напруги, і фіранка перекручується. І це при тому, що він займався парапланеризмом у Аспені і вміє використовувати висхідні повітряні потоки. Але Джеффрі каменем падає вниз. Хотів би я сказати вам, що він вижив, але тоді мені б дорікали так само, як Спілберґові, коли в нього заструмила вода в газовій камері. Джеффрі не вдалося елегантно приземлитися на пальчики. За кілька секунд його жалюгідний шматок текстилю перетворився на факел. Джеффрі буквально вибухнув на бруці, убивши одного пожежного та одну погорілу жінку, яку той пожежний тільки-но евакуював. Про смерть чоловіка дружині повідомив його коханець. Іншими словами, вона водночас дізналася і про те, що Джеффрі був бісексуалом, і про те, що він помер. Якщо я збирався розповідати про захоплюючі пригоди, то я обрав не надто вдалу тему.

У своєму романі "99 франков", що вийшов у серпні 2000 року, я вжив метафору для опису підривної революції: "Щоб захопити літак, треба спочатку увійти всередину". Октав Паранґо був переконаний, що він міг усе змінити зсередини. Потім, наприкінці роману, він помічає, що літаком ніхто не керує. Коли його призначили шефом рекламного агентства, він зрозумів, що неможливо здійснити революцію в автономній системі, в організації, що не має ані голови, ані напряму, ані сенсу. Глобальне капіталістичне рекламне суспільство тріумфує? Машина-дармощ, що даремно працює. (Метафору про літак без пілота я запозичив у одній американській комедії: "Чи є в літаку пілот?") 11 вересня 2001 року цей образ явився мені із усім жахіттям свого сенсу. Звичайно, треба увійти в літак, щоб повернути його. Але якщо літак вирішив покінчити з собою? Ми перетворюємось на вогняну кулю і з великою швидкістю прямуємо вперед. Якщо ми входимо до нього, то, мабуть, сподіваємося змінити напрямок, а якщо ми просто збираємось урізатись у building? Революція можлива тільки ззовні, поза межами цієї системи, що самознищу-ється. Ніколи не треба сідати в літак. Приймати цей світ, належати до реклами та мас-медіа — це певна смерть у гігантському вибуху в прямому ефірі CNN. Сьогодні політика засилання підривників руйнує сама себе. Справжня революція — уникнення. Головне — не брати участі. Час надати перевагу активному дезертирству, замість пасивного опору.

Бойкот краще, ніж сквот.

Отже, годі звинувачувати цілий світ. Як Золя звинувачував багатіїв, так мені тепер час написати: "Я звинувачую себе".

Я звинувачую себе в потуранні нарцисизму. Я звинувачую себе в нездоровому зваблюванні. Я звинувачую себе в лівизні на Парк-авеню. Я звинувачую себе в кар'єризмі та запроданстві. Я звинувачую себе в заздрості та невдоволеності. Я звинувачую себе в удаваній щирості.

Я звинувачую себе в тому, що через ці самозвинувачення я все ще намагаюся сподобатися, щоб відвести від себе наступні удари.

Я звинувачую себе в подвійних стандартах.

Я звинувачую себе в тому, що пішов на "Сапа1+", щоб помстити-ся за те, що я не зірка.

Я звинувачую себе в пихатій ліні.

Я звинувачую себе в тому, що пишу цнотливі автобіографії. Я звинувачую себе в тому, що я не Ерве Ґібер у гетеросексуальній версії.

Я звинувачую себе в тому, що о 9.36 я потонув у хирлявості. Я звинувачую себе в тому, що хирлявість — це єдине, на що я здатний.

Я звинувачую себе в тому, що я єдиний, хто винен у власній неврастенії.

Я звинувачую себе в повній відсутності відваги. Я звинувачую себе в тому, що кинув свою дитину. Я звинувачую себе в тому, що не намагався виправити своїх промахів.

Я звинувачую себе в тому, що я обожнюю все те, що критикую, зокрема гроші та славу.

Я звинувачую себе в тому, що нічого не бачу далі свого кінця і свого носа.

Я звинувачую себе в самовдоволенні, замаскованому під самоприниження.

Я звинувачую себе в невмінні кохати.

Я звинувачую себе в тому, що завжди шукав тільки захоплення у жінок, та ніколи не цікавився їхніми проблемами. Я звинувачую себе в естетиці без етики.

Я звинувачую себе в інтелектуальному (та фізичному) онанізмі. Я звинувачую себе в тому, що приписую всьому поколінню свої особисті вади.

Я звинувачую себе в тому, що плутаю нелюбов з надмірною легковажністю (яка може бути "нелюбов", коли любити просто нездатний).

Я звинувачую себе в тому, що шукаю ідеальну жінку, добре знаючи, що ідеалу не існує, але ж так мені дуже зручно бути одвічно не-вдоволеним і віддаватися плаксивому наріканню.

Я звинувачую себе в расизмі щодо потвор.

Я звинувачую себе в тому, що мені плювати на все, окрім себе.

Я звинувачую себе в тому, що хочу більшого, але задовольняюся малим.

Я звинувачую себе в тому, що не маю нічого спільного з Нью-Йорком, окрім індивідуалізму та мегаломанії.

Я звинувачую себе в тому, що спалюю свої кораблі, тікаю від минулого, тобто від самого себе, та не маю друзів.

Я звинувачую себе в галасі на пустому місці та нікчемному батьківстві.

Я звинувачую себе в хронічній безвідповідальності, тобто онтологічному боягузтві.

Я звинувачую себе в тому, що з 1990 року я постійно виношу сміття з хати.

Я звинувачую себе в тому, що лишаю після себе самі руїни. Я звинувачую себе в тому, що мене тягне до руїн, бо чорт біса з-під копи бачить.

А тепер вирок:

Присуджую себе до одвічної самотності.

Прикро, що у приміщенні немає кабінки із телефоном-автоматом. Кларк Кент не може стати Суперменом без телефонної кабінки, там він перевдягається. Не буде ж тато роздягатися догола перед Лурдес! Нас із Джеррі його цюцюрка не бентежить, бачили вже. Але, скажіть будь ласка, як він може трансформуватися, коли навіть перевдягтися ніде. Дурне, звичайно, треба було раніше мені про це подумати. А Джеррі, ти диви, обіссався у штанці! І думає, що я нічого не помітив! Мені що — повилазило? Просто я нічого не кажу, аби не відривати татка від його протонної метаґлуцидації. Я подумав щойно, що він перевдягнеться в туалеті, але ж нічого подібного; мабуть, це щоб ніхто не здогадався про його суперсилу. Ніде правди діти: як правило, у супергероїв немає дітей, а отже, татко змушений весь час приховувати свої здібності, нелегко ж йому! Але ж що він робитиме, коли активізує свою силу? Цікаве запитання, дякую, що спитали. Що ж, перш за все, він розплавить броньовані двері лазерами із очей. Потім вийде на дах, підніме вежу зі своєю ультрасилою і кине її в річку Гудзон, аби загасити полум'я. Буде такий ПШИК, як коли мама підставляє під кран сковорідку, на якій тільки-но смажила поп-корн. Потім він поставить вежу на місце і зробить те ж саме із сусідньою вежею. Або, якщо це небезпечно для людей всередині, які ризикують набити собі синці та шишки, він вчинить по-іншому: він ковтне 100 мільярдів тонн води з моря і виплюне їх на вежі-близнюки. Обидва варіанти можливо здійснити. Якщо ж не це, то він ще може звести гігантську гірку, позривавши брезент із будівельних лісів, їх тут повно, і

спустити людей униз цією гіркою, або ж він може розтягнути своє еластичне тіло в місток між двома вежами, або ж (але це вже у крайньому разі, якщо вже нічого не спрацює) примусити Землю обертатися в протилежному напрямку, щоб повернутися на дві години тому, коли ще нічого не почалося, і тоді треба просто сказати людям, щоб вони не йшли на роботу, хоба-на, це cool! Ось, що мій батько робитиме, коли накопичить достатньо трансляційних гіперможли-востей.

7 Ф. Беґбеде

193

Проблема Сполучених Штатів полягає в тому, що вони володарі світу, але в той самий час нічого вже їм не підвладне. Я десь читав, що зараз Девід Еміль, господар Windows on the World, завжди з собою носить поему В. Г. Одена:

"The winds must соте from somewhere when they blow There must be reasons why the leaves decay Time can say nothing but I told you so"].

Коли я приїхав до Нью-Йорка, у мені підсвідомо прокинулися старі рефлекси світського хронікера: до дір перечитувати "Тіте Out", ретельно вивчати флаєри, знайдені в модних магазинах, дзвонити кільком старим приятелям, що одвічно вештаються по тусовках, робити нотатки прямо на танцполі, як тоді, коли мені було 20, я писав для журналу Glamour... Думаю, ніч є доволі вправним термометром, що показує, хворіє місто чи ні. Це місто очманіле. Воно наче в тумані, одуріле від лиха та нової марки горілки, Grey Goose, яку женуть у Франції. Зайшовши в кілька порожніх барів, що викликали депресію, врешті-решт я зупинився у Scores, найбільшому у Великому Яблуці клубі "Іар dancing". У великій чорній залі повно самотніх чоловіків або цілих компаній, які заплатили по 20 баксів не за сам стриптиз

(чарівні дівчата і без того роздягаються на подіумі), а за те, щоб їх розпалили, зачарували, потерлись об них. Вони платять 20 баксів, аби відчути запах чистого волосся, пестощі медових колінок, лагідну руку на своєму плечі та сідниці, що пахнуть карамеллю, на своїх джинсах. Той, хто не розуміє лепденсінга, ніколи не зрозуміє Америку. Тут платять, щоб встало, а не щоб всунути. Вони купують не жінку, а мрію. "Eye cancty"1. Сполучені Штати — країна, в якій чоловіки здатні витратити весь свій статок, аби скуштувати віртуальності, увійти у світ уявного. Вони досягають ерекції не заради чогось: сторч заради самого сторча, вони отримують насолоду від самого сторчака. їх приваблює усе недосяжне. Це, звісно, пуританство (і коли вони повертаються додому, цим користуються "їхні дружини), але це пуританство оптимістичне, амбіційне, осмислене: на відміну від француза, американець не хоче одразу трахатися, йому більше до вподоби ідея задоволення, ніж саме задоволення, він воліє до фантазій, а не до реальності.

— What are you writing? — питає мене Б'янка, коли я записую цю теорію в щоденнику.

— Nothing, darling.2

Вона відсуває трусики-стрінги, аби продемонструвати мені свою щілинку, зволожену солодкою туалетною водою.