Windows on the World - Сторінка 27

Раптом я почуваюся справжнім французиком... Вона дихає мені у вухо, я відчуваю її дихання, вона розмовляє зі своєю подружкою Ніккі, до чого ж прекрасно вони пахнуть... (Giorgio Beverly Hills7.). Двадцятибаксові купюри так і улітають одна за одною в ніжній усолоді міста, що видужує. Вони платять, аби лишитися незадоволеними. Вони вважають, що не всі мрії повинні здійснюватися. В Америці мрії здійснюються не тому, що американці хочуть, щоб вони здійснились, а тому, що вони мріють. Вони мріють, не переймаючись наслідками. Щоби мрія стала реальністю, треба бодай почати мріяти. Нумо, кралі в лайкровю міні-шортах, кралі в багряних бюстгальтерах, кралі з волоссям ко

7*

195

льору червоного дерева, кралі в черевиках на шнурівці, кралі з відбі-леними зубами, кралі з непомірними цицьками, кралі, що напам'ять знають слова пісні J-Lo ("Dont get fooled by the rocks that I got / Im still Гт still Jenny from the block / Used to have a little now I have a lot / No matter where I go I know where I came from"1), кралі на рожевих підбо-рах-стилетос, кралі в чорних ліфчиках із мережива під розстібнути-ми сорочками, кралі з оголеними животами, кралі з прикрашеними сяючими камінчиками пупками, кралі з витатуйованими над сідни-цями квітками, дощ із нових, свіжих дівок, геть від мене! Кралі, які на все згодні, нам не потрібні. Тільки-но ви поцілуєте мене чи залишите телефончик, ви втратите свою владу.

Того ж вечора, але пізніше, міркую, чи не замовити собі в "Мер-сер" escort-girl (набравши на комп'ютері у своєму номері www.new-york-escorts.com або www.manhattangirls.net), але вагаюся, адже фот-ки обманюють: ніколи не знаєш, хто прийде — красуня чи потвора. Я ж бо не такий іще п'яний, щоб злягатися із потворою. Або надто закоханий?

На пейджер Лурдес надійшло повідомлення, що Пентагон теж був атакований. Це ж тотальна війна. Куди поділася американська армія? Чи тішить усвідомлення того, що не тільки ти зараз помираєш? Ні. Якби я знав, що здохну тут, то я прожив би життя по-іншому. Я б кохався без презервативів. Я 6 раніше кинув Мері, більше подорожував, спробував героїн та опіум. Менше вчився 6 та гаяв час у салонах таласотерапїї. Я частіше випробовував би долю з жінками, а не трусився б весь час, боячись бути приниженим. Я міг би стати гангстером, грабувати банки, замість того щоб тупо підкорятися законам. Побрався б з Кендес, щоб вона стала чарівною вдовою. Я не кинув би палити. Навіщо? Щоб зберегти що? Своє здоров'я? Створив би рок-групу — краще здохнути, роздерши горлянку, ніж займатися нудотним ремеслом заради грошей.

Я іще раніше б підсидів свого боса. Я жив би в Нью-Йорку, носив би довге чорне пальто та сонцезахисні окуляри серед ночі, цілий рік мазався б кремом для автозасмаги та вечеряв би в ресторанах, де хтось, мабуть, постійно вимикає електрику, хіба що то не несправність електромережі — чому в багатих країнах усі круті ресторани освітлюються свічками? Бідність — розкіш багатих. Я купив би більше машин: яка ж дурість ці гроші, які я ніколи не витрачу. Я спробував би клонувати себе. Я поголив би голову — подивитися, як-то воно. Я убивав би людей — подивитися, як-то воно. Я більше 6 ризикував, адже, так чи інакше, не було б чого втрачати.

Або я просто спробував би стати кращою людиною.

Я хотів би винайти новий жанр: самосатиру. Я хотів би дізнатися, чому я все забув. Чому я викреслив минуле із щоденників своєї пам'яті. Чому, щоб заговорити з кимсь, мені спочатку треба добряче хильнути. Чому я пишу, замість того щоб кричати.

Я ніколи не бачив батьків разом, коли вони були одруженими. Я знав їх уже після розлучення, і вони змушені були бачитися через мене. Друзями, але не коханцями. На моїй пам'яті вони цілувалися тільки в щічку. Це важливо? Ні, адже я вчинив так само, як вони. Утім, більшість людей так робить: розлучитися після народження дитини сьогодні майже стало нормою. Але, якщо це неважливо, чому ж я так хвилююся, коли говорю про це?

Визначення щастя: ловля креветок у Ґетарі. Мені шість років. Дідусь несе сачок (ми ловили креветки сачком, бачив би це На-боков!). Щастя — це пляж Сеніца під час відливу, коли каміння ріже ноги, відчуваєш сіль на спині, високо сяє сонце. Тоді ще не було чорних від нафти хвиль. То були надзвичайні експедиції — тільки не для креветок, бо їхнє життя в результаті наших вилазок закінчувалося в окропі. Чому щастя схоже на Ґетарі? Це ж лише випадковість, збіг обставин, що мої батьки зустрілися, закохалися та одружилися саме тут.

Я спустошений, хочу розтрощити собі голову, їбатися до мозолів та читати книжки, ще гірші за мої. І все це лише для того, щоб забути, що у мене немає минулого, що я пустодзвін.

Коли мені було п'ять років, мої батьки розлучилися, і тоді в мене дуже часто носом йшла кров. Лікарі навіть думали, що в мене лейкемія. А я просто радів, що можна місяцями не ходити до школи.

Мій девіз: стань тим, кого ти ненавидиш.

Чому ми всі так прагнемо стати митцями? Я тільки й зустрічаюся зі своїми однолітками, які пишуть, грають, співають, знімають, малюють, творять... Вони всі шукають краси чи правди? Це лише відмовка. Вони просто хочуть бути знаменитими. Ми хочемо бути знаменитими, бо ми хочемо, щоб нас любили. Ми хочемо, щоб нас любили, бо ми поранені. Ми хочемо віднайти якийсь сенс для свого існування. Стати комусь у нагоді. Щось сказати. Залишити слід. Не вмирати. Компенсувати відсутність змісту. Ми хочемо не бути більше абсурдними. Нам уже недостатньо просто робити дітей. Ми хочемо бути цікавішими за сусіда. А він теж хоче, щоб його показали по телебаченню. Яка новина: виявляється, мій сусід теж хоче бути цікавішим за мене. Усі заздрять одне одному, з того часу як Мистецтво сповнилося нар-цисизму.

На Таймс-сквер нещодавно відкрили гігантський Toys<^"Us, ще більший за величезний магазин іграшок "FAO Schwarz". їду ескалатором мегастора — шестиповерхового будинку, набитого подарунками, пісеньками, яскравими кольорами та супутніми товарами... З усіх боків мене атакують гігантські роботи, миленькі тиранозаври, Playstation 2, 3, 8, 47... Чому такі місця наводять на мене страшенну нудьгу? Виробництво іграшок стало в Америці однією з найголовніших галузей промисловості. Щодня відкривається черговий супермегастор Disney чи Toys<^"Us. Це місця, де батьки витрачають усе більше грошей, аби відкупитися від почуття провини. Це місця, де діти тікають від реальності, отримуючи нові подарунки. У цих мегасторах діти рятуються від батьків, і навпаки.

— So, Dad, you re not a super hero?1

О 9.41 Девід, який ніколи в житті не плакав, розплакався. О, далеко не одразу, в нього було досить часу, щоб усвідомити, що коїться навколо. Куточки його рота поповзли вниз, створюючи "будиночок", як у коміксах Чарлі Брауна. Потім його очі збільшилися втричі. Він невідривно дивився на герметично зачинені двері, на клятий замок, що не відчинявся, ручку, червону табличку з брехливим написом "EMERGENCY ЕХІТ". Раптом його нижня губа надулася й полізла до маленького носика, а підборіддя нервово затремтіло. Спочатку ми з Джеррі здивовано перезирну-лися: це що за нова міна? Не найкращий час вигадувати нові міни нашій сімейці. Девід куйовдив волосся, не надто розуміючи, що з ним відбувається. Ми чули, як прискорилося його дихання. Я подумав, що він знову задихається, але ж зараз у кімнаті менше диму, ніж було раніше. Він часто дихав, наче якийсь Прибулець, що давно сидів усередині нього, шукав зараз вихід на волю. Незворушний Девід, солідний Девід, флегматичний Девід уперше в житті збирався розридатися. Його рот широко розкрився, вивергаючи розлючений крик. Він відчайдушно буркотів якісь нерозбірливі склади: "but, but, why, but, it's, we, but, what...", які, накладаючись один на один, утворили єдине голосне "ВАААААА", викликавши цілий фонтан з його очей, величезні краплі покотилися по його рожевих щоках. Джеррі щосили дивився на мене, щоб не зламатися, але, оскільки я сам зламався, він теж не витримав. Ми міцно обійнялися, наче команда з американського футболу під час перерви у грі, тільки в нас не було шоломів і плакали ми тому, що програли.

Я вважав, що робити дітей — це кращий засіб проти смерті. Брехня. Можна загинути разом із ними, і тоді ніби нікого з вас і не існувало.

Важко уявити собі більш уразливе місто. Така концентрація людей на маленькій площині робить з нього дуже привабливу мішень для усіляких руйнівників. Якщо хтось хоче завдати максимум шкоди, доклавши до цього мінімум зусиль, Нью-Йорк, здається, ідеально підходить для цього. Відтепер його мешканці це добре знають: вежі виявилися уразливими, місто перетворилося на потенційну купу заліза, кришталевий пам'ятник. Ніколи ще за всю історію людства таке міцне місто не було так легко зруйнувати. Проте розумні, мислячі люди продовжують тут жити. Як і в Сан-Франциско: вони знають, що одного дня жахливий землетрус знесе місто в океан, але не їдуть з нього. Черговий неймовірний американський феномен: Нью-Йорк і Сан-Франциско — мегапо-ліси, яким судилася апокаліптична доля, але ніхто не думає втікати звідти. Характер ньюйоркців загартувався від цього протиріччя: усвідомлюючи загрозу, вони продовжують вести буремне життя, більше того, ця загроза ще й підбурює їхнє завзяття.

Уривки спогадів про американські ночі моєї молодості... Рональд Рейґан президент... щовечора перед нами ставав вибір... п'ятиповерхова "Danceteria"... "Palladium" із розмальованими графіті вбиральнями... "Webster Hall" із довжелезною чергою перед входом... "Area", де щомісяця змінювали декорації, із манекенами у скляних клітках... "NelVs", наче величезна приватна квартира... "Limelight", що нагадував неготичний собор... "Club USA"... чи багато ви знаєте країн, де б нічний клуб носив назву держави? Усі ці місця зникли... Вони розсіялись у тумані минулого, розвіялися у святах, що давно пройшли... А сьогодні — все, більше нічого немає... Лаунджі з розсіяним світлом... Нечисленні відвідувачі... Мікроскопічні і все одно порожні клуби... Вилощені ресторани... Підвали, що їх освітлюють свічками. Магія минула.

9.42 P.M. Відвідую великого французького письменника, йому 80 років, і він живе у квартирі, що її надав йому Нью-Йоркський університет.