Windows on the World - Сторінка 28

Його дружина пояснює мені, що всі клуби садо-мазо позачинялися: немає більше "Vault", "Hellfire", "Nouvelle Justine". Сьогодні увечері вона йде до "Submit Party", але не може запросити мене, бо ж вечірка тільки для дівчат. Я приніс із собою пляшку каліфорнійського червоного вина від Френсіса Форда Копполи, але великий письменник не відкорковує її, він воліє пригостити мене хересом зі смаком кленового сиропу. Здається, ніби п'єш оладки. Відмінно. Я дуже зручно почуваюся в гостях у цієї вільної та щасливої родини, вони побралися ще в 1957 році. Великий письменник розповідає мені про свою зустріч з Вільямом Берроузом у "La Coupole". Страшний хлопець, утім, як і всі наркомани.

— Він убив свою дружину, — каже він, дивлячись на власну. — А для цього повіз її до Мексики.

— Якщо ти повезеш мене до Мексики, я буду насторожі! — відповіла вона, посміхаючись.

Я кажу їм, що в Сохо відкрився бар під назвою "Naked Lunch"1. Великий письменник жартує:

— Там обов'язково треба обідати голяком?

Тут тільки-но переклали його останній роман, назвавши його англійською "Répétition". Потім великий письменник каже, що мене теж надрукують у Штатах та що незабаром ми відзначимо цю подію за вечерею з Едмундом Байтом. Я зближуюсь зі своїм корінням. Повертаюсь до країни своєї бабусі. Мені не вдалося позбавитися своєї історії, своєї крові. Не такий уже я громадянин світу, десь мимоволі я все-таки пришвартований.

— Чому ти приїхав до Нью-Йорка, щоб писати про нього? — питає мене великий письменник, гладячи свою сиву бороду. — Коли я пишу роман про Берлін, то не їду для цього до Берліна.

— Просто я пишу роман про давнину. Новизну залишаю таким молодим, як ви!

Трохи пізніше, у барі "1Ьота5"у розігрітий вогнем каміна та "Маргаритою" із льодом, вирішую, що треба освідчитися коханій, щоб твір мав щасливий кінець. Розумієш, я хотів би, щоб ми були вільні та прекрасні протягом п'ятдесяти років, як подружжя Роб-Ґрійє.

Світло згасає, потім знову з'являється. Лампочки починають мерехтіти, наче вогні на дискотеці в нічному клубі. Потім стає зовсім темно. Діти починають відчайдушно голосити. Ми перебуваємо в самісінькому центрі пекла. У мене більше немає вибору. Або ми тут чекаємо, поки здохнемо, або повертаємося до ресторану. Я не вагаюся, сидіти не рухаючись уже нестерпно.

— Ходімо, милі, спускаймося.

Вони заходяться плачем іще більше. Я міцно хапаю їх за руки, і ми підводимося. Лурдес заперечно хитає головою, вона хоче залишитися. Ми довго обіймаємося з нею. Вона знімає свій значок Windows on the World і простягає його мені, наче реліквію.

— Ще зустрінемось, тут чи там.

— Ти благословенний, Картью. Із двома твоїми янголятами.

— Ти впевнена, що не хочеш спуститися?

— Моліться за мене. Він відчинить двері, і я повернуся за вами. Ну ж бо! Геть звідси!

Ми залишаємо її саму сидіти в темряві. Прекрасну як світ.

Проходячи повз офіси Windows, я знайшов включений і-Воок. Користуючись нагодою, швидко, не перечитуючи і не виправляючи помилок, пишу мейл Кендес. "Кеда, ти зрадила мені, бо в мене був несерйозни вигляд. So what? Це не має значення. Твоє тіло не належить мені. Єдине що нам належить це наша самотніст. Своєї веселістю, рожевми губами, смутко та оголени тілом ти порушила мою самотність. Я боявс сказати "Я кохаю тебе". Я бідолашний бовдур, бо не вважав тебе важливою частиною свого життя. Зараз я поміти, що крім тебе нічого не пам'ятаю. Кенде, спробуй вибачити мені. Я загину тут, щохвилини ястаю слабкіши, а ти можеш врятувати мене. Коли я знов і знов думаю про нас, то бачу, що весь час намагався бути кимсь іншим, я грав рол, не знаю, що я чекав від тебе, що ти торкнешся мене, але ти врятувала мне, ти надт пізно увишла в моє життя, а я вже все зробив, ти не отримала те місц, на яке заслуговувала, не знаю, з чого почати, але в мене є одне вибачення, бо я вмираю. Не забувай свого Карта". Тобто, я б хотів написати такого листа, якби мав більше часу. Насправді, вона отримала значно коротший мейл: "І loved U. C.Y."

Я переступаю через купу розкиданих CD-RW, етажерку, що впала і розвалилася, а з неї на лінолеум попадали ножі для відкривання листів.

"I am dazzled by the glorious collapse of the world"

Генрі Міллер. "Чорна весна"

Я не знаменитість. Мене просто більш-менш знають у паризьких літературних колах. Моя невеличка популярність сміховинна порівняно з популярністю акторів чи рок-зірок. Я можу спокійно ходити вулицями, і фани не докучають мені. Замовляючи квиток на літак, мені все ще доводиться вимовляти своє прізвище по літерах! Коли люди врешті-решт навчаться правильно вимовляти "БЕҐБЕДЕ", можна буде вважати, що я досягнув значних успіхів на шляху до слави.

А втім, у мене починає зривати дах: я збираю газетні статті, в яких згадується моє ім'я. Я вирізаю їх і складаю у кластер, щоб років за двадцять, коли я вже буду "колишньою знаменитістю", показати їх своїй доньці:

— Бачиш, люба? Тато в молодості був дуже відомою людиною. Шкода, що ти цього не бачила! Кажу тобі, люди обожнювали мене, спитай у мами, це виходило з-під нашого контролю, саме тому вона виставила мене за двері!

— Так, так, тату, звісно, ти був справжньою зіркою... Ти мені вже сорок разів показував цей альбом... Припини верзти казна-що. Я добре знаю, чому вона викинула тебе. І це аж ніяк не пов'язано з твоєю популярністю. Ти просто нестерпний.

— Але ж... ти любиш мене?

Не хочу думати, якою буде її відповідь за двадцять років.

Досягнувши певних успіхів, деякі люди воліють зникнути; я ж, навпаки, намагаюся світитися повсюди. Не розумію, чому це я маю кудись зникати лише з того приводу, що мене тепер сильно полюбляють. Краще я почекаю, поки набридну всім, а потім зникну зовсім. Уже недовго лишилося чекати.

У певних парано'щальних нападах мені здається, що система все передбачила та зорганізувала, аби зганьбити, придушити мій бунт, давши мені гроші, успіх та репутацію, які дискредитували б мої псев-дореволюційні промови. Не знаю ще, чи спрацює це зручне покарання. Чи може розкіш затулити комусь пельку? Чи може слава стати блискучою жалобою по непокорі? Так вчинив Енвер Годжа, коли призначив Ісмаїла Кадаре парламентарієм. Треба знешкодити скарги письменника й обернути їх на свою користь. Як повірити тому, що американці називають "Left Ііто"1, а ми — "кав'ярові ліваки"? Чи можна водночас бути заможним і прагнути нових і нових змін? Так: для цього досить лише розвивати в собі невдячність. Бути "бобу" чи "бабу" значить лише те, що людина ще не вийшла з невдячного віку. Дуже добре бути богемним буржуа, це краще, ніж бути просто буржуа. Мені набридли постійні докори в тому, що я розбещена дитина, яка весь час ламає свої іграшки. Я ламаю, щоб створити нові.

1 Ліві на "лімо", лімузині (англ.).

10 червня 1797 року в Тріполі мій пращур Джон Адаме підписав угоду з Лівією, у якій Оттоманській імперії (яка тоді ще володіла Маґрібом) особливо вказували на те, що Америка "не базується на християнській релігії". Немає ніякого хрестового походу Америки проти ісламу! Перша війна в Афганістані була проти росіян, а не проти афганців! Тоді ж намітився союз між "Вогп Again Christians" та Саудівськими ваххабіта-ми (послідовниками Мухамеда ібн Абдель Ваххаба, 1703—1792, "Кальвіна пустель"). Ми частенько забуваємо, що іслам, так само як й іудаїзм з християнством, спирається на спадок Авраама. Релігія, що править зараз в Америці, — рідна, але ворожа сестра ісламського фундаменталізму. На наших очах відбувається нова Варфоломіївська ніч. Джеррі та Девід — жертви Варфоломіївської ночі, що її влаштували країни — видобувачі нафти. Правовірні християни борються з правовірними мусульманами: я маю загинути через кровозмісну бійку між двома сектами мільярдерів.

Але ж я ніколи не вірив у це! Мої батьки боролися проти абортів, алкоголю, проституції та гомосексуалізму, але мама вживала протизаплідні пігулки, тато випивав щовечора, а повії та педики заполонили Техас, як і решту країни! Мені ніколи не подобалося їхнє виховання; в університеті я навіть якийсь час захищав інтереси американської комуністичної партії, тільки щоб дошкулити батькові, який підтримував Рональда Рейгана! Чому я мушу розплачуватися за них? Візьміть моїх батьків. Вони та їх "співчуваючий консерватизм" віджили свій час. Oh my God, я боюся...

— Тату! У мене болить голова...

— Дихай ротом.

Ми спускаємось у чорну хмару Windows on the World.

Нью-Йорк — будуар, де вам повсюди подадуть лососевий мус, або лососевий пиріг, або просто лосось. І здався їм цей лосось! Вони ніби тільки його і "їдять. У Парижі повсюди подають "салат з молодих пагонів", тут — стейк із лосося чи лососевий біфштекс. Як не парадоксально, але наймодніший квартал має назву "М'ясний ринок".

Клуби на Meatpacking District повністю відповідають назві свого району: дійсно, це справжні якісь м'ясні лавки. Манекенниці витанцьовують, наче шматки тухлятини на гачку. Питаю в одного накокаї-неного ньюйоркця, де він відпочиває від цього навіженого міста. Відповідає — на Ібіці. Деякі ньюйоркці справді невиліковні. їх уже не врятувати від їхнього апокаліпсису. Краса впертості.

Охоронець-викидайло з "Cielo" не виглядає надто open-minded1.

— Are U on the list?

— Euh... yeah, sure...

— Your name, sir?

— My name is Oussama. Oussama Ben Fucking Laden, OK? Треба вміти швидко бігати, аби так нікчемно жартувати.

Це рідкість — щоб письменник боявся твору, який пише.

У "Taj" милуюся довговолосою білявкою в чорній сукні — високою на зріст, сумною, оточеною братами. Не знаю навіть, як заговорив із нею. Мабуть, облив її зі своєї склянки, яку перекинув від поштовху молодого піддатого француза. Я вибачаюся та витираю свій яблучний мартіні з її білих грудей. Тоді вона повідомляє, що її охоронці розтрощать мені голову. Я благаю напоумити їх. Вона сміється і представляє своїх здоровенних братів. Я помічаю, що в неї лак на нігтях такого ж кольору, як жуйка. Питаю, куди вона іде після цієї тусні. Коли ти — чужак у далекому місті, треба користуватися цим і бути доволі прямим. Вона каже, що вони прямують у "Lotus". Потім вона зникає в натовпі. Я беру таксі та їду чекати її в "Lotus". Годину по тому, коли вона приїхала у клуб в супроводі своїх церберів, я уже відполірований.