Windows on the World - Сторінка 29

Упізнавши мене, вона посміхається. Щоб сподобатися американці, треба засвідчити свою впертість. Як вона чудово рухається. Здається, її зворушила моя присутність, але охоронці сковують її. Вона заговорює зі мною, торкаючись моєї руки. Я кажу, що завжди мріяв завести дітей від манекенниці. Вона питає, чи я француз. Тоді я знову вдаюся до іспанського акценту. Вона заходиться дзвінким кришталевим сміхом. Я протягую їй склянку, вона хиляє її вміст одним ковтком. Нью-йоркські жінки кришталево чисті, але круті. Вона перша наближається губами до мого рота. Вона цілує мене, в неї холодний та мокрий язик від льоду в коктейлі. її шия пахне милом. Я хвилююся, чи мій член здатний буде сьогодні попрацювати, але все гаразд, він уже встав. Питаю, як її звуть. Вона відповідає: Кендес. Питаю, де я міг її бачити. Вона відповідає: на плакатах Victorias Secret. Вона питає, чим я займаюся. Нью-йоркські жінки полюбляють ставити це питання, а потім вони миттєво вираховують ваші доходи. Кажу, що пишу роман про Windows on the World. її обличчя витягується. Наче я її веслом огрів. Каже, що їй треба піти до своїх і що вона за мить повернеться. Більше я її не бачив.

"A hundred times I have thought: New York is a catastrophe, And fifty times: It is a beautiful catastrophe"1.

Ле Корбюзьє

Чи знаєте ви, що було дві Вавилонські вежі? Археологи це офіційно визнали. Біля Борсіппа, уздовж одного рукава Євфрату, за кілька кілометрів південніше від Вавилона навіть і сьогодні знаходяться руїни Зіккурата — споруди, яка, за місцевими християнськими та мусульманськими переказами, і була першою Вавилонською вежею (Будинком семи провідників неба та землі). Руїни мають заввишки 47 метрів та уламок стіни на верхівці. За місцевою легендою, комета, що її послав Бог, аби покарати богохульників, урізалася в її верхівку, спричинивши пожежу, про що і зараз нагадує почорніла цегла (не вірите — можете поїхати і на місці пересвідчитися).

Але була ще друга вежа, трохи північніше. Вона була збудована у Вавилоні, а з часом після численних навал — зруйнована. Сьогодні залишилися лише сліди від її фундаменту, але за словами Геро-дота (V ст. до нашої ери), який пише, що піднімався її сходами, вежа дорівнювала 91 метру заввишки і складалася із восьми поверхів.

Були собі дві Вавилонські вежі-близнюки... в Іраку.

Арт Шпіґельман знайшов влучне слово: він сказав, що ньюйорк-ці ходили повз Всесвітній торговельний центр так, наче то була їхня Мекка. Може, ці вежі заповнювали духовну порожнечу? Вони являли собою дві ноги, на яких стояв великий американський міф. Важко й уявити, що являв собою Всесвітній торговельний центр наприкінці дня: дві сяючі колони, а якщо підійти ближче — тисячі маленьких жовтеньких квадратиків, вікон офісів, у яких горить світло, гігантська скляна відполірована шахова дошка, у якій тисячі маріонеток відповідали на телефонні дзвінки, друкували на комп'ютерах, бігали туди-сюди із горнятками кави без кофеїну в руках, розмахували вельми важливими паперами, відправляли мейли по всьому світу, тисячі вогників у сутінках, світловий мурашник, атомна станція, звідки все починалося і де все закінчувалося, непереможний всесвітній маяк, меч, що пронизував хмари, — він служив для ньюйоркців орієнтиром під час заходу сонця, коли небо червоніло, і вони відчували, як десь губиться душа.

Ті нечисленні, що й досі живі у Windows, починають піднесено співати "God Bless Атегіса" Ірвінґа Берліна (1939).1

Дещо змінилося порівняно з 80-ми роками: тоді мешканці Нью-Йорка, коли зустрічалися, казали одне одному "hi", тепер — "hey, what's up?" Вони почали вітатися менш делікатно, але більш здивовано. У моїй пам'яті "Ні" залишилося веселим, ввічливим вітанням, свідченням того, що людина рада тебе бачити. Після катастрофи "Hey" вже звучить інакше. Наче мені кажуть "Гей, якого дідька ти тут? Молодець, що ще не помер". Але, мабуть, я ще не відійшов від своєї параної. Кружляю навколо будівель, наче гриф у пошуках наживи. Блукаю вертикальними вуличками, вдихаючи запах свіжого лиха. Письменник — наче той шакал, койот, гієна. Дайте мені мою дозу скорботи, я шукаю драму, трагедію, у вас не знайдеться під рукою трошки жахів? Я жую жуйку та жалобу сиріт.

Дехто з кінокритиків каже, що кіно — це "вікно у світ". А дехто каже те ж саме і про романи. Мистецтво — це window on the world. Наче темні вікна скляних веж, у яких я бачу власне відображення — великий згорблений силует у чорному пальті, чапля в окулярах, що крокує широкою ходою. Я прискорюю крок, щоб не бачити цієї картини, але вона невідступно переслідує мене, наче хижий птах. Я пишу автобіографічний роман не для того, щоб зняти з себе вуаль, а щоб зникнути. Роман — напівпрозоре дзеркало без амальгами, за яким я переховуюсь, щоб усе бачити, але щоб ніхто не бачив мене. Я протягую іншим дзеркало, у яке дивлюся сам.

Коли людина не здатна відповісти на питання "Чому?", слід принаймні спробувати відповісти на питання "Як?".

Смуток не заважає старим заможним леді вигулювати своїх песиків по Медісон-авеню, а вуличним торговцям розкладати прямо на тротуарі сумки-підробки під Gucci в одному кварталі від справжнього фірмового магазину Gucci. Як і раніше, є ще вернісажі, де всі одягнені в чорне, приватні клуби, у які пускають тільки за списками запрошених, готелі, у яких усе прекрасне — і дизайн, і клієнти. Усе ще намагаючись повернутися назад у часі, о 9.50 заходжу в будинок № 95 на Волт-стрит, щоб побачити, чи спливуть у мене прустівські спогади в будівлі, де я працював у 80-х. На стіні в холі все ще висить логотип банку "Credit Lyonnes"y але адміністратор пояснює, що French Bank уже давно переїхав з midtown. Як за десять секунд перейти від Пруста до Модіано? Спустошене місце. Підозрілий погляд консьєржки. Похмурі агенти безпеки. Загадкові бізнесмени. Пам'ять підводить мене. Чи справді я працював тут? Даремно я чекаю, жодні спогади не спливають.

— Sir, you can't stay here.

До мене повільно підходить кремезний хлопець у формі.

— But I worked here a long time ago...

Я говорю з іспанським акцентом, але нічого не вдієш. Минуле викинуло мене. Воно не хоче мене бачити. Воно спроваджує мене до Revolving Door1. Я знову мушу повернутися до свого минулого спиною.

WILD TRADE CENTER1

Кет Стівенс співав "Ooh baby baby it's a wild world2". У мене були всі його диски. Кет Стівенс був моїм ідолом, разом із Нілом Янґом та Джеймсом Тейлором. Стільки зворушливих пісень, тонких та кришталевих мініатюр. Музика з "Гарольд і Мод". Категоричні правильні слова із несамовитою, ліричною, але цілком простою мелодією. Наче цього автора-композитора-виконавця торкнулося щось вище за нього, якась вища сила. Якось він сказав: "Коли я був сам, пісні самі приходили до мене".

"Times leaves you nothing Nothing at all".

("Типе", 1970)

"Oh mama mama see me, I'm a pop star Oh mama mama see me on the TV".

("PopStar",1970)

"ТгоиЬІе oh trouble set mefree". ("Trouble", 1970)

Головна тема Кета Стівенса — втрата невинності. О 9.51 дивно звучать рядки з його "Where do the children play?":

" Well I think its fine building Jumbo planes (...) Will you tell us when to live Will you tell us when to die?"l

Я міг би погратися в передбачення катастрофи, цитуючи "Мог-ning has broken, Home in the sky" та ще більш ранню пісню "The view from the top can be oh so very Іопеїу" (1967).

У Кета Стівенса була простота справжнього поета, але для мене він втілював дещо більше. Він був мені братом по самотності, другом, попутником... У своїй кімнаті в Техасі я залазив на ліжко із босими ногами і міг годинами сидіти й переглядати обкладинки його альбомів. Його гітара дарувала мені відчуття спокою. У той час обкладинки платівок дорівнювали дванадцяти дюймам. Коли CD повністю витіснили вінілові платівки, музика стала "дисковою індустрією": музику більше не споглядають, а споживають у пластиковій обкладинці. Я можу годинами розповідати вам про плаксивий смітник. На альбомі "Мопа Bone Jakon" намальований сірий смітник, що пускає сльозу. Чи знаєте ви більш точну метафору нашого часу? Ми створили світ ридаючих "garbage cans"2.

Мені також подобаються ці дивні старі назви: "Теа for the ТШегтап", "Teaser and the Firecat" та їхня перенасиченість у стилі Елтона Джона. А ще — розкішні аранжування (часопис "Rolling Stone" називав їх "люксовими"). Скрипки у "Lilywhite" (1970): найчарівніший понт у поп-музиці з часів "Stand by те" Вена І. Кінґа.

Кет Стівенс спробував щось сказати, а потім раптом зник.

"You may still be here tomorrow But your dream may not"

(Father and Son, 1970)

Він створив усі ці шедеври за один рік, коли йому було двадцять два, з січня до липня 1970 року, під час перебування в лікарні, де він ледь не помер від туберкульозу. Хвороба романтиків: недолікований кашель, який прогресує через наркотики, алкоголь та безсонні ночі, проведені в обіймах чарівних дівчат. Саме тоді в лікарні Кет Стівенс почав відпускати бороду.

23 грудня 1977 року, коли його альбоми розійшлися сорокаміль-йонним накладом, сім з яких трималися в топ-10 упродовж наступних 70-х років, Кет Стівенс зник. Зірка свінгу шістдесятих, скромна людина, яка виходила зі свого "роллс-ройса" під скандування фанатів, що горланили його ім'я, людина, яка чергувала роботу в студії із численними гастролями, вела стиль життя, що личить рок-зірці, із наркотиками та сексом у розкішних палацах-готелях, єдиний англієць після "Beatles", що став справжньою зіркою в Америці, людина, яка двічі поспіль з аншлагами виступала у Medison Square Garden (між піснями глядачі влаштовували йому овації стоячи), у 1977 році Кет Стівенс прийняв іслам. Брат подарував йому Коран. Він відвідав мечеть в Єрусалимі. 4 липня 1978 року він змінив своє ім'я на Юзуф Іслам. Йому було тридцять один рік. Жодна зірка такого масштабу не кидала все так раптово. Він продав на аукціоні своє біле фортепіано та золоті диски і роздав гроші благодійним організаціям. Він повідомив, що відтепер писатиме лише, аби передати послання Магоме-та. Коли аятола Хомейні засудив Салмана Рушді до смертної кари, Юзуф Іслам заявив в інтерв'ю британському телебаченню, що "тільки смерть може бути покаранням за богохульство".