Windows on the World - Сторінка 30

Це казала та ж сама людина, автор "Реасе Тгаіп". На ньому тюрбан, довга борода, туфлі без задника та традиційна арабська сукня. Він фінансує мусульманську духовну школу, яку відкрив у передмісті Лондона. Він вважає, що "іслам врятував його".

Мабуть, мені теж треба було звернутися до ісламу, змінити віру, як Кет Стівенс та Кассіус Клей. Я б лишив у минулому Картью Йорс-тона. Узяв би собі якесь арабське ім'я: Шафік Абдулла. А потім перейменував би Джеррі та Девіда на Мухаммеда та Алі. Я припинив би їсти бекон.

Ooh baby baby ifs a wild world.

Присягаюся —

Якщо ми вийдемо звідси,

Ми станемо мусульманами.

У моїй пам'яті спливають уривки американських спогадів. У віці десяти років я зняв Всесвітній торговельний центр. Батько подарував мені кінокамеру 8-міліметрівку, ми сіли на таксі й поїхали до веж-близнюків. Будівлі уздовж вулиць формували щось на кшталт коридора. Ми наче спускались порогами річки по дну каньйону. Я був не в місті, а на дні прірви. У будівлях відбивались будівлі напроти. Я був крихітний, але збільшений у кілька разів, як у Скляному лабіринті в Ботанічному саду. Прибувши на площу, я почав свій режисерський дебют, знявши одну з двох веж з нижньої точки. Знизу вежа здавалася автошляхом у небеса. Його канавки — білі паралельні смуги, які машини не мають права перетинати, бо ж інакше — штраф. Я не міг знімати довго: на відміну від відеокасет, на 8-міліметрівку можна зняти усього три хвилини. Головне, не помилитися із вибором об'єкта та ракурсу, бо зняти другим шаром зверху вже записаного неможливо. Помилка була фатальною. Я зняв загальний план Всесвітнього торговельного центру 1, потім 2, потім знов перейшов на 1. Від дурного нижнього ракурсу в мене запаморочилося в голові, я навіть ледь не впав, бо занадто сильно відкинувся назад. Тоді я вперше помітив, що дивитися вгору, коли ти дуже низько, так само боязко, як дивитися униз, коли ти дуже високо. Неймовірний розмір цих мастодонтів був моїм першим знайомством із метафізикою — заняття катехізисом у школі Босює були менш екзотичними. Ці два бетонні колоси не тільки приголомшували, вони фізично подавляли мене. Існує щось сильніше за нас. Міць, на яку надихнули ці будівлі їх творця, була нелюдською. Утім, архітектор вирахував відстань між двома колонами, що точно дорівнювала ширині плечей мого батька. Незважаючи на велетенські розміри веж, у них було щось органічне. І це "щось" було сильніше за нас, але то були ми самі. Теплий літній вітер кружляв по площі, розносячи запах жирних хот-догів із солодкою гірчицею. Я теж кружляв по площі: знімав туристів, які розгулювали по гранітних плитах, свого брата Шарля, кількох хлопців, що каталися на роликах, танцюриста, що удавав робота. Але я весь час повертався до веж, вони буквально притягували камеру. Здавалося, ніби вежі сходяться над нами, утворюючи перевернуту літерою V, як Тріумфальна арка. Тільки боязка блакитна стрічка неба непевно розділяла їх. Треба мати чудернацький характер, щоб збудувати такого монстра, або бути в душі маленькою дитиною, або і те й інше разом. Мене дивували перехожі, що продовжували бігти у своїх справах, не усвідомлюючи, що вони лавірують між ногами гіганта. Вони підвісили над собою небезпечну забавку.

Краще було б залишити Манхеттен індіанцям. Помилка датується 1626 роком, коли Пітер Мінюї1 викинув у вікно 24 долари. Слід було стерегтися людини з таким прізвищем: північ — час для злочину. Пітер Мінюї пишався тим, що обдурив алгонкінів, упаривши їм за безцінь кілька скляних намистин в обмін на їх острів. Але насправді то індіанці обдурили блідолицих. Скляні намистини стали зернами, з яких виросло прозоре місто, не міцніше за вігвам.

225

Мені набридло писати безпорадні романи. Набридли безплідні постекзистенціальні блукання. Набридло бути ловцем у іржі, який не може нікого впіймати. Я шукаю наступної утопії.

Що далі я про це думаю, то очевидніше стає: терористи помилилися з ціллю. Чому вони не атакували будівлі Об'єднаних Націй на Ферст-авеню, між 42-ю та 48-ю вулицями? Бо це міжнародна територія? Адже ця Організація провалила свою місію. Це ж на ній лежить відповідальність за всі ці війни, несправедливість та порушення світового паритету сил! Змусити Штати повірити в існування правосуддя, але жодного разу не застосувати його на практиці! Спрямуйте всі ваші "боїнги" на цю Махину! Світ потребує діючого уряду, міжнародної армії, що може навести лад. Блакитні каски в Югославії? Солдати без зброї, яким платили, щоб ті мовчки спостерігали за різаниною між людьми. ООН дискредитувала себе з того часу, як Лівія була призначена головою Комісії з прав людини. Треба реформувати цю бюрократичну, затхлу, корумповану та в'ялу Організацію. ООН була створена на руїнах Спілки Націй. Що збудуємо ми на руїнах ООН? Чому б не всепланетарну демократію, за яку агітував ще Ґаррі Девіс, що заснував у 1948 році Рух громадян світу (за підтримки Альбера Камю, Андре Бретона та Альберта Ейнштейна)? Є тільки один спосіб вирішення проблем тероризму та екологічної катастрофи — створення Всесвітньої республіки, яка перебуватиме під контролем єдиного міжнародного парламенту, що обирався б на загальних вибоpax. Моя заповітна мрія — ліквідація націй. Я хотів би не мати батьківщини. Джон Леннон співав: "Imagine there's по countries". Чи не через це Нью-Йорк убив його?

У саду скульптур ООН фотографую статую Святого Георгія, що долає дракона, дивним чином схожого на фюзеляж літака. Численні машини з телевізійною технікою заважають добре роздивитись пам'ятник. "Good defeats evil" (Добро перемагає Зло), цю масивну скульптуру Радянський Союз подарував ООН у 1990 році. Вона споруджена з останків радянської та американської ракет. "Good defeats evil": щодня в кожному з нас відбувається ця битва; сьогодні вона йде у світі. Зараз у цій квадратній будівлі зібралися члени Ради Безпеки, щоб прийняти резолюцію стосовно війни в Іраку. Учора ввечері на прес-конференції президент Буш сказав таку чарівну річ:

— Після Одинадцятого вересня наша країна перетворилася на поле битви ("Our home is а battlefield").

Безглузда нью-йоркська мішанина є чудовим взірцем: світ без кордонів реальний, бо його модель була успішно випробувана на цьому крихітному острові. У результаті маємо бридкий, складний, небезпечний та гучний наслідок, але в цілому система працює: можна жити разом із людьми з усього світу, будь-якого походження, будь-якої раси. Цього цілком можливо досягти. Як у Сараєві.

З Одинадцятого вересня Сполучені Штати перебувають у стані війни зі Злом. Мабуть, це виглядає сміїпно, але так воно є. Проблема полягає в тому, що ця справа не входить до компетенції Штатів. Вони беруться виконувати роботу ООН. Всепланетарна демократія не повинна бути приватною власністю Сполучених Штатів Америки. Треба перейменувати ООН у "Сполучені Штати Світу". Та організувати їхні всесвітні загальні вибори.

У Парижі я часто зустрічався з Троєм Девісом. У мене складалося враження, ніби ця висока худорлява людина втомилася від місії, яку поклав на нього батько. У той самий час він здавався дуже організованим: по всіх країнах він вештався зі своїм аташе-кейсом. Уперше я побачив його, коли він вимагав грошей у Пера Берже. Удруге він здався мені не таким симпатичним, бо цього разу він вимагав грошей у мене. У Троя Девіса завжди в кишені вітри виють: з тих пір, як він кинув роботу банкіра та присвятив себе справі World Democracy, усі гроші він витрачає на авіаквитки. У нього був проект "Маніфесту за Всесвітню демократію". Пам'ятаю, я відфутболив його до Жан-Поля Ентовена, сподіваючись таким чином позбутися його. Після цього ми спілкувалися здебільшого електронною поштою. Він хотів вибити грошенят у мого брата. Він так замучив мене, що, врешті-решт, я дав йому мобільний Ардіссона... а тільки-но він дізнався, що я став видавцем, він повернувся до проекту видання своєї книги. Відверто кажучи, він мене просто дістав зі своєю Всесвітньою демократією. Утім, скільки б я не сушив собі мозок, іншої утопії для світу після Одинадцятого вересня я не бачу.

Знайомства в Інтернеті набувають усе більшої популярності. Незабаром можна буде розмістити свій портрет, зроблений веб-каме-рою, і вказати всі характеристики людини, яку ви шукаєте: вік, регіон, хобі, колір очей тощо. Зовсім скоро ми вже не будемо зустрічатися випадково. Робиш собі самопрезентацію в неті, вивісивши свою фотку чи відео, і уточнюєш: "Я шукаю руду дівчину-бісексуалку, схильну до свінгерства, з великими грудьми і вузькою піхвою, якій подобаються диски Кета Стівенса та баскетбол, фільми Тарантіно і Республіканська партія". І тільки-но хтось із кандидатур, що відповідають твоїм вимогам, перебуватиме у твоєму районі, ти отримаєш про це повідомлення на мобільний чи e-mail. Більше не треба буде вештатися цими огидними барами. Шкода, я вже не побачу цього ідеального світу, в якому зустрічі відбуватимуться із раціональною логікою, наче оголошення про операції з нерухомістю. Хотів би я жити у віртуальному світі, але помру в реальному.

Коли я стою на Бруклінському мості, у мене складається враження, ніби я на краю стрімчака. Милуюсь Іст-Рівер та буксирами, що з гудінням розбивають хвилі на білих морських гребенях. Білі сліди пароплавів на морі схожі на білі сліди літаків у небі. З того часу як я припинив приймати кокаїн, мені повсюди ввижаються білі лінії. Чи досі в нью-йоркському повітрі літає людський порох? Кожний мешканець міста знає, що його легені вдихнули мікроскопічну частину Всесвітнього торговельного центру. У моєму романі "14,99 євро" (або "99 франків") Октав занюхав попіл свого боса. Так чи інакше, усі ньюйоркці робили це: канібали мимоволі, вони отруєні карбункулом із суттєвим вмістом людських летких речовин. У Нижньому Манхеттені та Брукліні (повсюди, де пройшла димова хмара) почалися епідемії. Мерові Джуліані слід було б вжити запобіжних заходів, аби зменшити ризик зараження, щоб іще більше не тривожити населення. Варто було б принагідно поставити питання про відповідальність Служби безпеки ВТЦ, працівники якої й донині живі, адже вони вирішили першими евакуюватися, замість того, щоб розблокувати двері на даху, а також про відповідальність дев'яти пілотів гелікоптерів нью-йоркської поліції, які відкинули можливість евакуації повітрям.

Один фотограф, який був з ними на борту, заявив: "Ми кілька разів облітали дахи будівель, щоб подивитися, чи змогли люди дістатися туди.