Windows on the World - Сторінка 32
- Фредерік Бегбедер -Частокіл, що був збудований у 1653 році, поступово розбирали по дощечках місцеві мешканці, щоб зігрітися або зміцнити гостроверхі дахи своїх осель. Під моїми ногами в Новому Амстердамі Всесвітній торговельний центр відправився до своїх колоніальних прадідів, винних глечиків, цегли, скла та цвяхів з попередніх століть, хлібних, ячмінних і тютюнових полів та останків свиней, що грались та бігали темними вуличками міських нетрів, скелетів баранів і людей, що з'їхалися сюди з усього світу. Раніше, дуже давно, на місці, де колись стояв ВТЦ, індіанці вирощували жито.
Рятівники так і не дісталися до нас. Ви так і не бачили нас по телевізору. Ніхто не зробив наших фотознімків. Усе, що ви про нас знаєте, — розхристані силуети, що лазять по фасаду, тіла, що несуться в порожнечу, руки, що розмахують білими ганчірками в повітрі, наче хмарами. Жахливий звук падіння людських тіл у документальному фільмі братів Ноде. Єдиний фільм про трагедію зняли два французи.
Але вони не показали розірваних на шматочки людей, що впали, фонтани крові, мішанину зі сталі, плоті та пластику. Ви не відчували запах спалених електричних дротів. То запах, який відчуваєш при короткому замиканні, але помножений на 100 000 вольт. Чи чули ви крики тварин, наприклад свиней, коли їм перерізають горло, чи теля, якого обробляють живим? Але зараз там були не телята, а розумні створіння, здатні благати.
Що? Цнотливість? Помірність? Не треба було шокувати дітей? Не слід було робити сенсації з наших багатостраждальних тіл? Надто огидно щодо родин жертв? Коли трупи множаться десь далеко за кордоном, ви не працюєте в білих рукавичках. Ви знімаєте, а потім продаєте всі авіакатастрофи; усі, але не в Нью-Йорку. Так звана "повага до родин" зазвичай не дуже турбує журналістів, насамперед американських. Що? Наша бійня людських тіл надто бридка? Але ця реальність огидна, і відмовлятися на неї дивитися ще огидніше. Чому ви не бачили жодної фотографії наших зламаних та скалічених рук та ніг, наших розірваних тіл, нутрощів, що вивалювались назовні? Чому ховали загиблих? Це не деонтологічна етика, а самоцензура, навіть просто — цензура. Уже через п'ять хвилин після того, як перший літак урізався в нашу вежу, трагедія вже стала ставкою в медіа-війні зображень. Мабуть, тоді патріотизм? Певно, що так. Національний рефлекс спонукав американську пресу випинати груди, приховувати наші страждання, вирізати зображення "джамперів", фотографії обпалених тіл, "body parts". Можна говорити про стихійну кругову поруку, безпрецедентне, після першої війни у Персидській затоці, медіа-замовчування. Не впевнений, що всі жертви хотіли б, щоб їх стерли з історії. Я б, наприклад, хотів, щоб наші обличчя показали світові. Щоб люди знайшли в собі сили подивитися на нас, як треба знаходити сили, щоб не заплющити очі, переглядаючи "Ніч та туман"1. Але це вже війна, а під час війни треба приховувати шкоду, заподіяну супротивником. Треба робити гарну міну. Це одна зі складових пропаганди. Жертви отримали шалену компенсацію. Відтепер Мері багата, вона отримає мою страховку життя, матеріальну допомогу, відшкодування з боку держави та спадщину хлопців. Кендес не отримає нічого. Вона муситиме зробити ще чимало фотографій білизни. От так і була проведена одна з найбільших за повоєнні роки операцій із медіа-дезінформації. Сховайте цю кров, я не можу її бачити. Будівля рушиться, ці кадри показують безперервно. Тільки не показуйте, що коїлось усередині: там були наші тіла.
Повітряні пірати затишно жили собі на пляжах та "Shopping maus"1 курортів Флориди. Поясніть мені цю загадку. Сподіваюся, одного дня хтось мені розтлумачить, як п'ятнадцять молодих дипломованих вихідців із Саудівської Аравії, прийнявши західну культуру, одягаючись у костюм-трійку, маючи родини в Німеччині та Сполучених Штатах, хлопці, що пили вино, вирячувалися в телевізор, водили машини та повітряні тренажери, жерли у "Pizza Hut", часто-густо знімали повій або відвідували секс-шопи, як ці люди могли перерізати горло стюардесам ножичками для паперу (треба ж однією рукою тримати їх: стюардеси дуже брикаються, вони несамовито кричать; слід дуже сильно натискати лезом на сонну артерію й трахею, перерізати шкіру та поцілити в нерви, повсюди струмить кров; стюардеса захищається, б'ється ногами на підборах, а ліктями лупить у сонячне сплетіння... ні, вбити стюардесу дуже важко), яким чином ці люди могли захопити керівництво чотирма "боїнгами" і потім в ім'я Аллаха влупити їх у будівлі. Аллах, звичайно, великий, але ж... Клод Ланц-ман каже, що Холокост залишається великою загадкою. Одинадцяте вересня — теж загадка. Може, вони були обдовбані? Але ж чим це треба було так убитися? Кокаїн, амфетаміни, алкоголь, гашиш, еріт-ропоетін, бельгійська суміш2? Чи, може, їм пообіцяли ще щось, окрім тисячі незайманих шльондр у Раю? Купу грошей родичам? А втім, скільки з цих командос знали, що операція виявиться самогубством?
Коли я був маленький, Жак Мартен вів на каналі Antenne 2 передачу "Неймовірно, але факт"; вона йшла якраз перед "Школою фанів". Можна було побачити, як він виступав із промовою перед натовпом пенсіонерів, що на автобусі приїхали до Імператорського театру.
— Неймовірно, але...? Разом вони підхоплювали:
— ...ФАКТ!
Думаю, він міг би присвятити окрему передачу Одинадцятому вересня. Ця подія була непередбачуваною, адже вона була неможливою, її в буквальному сенсі неможливо зрозуміти, бо вона виходить за межі людського розуму. Хто ті люди, що здатні на такий вчинок? Хто такі ці Мохамед Атта, Абдулазіз аль-Омарі, Марван аль-Шеххі та їхні соратники?
Чи вони є (потрібне викреслити):
Чорномазі фанатики? □
Психи? □
Неофашисти? □
Святі в тюрбанах? .....................................□
Бовдури, якими маніпулює мільярдер,
сам колишній агент ЦРУ? ..............................□
Герої пригніченого третього світу? □
Обкурені вкрай post-punks destroy? □
Бедуїни, яких у дули начинили напалмом?................□
Депресивні нігілісти? □
Войовничі антиглобалісти? □
Камікадзе (ну ж бо, всі разом!) неймовірно, але... ФАКТ? □
Я припустився двох помилок:
1) завів дітей;
2) привів їх снідати сюди.
Я починаю інакше дивитися на речі. Уже не як на події, що актуальні зараз, а як на спогади. Дивно сприймати все з цієї точки зору, коли прозирає неминучість загибелі. Світ стає таким чарівним, коли вас у ньому вже майже немає. Я знаю, що пам'ятатиму про це, навіть коли позбавлюся спогадів. Бо навіть після нашої смерті, за нас пам'ятатимуть інші.
"КШег-cloud" — торнадо з уламків будівничого сміття, сталевих 30-метрових профілів, наче залізничні рейки, що впали з неба, гострі 10-метрові скляні плити, наче гігантські леза від бритви... хмара-вбивця наближалась, наче приплив, зі швидкістю 80 кілометрів на годину, вузькими вуличками на Фултон-стрит, і знову ті самі картини, немов узяті з фільмів-катастроф: ми вже бачили це в "Пузирі", "Ґодзиллі", "Дні Незалежності", "Армаґеддоні", "Міцному горішку-2", та в "Зіткненні з безоднею". Цього ранку реальність обмежилася імітацією спецефектів із кіно. Дехто з жертв навіть не біг ховатися, бо ж їм здавалося, що вони в кінотеатрі переглядають відомі вже кадри. Дехто, мабуть, загинув саме тому, що згадав, як останнього разу, коли показували щось подібне, спокійнісінько жував поп-корн, а за годину вийшов із залу неушкодженим.
Востаннє задзвонив телефон. То була Мері. Вона плакала. Я не намагався втішити її.
— We ге not going to make it out. Pray for us1.
— Ти не можеш спуститися сходами?
— Немає ані виходу, ані рятівників. Благаю тебе, не треба більше питань, присягаюся, я зробив усе, що міг. Продовжуй дзвонити в 911. Скажи, щоб вони відчинили вихід на дах.
— СТРИВАЙ! Не клади слухавку! БЛАГАЮ ТЕБЕ!
Зв'язок перервався. Будівля ревіла, наче поранений динозавр, наче Кінґ-Конґ наприкінці фільму. Я зі сміхом кинув кіпу доларів у вікно. Це ж лише стодоларові купюри. Там було, мабуть, тисяч п'ять-шість баксів. Вітер підхопив їх і почав кружляти з ними, несучі їх у далечінь. Усі покотилися зі сміху, шалений, несамовитий сміх розійшовся останнім поверхом нашої скляної в'язниці.
Наступного дня після нападу повсюди в мегаполісі розквітли американські прапори. За рік вони вже зів'яли. Вичерпався потік націоналізму? Ні, знов повернувся страх, не треба привертати увагу можливого ворога. У світі занадто багато людей, у яких алергія на зоряний прапор, не треба їх дражнити. Сполучені Штати Америки продовжують нести 40% від світових військових витрат. Кілька днів я шукав відповідь на питання, що ж змінилось у кліматі Нью-Йорка? Здається, тепер я розумію: Америка пізнала, що таке сумніви. Вони не знали Рене Декарта. Фрейд приніс їм чуму, але земля обітована моїх батьків не мала досвіду Сумнівів. Утім, зараз, куди б я не кинув погляд, бачу лише Сумніви, що поступово вкраплюються в американський ідеал. Це стосується не тільки людей. Машини сумніваються. Супермаркети теж. Паркінги більше ні в чому не впевнені. Колишні церкви, з яких зробили сучасні дискотеки, ставлять питання щодо свого майбутнього. Дорожні тягнучки більше не переконують у своїй неминучості та необхідності. Розкішні магазини вагаються, чи чогось варте все, що є в них. Червоні ліхтарі світлофорів швидко переключаються на зелені. Рекламним афішам соромно. Літакам лячно лякати. Будівлі практикують правило "табула раса". В Америці настала епоха Декарта.
Жінки перемогли: тепер ніхто не хоче старіти разом з ними.
Я стільки мастурбував, що врешті-решт міг кінчити від одного тільки погляду на коробки із серветками. Я був 40-річним парубком. Я кінчав безперервно. Мені здавалося, що в цьому проявляється свобода, але ж ні, то була самотність. Я відмовився від кохання. Я віддав перевагу задоволенню замість щастя. Сімейні пари викликали у мене страшенну нудьгу. Одружені чоловіки здавалися мені кастрованими в'язнями. Я вважав, що то не чоловік, хто щодня не завалює нову жінку.
Я був не в змозі жити заради когось іншого, тільки задля самого себе.
11 вересня 2001 року Burger-King перетворився на морг. Магазин Brooks Brothers здавався вибіленим вапном.