Windows on the World - Сторінка 33

На пірсі А височили два рекламні щити комп'ютерів "Apple" зі слоганом "Think different під фото Франкліна та Елеонори Рузвельт (Рузвельт був президентом Сполучених Штатів під час Перл-Харбору, але це простий збіг обставин). На Вест-стрит останки людських тіл були вкриті білими простирадлами, але земля все одно була застелена шматками людської плоті із розідраною шкірою. Шасі "боїнга", що в'їхало в частину фасаду ВТЦ, розбило кілька машин. Стійкий сморід здіймався аж до Таймс-сквер, суміш комп'ютерних деталей та згорілих тіл. "Я бачив ціле серце, що прилипло до вікна. Руки, ноги, нутрощі, половина тіл, людські органи по всій площі. Я весь час думав: це неправда, такого не може бути насправді, це кіно. Не хочу дивитися на це". (Розповідь Меді Дадґаряна, очевидця із 72-го поверху, що вижив.) Починаючи з 14-ї вулиці рух був блокований завалами. Не було ані електрики, ані газу на всьому півдні Манхеттена. Біля підніжжя веж-близнюків були знайдені розбиті скульптури Родена, бронзові тіла упереміжку з людськими знівеченими тілами. Під завалами в куртках загиблих пожежних дзвонили сотні пейджерів. Під Ground Zero: темна станція метро, розволочена уламками стеля, скривлені поручні, стертий в порошок бетон. Газетний кіоск під тонким шаром білого пилу, згорілі кабелі теліпаються над журналами та шоколадними батончиками. Крізь усю ВТЦ-Плаза по діагоналі утворена траншея, розкидані колони веж нагадують дерева, вирвані ураганом. Ньюйоркці усіх поколінь, віросповідань, рас та соціальних класів разом терпляче чекали в довжелезних чергах, що розтятися на чотири квартали, тільки щоб записатися на здачу крові.

Землі не видно під уламками та сміттям, наче в бальній залі після свята. Треба прибирати, але незрозуміло, з чого слід почати. Перед масштабом завдання всі сумно зітхають і викидають попіл з попільнички. Шампанське вже не піниться. Вікна світу більше непрозорі, очі нічого не бачать. Смішно було раніше, коли посміхалась ніч. Тепер вулиці стали холодними, і всі кудись поспішають. Вони біжать, бо їм страшно зупинитися. Вони більше не пам'ятають, чому вони так хочуть збагатіти. Між вежами ковзає машина, наче іграшка на батарейці. На вулиці ми всі поводимося, наче й не були серйозно поранені. Усі одужують.

З цього моменту ми поринаємо в те, про що не можна говорити, про що неможливо розповісти. Даруйте нам надмірну кількість умовчувань. Я вирізав нестерпні описи. І не через сором'язливість чи повагу до жертв трагедії, адже я вважаю, що опис їхньої повільної агонії, страждання, їхньої голгофи якраз і є знаком поваги до них. Я вирізав ці моменти, бо, на мою думку, ще жорстокіше буде надати вам можливість уявити, через що вони пройшли.

Як я хочу повернутися у вчора. Лише трохи назад у часі. Якби можна було щось змінити, я 6 змінив. "О, мені здається, що я потрапив у вчора" (пісня Beatles).

Гелікоптери літали повз нас, спостерігаючи, як ми вмираємо, (абзац вирізаний)

— Усе, що я зараз можу робити, це молитися Богові, щоб такого більше ніколи не відбулося.

Коли ви народилися, я плакав від радості, дивлячись на вас.

— Тату, — каже дуже зблідлий Девід, — у мене болить живіт. Можеш покликати лікаря?

— Не хвилюйся, любий, він скоро прийде. Його живіт обгорів на 40%.

— Хочу спати... Можна мені поспати трошки?

— НІ! Девіде, послухай мене. Нізащо не заплющуй очей.

— Я лише трішечки посплю.

— Ні! Девіде! Слухай, що тобі каже тато! Девіде?

— Ти тільки розбуди мене, коли галактика буде в безпеці.

Windows on the World став газовою камерою класу люкс. Його відвідувачі були отруєні, потім спалені й перетворені на попіл, як в Освенцімі. Вони заслуговують на таку ж пам'ять.

(сторінка вирвана)

СМЕРТЬ ДЕВІДА ЙОРСТОНА (1994—2001)

"Вічність змінює навіть дитину".

Едгар По

Саме цієї миті я вивів ще одну з моїх славетних МАНОТ (Миттєвих, Але Необов'язково Оригінальних Теорій). Ненависть, яку вселяє Америка, насправді — любов. Людина, яка так сильно ненавидить вас і яку ви теж ненавидите, насправді просто хоче привернути до себе вашу увагу. Тобто ця людина підсвідомо любить вас. Бен Ладен і не здогадується про це, але він обожнює Америку, він хоче, щоб вона теж любила його. Бо ж він не докладав би таких зусиль, якби не хотів, щоб Америка займалася ним.

Хто божевільний? Хто святий? Нашого Бога розіп'яли. Ми обожнюємо бородача в пов'язці на стегнах, якого розіп'яли на хресті. Прийшов час створити нову релігію, символом якої стали 6 дві палаючі вежі. Збудуймо церкви у формі двох паралельних паралелепіпедів, у які під час причастя будуть врізатись два дистанційно керовані макети літаків. Тієї миті, коли вони влітатимуть у вежі, усі присутні повинні будуть стати на коліна.

Лібералізм не має нічого спільного з мораллю. Девіз Франції слід було б застосувати до всього світу: "Свобода, Рівність, Братерство". Проблема полягає в тому, що цей людський ідеал насправді є нелюдяною брехнею.

Захід кричить, що треба бути вільним! Вільним! Слід кричати, що ми — вільні, хизуватися цим. Вмирати заради свободи. Дуже добре. Але коли я вільний, я не відчуваю щастя. Дарма намагався я підходити до проблеми з різних боків, я змушений був погодитися з нею, незважаючи на мою неправильну техаську віру. Тепер уже надто пізно повертатися назад. Мені більше подобалась Мері у батьківській машині, з тонкими пальцями та чарівними нігтиками, за якою тягнувся шлейф квіткових ароматів, а навколо її очей — сутінки. Розрізнені спогади, що їх я ретельно зараз збираю. Народження Джеррі. В нього було огидне надуте синє обличчя. Боже мій! Усе життя я муситиму займатися цим брудним створінням. Потім він розплющив очі посміхнувся. Я припав до рук Кендес, щоб забути, який жах бути таким, як я.

Коли я був вільним, я не був щасливим.

"Гт оп а ріапе/ісагіг сотріаіп".

Кігуапа

У своєму творі "Історія французької літератури", що вийшов у 1936 році, Альбер Тібоде пояснює, що генерація є віковим класом, який у двадцять років пережив історичну подію, від якої він більше ніколи не зможе оговтатися. У випадку з Тібоде (він народився в 1874 році) то була справа Дрейфуса. Наступні генерації пізнали дві світові війни, алжирську війну, Травень 68-го... На генерацію моїх батьків непоправно вплинули події 1968 року. їхнє суспільство водночас змінилось: цінності, мораль. Усе стало іншим, не таким, як колись: манера одягатись, розмовляти, традиції та звичаї, виховання. Усе, чому їх вчили роками, раптом втратило сенс, стало непотрібним. 1968 рік став для моїх батьків наче другим народженням. їх розлучення було неминучим. їх ніби збили з ніг, їхні батьки вже не розуміли цієї нової релігії, не знали, як тепер розмовляти з дітьми. Як можна лишатися з кимсь, коли все навкруги клекоче й вибухає? Для моєї генерації переломним став 1989 рік: мені було 25 років. Падіння Берлінської стіни провіщало крах ідеології. З'явилася нестримна надія: лібералізм переможе на всій планеті. У той час я починав працювати в рекламному бізнесі, який є зброєю капіталізму. Потім я пішов з реклами, але то інша історія, яку я вже колись розповів. Як і на всіх письменниках мого часу, на мені назавжди залишилося з 80-х ярмо: віра в силу грошей, гіпноз ґламуру та зарозумілість яппі, тяжіння до синтезованої музики і новітнього дизайну, показів мод і демократизації порнухи, любов до дискотек та "аеропортова лірика". Так судилося: моя генерація належить до генерації Франсуа Міттерана та часопису "Globe". На наших очах ліві стали реалістами, відмовившись від своєї утопії. Моє покоління ненавидить Травень 68-го, бо він знищив попередню генерацію. Ми назавжди залишимось у жалобі по комунізму, травмовані появою модельного бізнесу та кокаїном. Молодим людям, що народилися у вісімдесяті та які знищать моє покоління, 11 вересня 2001 року було двадцять років. У їхніх очах я — живе втілення поверховості заможної еліти, протиріччя засланців, медіа-гидоти та пихатої беззмістовності. Я весь час думаю, чи зможе ця генерація пережити події у Всесвітньому торговельному центрі; чи зможе вона вирости на залишках матеріального комфорту, які ще димлять? Що збудують вони на місці Всесвітнього торговельного центру? Що їм буде снитися, окрім розплавленої сталі та спалених нутрощів? Що можна збудувати на руїнах моєї генерації, після знищення сімдесятих та краху вісімдесятих, після провалу суспільства торговельних марок. Що побачать вони зі свого Вікна у світ? Чи дійсно в Нью-Йорку у 2001 році померла релігія комфорту, споживання, а отже, грошей як єдиної мети?

Майбутнє зникло. Наше майбутнє в минулому.

— Покажи груди, — каже брюнет у Kenneth Cole.

Двоє трейдерів знаходяться у залі для нарад. Вони знають, що всьому кінець. Вода доходить їм до стегон, але тонуть вони в диму. Крісла перекинуті, навколо плавають сині трупи їхніх колег та керівництва.

— Я поголила для тебе передок, — каже білявка у Ralph Lauren.

— Відсмокчи мені востаннє, — каже брюнет у Kenneth Cole.

— Я проковтну все. Хочу відчути бризки на своїх мигдалинах, — каже білявка у Ralph Lauren.

— Висунь гарненько язик, щоб я голівкою відчув твій ггірсинг, — каже брюнет у Kenneth Cole.

Вони залізли на продовгуватий ебонітовий стіл для нарад, 8 метрів завдовжки. Він приспустив штани. Вона зняла свою блузку. У них були засмаглі під променями ультрафіолету тіла; незважаючи на запах смерті та неймовірну спеку, виглядають вони дуже сексуально.

— Відчуваєш мої три пальці у себе в заду? — питає білявка у Ralph Lauren.

— Зніми юбку та насади свій анус на мій член,—наказує брюнет у Kenneth Cole.

— Візьми мої соски, крути їх, розчави мої груди, — каже білявка у Ralph Lauren.

9 Ф. Беґбеде

257

— Тобі подобається, коли я тискаю твій клітор, брудна шльонд-ро? — каже брюнет у Kenneth Cole.

— Заради тебе я б дозволила, щоб мене зґвалтували одразу кілька мужиків, — каже білявка у Ralph Lauren. — Я належу тобі, ти можеш віддавати мене іншим.

— О yeah, я зв'язав би тебе та дивився, як тебе драли б якісь незнайомці, а сам би відчехвостив твою сестру, сучко, — каже брюнет у Kenneth Cole.

— MM fuck me deep, мені сподобалося б, якби твій татусик відгам-селив мою піхву, — каже білявка у Ralph Lauren.

Більше нічого не було видно. Факси почали закипати, підлога плавилася, аркуші картону плавали у воді, серед білого дня було темно, як уночі, а температура на спалених iMac доходила до тисячі градусів за Фаренґейтом.

— Зараз я заллю тобі в зад гарячої сперми, — каже брюнет у Kenneth Cole.

— О-о-о, я теж кінчаю.