Windows on the World - Сторінка 35

Я люблю тебе, серденько. Ти просто святий.

— I love you daddy. Знаєш що, тату. Я не боюся впасти, дивись-но. Я не плачу, і ти теж.

— Ніколи в житті я не знав нікого більш мужнього за тебе, Джеррі. Ніколи. Тож ти готовий, дружок? Утрьох? Уперед?

— Раз, два... три!

У цьому швидкому польоті наші роти спотворились. Вітер дув у наші обличчя, ніби грався, змушуючи їх робити жахливі міни. Я ще почув сміх Джеррі, коли він, занурюючись у хмари небесні, стиснув мою руку та руку брата. Дякую тобі, Джеррі, за цей останній сміх, о, Господи, спасибі тобі за сміх Джеррі. На якусь мить я дійсно повірив, що ми летимо.

Цвейґ писав: "Підсвідомо Нью-Йорк асоціюється з горою, морем та річками". А Селін писав про "місто, що стоїть", бо він не бачив, як розвалився Всесвітній торговельний центр.

Американці ходять на Місяці, але наступного ж дня після 11 вересня 2001-го уже не треба було летіти так далеко: Нью-Йорк сам став мертвою планетою. Шар білого пилу вкривав асфальт. Усе, що залишилось від 110-поверхової будівлі — два металеві профілі, які стирчали, наче пальці, що чешуть небо. Наче розтрощений космічний модуль. Повна тиша, яку де-не-де перериває виття поліцейських сирен. В Америці все величніше за наше, навіть терористичні напади. У нас підривають станції метро, можуть нападати на магазини одягу, але от будівлі більш-менш тримаються, ніхто ще не наважувався чіпати. А тут перший напад з-за кордону — і одразу найкривавіший за всю історію Заходу: найбільші втрати мирного населення з моменту заснування Сполучених Штатів.

У цьому місці в мене була передбачена глава під назвою "СМЕРТЬ. ЗАСІБ ЗАСТОСУВАННЯ". Якби тільки Жорж Перек замінив будинок № 11 по вул. Сімон-Крюбельє на перехрестя Чорч-стрит, Візі, Ліберті та Вест1. Але я надто поспішаю повернутися; хочу з'їсти свій шлюбний пиріг і притулитися до тебе, якщо ти дозволиш.

Я підіймаю голову і з виглядом змовника підморгую Картью, Джеррі та Девідові: може, вони бачать мене в зимовому сірому тумані. Море несе кудись шум сирен, чайок, лебідок і туристичних гелікоптерів. Зруйнований чорно-білий Нью-Йорк, граніт та мармур, зникає в серпанку сталевих пілонів. Усе ж таки життя триває. І цим усе сказано.

Іноді мені сниться задимлена тисячотонна купа людських тіл і розплавленої сталі, у якій змішується людина та каміння, комп'ютери та відрізані руки, ліфти та згорілі ноги, віруючі та атеїсти, кров та вогонь... Потім усе минає. А згодом знову повертається: бачу стіни, в які вмуровані очі, скло, яке стирчить із голів, оголені тіла на факсах, мізки, що течуть на ксерокси. Це теж створив Бог. Мені сниться, що я пливу над горою руїн, тримаючи в руках двох своїх дітей. А мабуть, я і не сплю. Може, ми пливемо над ВТЦ-Плаза, яка все ще продувається всіма вітрами, ставши ще побожнішою без своїх веж. Тепер вони називають його Об'єктом і проводять тут екскурсії. Як і раніше, між "зеро" та нескінченністю дує вітер. Ми всередині, ми — вітер.

Колись давно, пригадуєте, людина спорудила дві вежі. "Rest in реасе"1: ми покоїмося із війною. Тільки смерть дає безсмертя. Ми не вмерли: ми — в'язні сонця чи снігу. Розбиті промені сонця просочуються крізь шматки, що падають, наче уповільнений у кіно дощ з білого конфеті. Здається, наче осколки заходять під шкіру. Запустіть скло собі у вени. Зробіть це в пам'ять про мене. Я помер заради вас і вас і вас і вас і вас і вас і вас і вас.

Я насправді не знаю, чому пишу цю книгу. Мабуть, тому, що мені було абсолютно нецікаво говорити про щось інше? Про що ще можна писати? Єдині цікаві сюжети — сюжети-табу. Слід писати про те, про що писати заборонено. Французька література має довгу історію непокори. Сьогодні книжки мають розповідати про те, про що не може розповісти телебачення. Показати невидиме, розповісти невимовне. Мабуть, це неможливо, але саме в цьому полягає сенс існування літератури. Література — це "mission impossible".

Єдиний інтерес жити за демократії полягає в тому, щоб її критикувати. Саме за такою критикою і оцінюють рівень демократії. Диктатуру критикувати не можна. Навіть коли на демократію нападають, придушують, висміюють, коли їй погрожують, навіть критикуючи сама себе, вона має доводити, що вона — демократія.

Кажучи це, ловлю себе на тому, що я не до кінця щирий. Я теж маю визнати, що мій опус набирає сили саме завдяки першому великому нападу супертероризму. Без цієї реальної основи роман не мав би ніякої сили. Він використовує трагедію як літературну милицю.

Є ще одна причина. Моє американське древо пустило коріння від Патріота Еймоса Вілера, героя Американської революції, що народився у 1741 році у Пепперелі, штат Массачусетс і загинув 21 червня 1775 року внаслідок поранення у стегно в битві при Банкер-Гіллі за пять днів до того. Його ім'я можна прочитати на Меморіальній дошці Банкер-Гілла, а також на монументі у Вашингтоні, округ Коламбія. Після нього залишився син. Він народився за місяць після його смерті, у липні 1775 року. Еймос Вілер II. Його донька Олівія Вілер побралася з якимось Джобом Найтом, у них народився син Ельдорадо Найт, який одружився із Френсіс Матильдою Гарбін, чия донька Нел-лі Гарбін Найт стала матір'ю Ґрейс Картью Йорстоун, моїй бабусі за материнською лінією. Я — нащадок Патріота Еймоса Вілера у восьмому поколінні, 228 років після його смерті. Ґрейс Кертью Йорстун побралася із Чарлзом Беґбеде, батьком мого батька. Вона переїхала до Франції, погладшала на п'ятдесят кіло, бо ж їла забагато "фуа-гра", і померла в По, в Беарні, залишивши по собі двох дочок та двох синів (один з яких — мій батько). Причому вона так ніколи і не змогла позбутися свого американського акценту, який веселив членів "Рота-рі-Клубу" (відділення "Піренеї-Атлантік").

Якщо повернутися на вісім поколінь тому, то всі білошкірі американці виявляться європейцями. Ми такі самі, як і вони, навіть якщо не у всіх нас тече американська кров: їхні проблеми — це наші проблеми і навпаки.

Цього ранку ми були на верхівці World, а я був центром Всесвіту.

Я мав рацію, сказавши Джеррі та Девідові, що ми були відвідувачами уявного парку атракціонів: сьогодні до Ground Zero водять на екскурсії. Він став туристичним об'єктом, як статуя Свободи, куди ми так і не дійшли. Квитки до ВТЦ можна взяти в морському порту, вони безкоштовні. Аби піднятися на дерев'яний майданчик, що нависає над порожньою еспланадою, треба вистояти чималу чергу. Гід квапить глядачів. Але дивитися нема на що. Лише величезний цементний майдан, паркінг без машин, найбільша у світі могила. Іноді ніч червоніє від сорому, коли думає про це; будівлі навколо відмовляються радісно мерехтіти. І темрява зігріває нас. Річка фіолетово-синя, згори вона така гарна.

Ми стали туристичним об'єктом; бачите, діти? Тепер усі йдуть подивитися на нас.

У "Noche" (новому ресторані, що його відкрив на Таймс-сквер Девід Еміль, власник Windows on the World) я натрапив на одного з колишніх працівників "Вікон у світ".

— Я французький письменник. Зараз працюю над романом про ваш колишній ресторан.

— Навіщо?

— Бо моя бабуся була американкою, її звали Ґрейс Картью Йорс-тоун, а я не був на її похованні. Ми були у Швейцарії з татом та братом, коли дізналися про її смерть. Було погідно, мені краще було покататися на лижах, тато тоді посварився з братом, тож ми не поїхали до По.

— Гт sorry Sir but I don't understand what you re talking about.1

— Я майже не знав її. Бабусю звали Ґрейс, як Ґрейс Келлі, але ми звали її просто — Бабуся. Вона походила зі старого буржуазного роду з Півдня країни. Наприкінці свого життя вона була схожа на Містера Мату. Бачите моє підборіддя, що видається вперед та загинається догори? Весь у неї.

— Listen, Tve got work to do. And I don't understand French. You're bothering me, Mister!2

— Вона нащадок роду Джона Адамса, другого президента Сполучених Штатів. Мої кузени живуть у Далласі, Хербени. Я не бачив їх двадцять п'ять років. Вони сказали, що я ще нащадок знаменитого трапера, Деніела Буна.

— So what?

— We do not hate you1. Ви лякаєте нас, бо ви пануєте світом. Але ми з вами однієї крові. Франція допомогла вашій країні народитися. А потім ви звільнили нас. А мій кузен та два його сини загинули у вашому ресторані 11 вересня 2001 року.

Не знаю, чому я збрехав. Я хотів лише зворушити його. Малодушність породжує любов до міфів. Картью Йорстоуном звали голову родини моєї бабусі. Заміни "у" на "о" — і вийде Картью Йорстон, вигаданий персонаж.

— Excuse me but Гт so sick and tired of Nine-Eleven...2

— He сердьтеся, я вже йду, не хочу більше діставати вас. Лише одне питання: ви знаєте пісню Діонни Ворвік?

— Of course.

І ось уже ми вдвох, два мешканці планети Земля, наспівуємо "The windows of the world are covered with rain". Спочатку почуваємо себе справжніми бовдурами, відвідувачі вважають, що ми п'яні, ми співаємо тихесенько, а потім — приспів — і ми починаємо горланити, наче двоє поросят, двоє бомжів, двоє братів.

Тут нічого розуміти, мої милі привиди з маленькими вразливими ручками. Ми померли ні за що. Північна вежа впаде за хвилину (сила удару 2,3 бала за шкалою Ріхтера протягом восьми секунд), але ми цього не побачимо, бо на борту нас уже немає. У диму та руїнах залишилась стояти вертикально телевізійна антена, вона лише трохи похилилась ліворуч. Стріла тонула в серпанку, наче щогла корабля в морській піні. Вежа № 1 зруйнувалась вщент за 10 секунд, вона падала прямісінькою, наче ракета на старті, якщо прокрутити плівку навпаки. І все ж таки пам'ятайте про нас, будь ласка. МИ — три фенікси, що згоріли, але що відродяться зі свого попелу. Фенікс живе не тільки в Аризоні. (сторінка вилучена) ю

00

Вночі вулиці Нью-Йорка схожі на діамантові річки. Вночі в цьому місті немає ночі 010.28 РМ. я йшов униз по Вест-Сайд-хай-вей, впевнений, що крім мене на вулиці нікого немає, немов підіймався на сцену для вручення "Оскара". Смерть не взяла мене в Нью-Йорку. Часто-густо теперішню ситуацію на Заході порівнюють з падінням Римської імперії. Я — декадент? Не думаю. Я — не самогубець, це лише такий спосіб життя. Я — нігіліст, який не хоче вмирати. Ніч спускається на Об'єкт: прогалина у скляному лісі. Через півтора року після трагедії від Всесвітнього торговельного центру залишився лише безформний майданчик, сіра долина, оточена ґратами.