Windows on the World - Сторінка 36

Я ніколи не дізнаюся, чи справді все відбувалось так, як я вигадав. Ви теж. Сирена вночі: ревіння луною відбивається прямими вулицями. Білий дим піднімається з водостічного колодязя між "кадилаком" "For sale" та потрісканим тротуаром. Знов цей дим, який колись був повсюди, — тепер на нього дивишся зовсім інакше. Мертвий світ, населений привидами продавців кренделів з кмином. Недалеко від Меморіалу жертвам Холо-косту (Ферст Плейс, 18, південніше від Беттері-Парк-Сіті) піднімаю голову: з однієї квартири лунають звуки музики та льоду в келихах, жіночий сміх. Крізь вікна прозирає жовте світло американських свят. Я знав цю пісню, світовий хіт ("Shine on Ме" групи "Praise Cats" із шаленою фортепіанною музикою та дебільними словами, як завжди буває з цими діско-хітами: "Fve got peace deep in my soul I've got love making me hope Since you opened up your heart and shined on me".) Раптом я відчув неймовірну радість, той самий спалах вдячності, який я відчув 29 серпня 1999 року, коли я тримав тебе у своїх обіймах і вітав з приходом у цей світ. Я смикаю в кишені маленьку блакитну коробочку від Tiffany's з обручкою. Сирена корабля замовкла. Лише мелодія "дінг-дінг-дон дзинь-дзинь-дзинь" долинає з вікна, мов теплий подих повітря, що здіймає влітку легкі фіранки. Більше ані звуку. Я наспівую ці слова, наче колядку. "I've got peace deep in my soul I've got love making me hope". Мені соромно за моє католицьке щастя. Моя поведінка непристойна перед найбільшим у світі крематорієм. Паскудно, безпричинно радію життю, просто думаючи про людей, яких я люблю. Літаки прямують у стіну. Наше суспільство теж. Ми — камікадзе, які хочуть залишитися живими. Тільки кохання дає мені право на надію. Шляхи вантажних кораблів перетинаються в темряві. Червоні ліхтарі, наче на морському вокзалі, ковзають по чорному дзеркалу. Птахи злітають до мертвих зірок. Проходжу повз Кьюнард-Більдінґ, де сто років тому купували квіти для "Титаніка". Гирло забрудненої річки зливається з небом. Ми постійно фліртуємо з Небуттям. Смерть — наша сестра, її можна любити. Певно, наше щастя ховається десь у цьому хаосі. Чи пануватиме за тридцять років у світі всесвітня демократія? За тридцять років я буду змушений розчаруватись, як і решта людства, але мені начхати, бо за тридцять років мені буде вже сімдесят. Десь вдалині зараз має зійти місяць. Він відіб'ється у воді, яка відразу стане схожою на танцмайданчик або на надмогильний камінь. Мені шкода, що я живу, але моя черга ще прийде. Колись моя черга прийде.

Літак, яким я повертався до Парижа, акулячим плавником розсікав хмари. Зручно улаштувавшись у кріслі над глибочінню океану, я летів крізь грозові хмари на швидкості 2000 км/год, щоб освідчитися тобі. Я відчував, як життя розливається моїми венами, мов електричний струм. Я підвівся, щоб потягнутися. Нахилився вперед. Аж раптом мені дещо спало на думку. Я розлігся на підлозі у проході, простягнувши кулаки в напрямку кабіни пілотів. Стюардеса посміхнулася, вважаючи, що я роблю вправи на розтяжку. Знаєш, про що я подумав? Що досить тільки заплющити очі й усунути кабіну пілотів, реактивні двигуни та решту пасажирів, і я опинюся один у небесному ефірі на висоті 16 000 метрів, летячи вперед з надзвуковою швидкістю. Так, я вважав себе супергероєм.

Париж—Нью-Йорк, 2002—2003рр.

подяки

Дякую Брюсові Спрінґстіну за його останній альбом, а також "Suicide", Роббі Вільямсу, Сіґуру Рос, "The White Stripes", Річардові Ешкрофту, "Zwan" і, звісно, дякую Кету Стівенсу-Юзуфу Ісламу за його альбом "Іп Search of the Center of the Universe" (A&M Records).

Дякую Амелі Лабранд за те, що вона стала Амелі Беґбеде.

Дякую Еммануель Обрано за жаргон фінансистів, Франчесці Маттеолі за фотографію "Windows on the World", Рене Ґіттону за дві Вавилонські вежі.

Дякую "New York Times" (стаття Джима Двайєра, Еріка Лептона, Кевіна Фліна, Джеймса Ґланца та Форда Фессендена "102 minutes: Last words at the Trade Center").

Дякую за збірку свідчень очевидців, зібраних Діном Е. Мерфі: "September 11: An Oral History" (Doublday).

Дякую Брюно Лавину за пісню для Баккара.

Тьєрі Ґуно за обкладинку.

"Сапаї +" за допомогу у зв'язку зі звільненням.

Вогалену, смекті та лексомілу, без яких ця книжка ніколи 6 не побачила світ.

Дякую твору Ноеля Рілі Фіта "Walks in Hemingway's Paris" (St. Martin's Griffin, New York): доказ того, що деякі американці знають Париж краще, за нас.

Дякую Марку Ґонто-Бірону, який показав мені "Cielo", "Lotus" та "Taj".

Дякую Жульєну Барбера за те, що він замовив для мене найкращий столик у "Cipriani Downtown".

Дякую Яну Ле Кале за його шампанське.

Дякую Ніколя Бонньє за його травку.

Дякую Девізу Емілю та Джоуї з "Noche".

Дякую "Конкорду"...

Та хай живе Шон Пенн!