Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 11

Ансель ухопив мене за руку.

— Ви чули, що вона тоді крикнула? — пронизливо заговорив він і показав на ковбасу. — Ось він — Пабло. Точніше, те, що від нього лишилося.

Я відкинув ковбасу, ніби вона у мене в руках перетворилася на змію.

— Вона звеліла йому вернутись у ковбасну шкіру! — вже на весь голос кричав Ансель, втупившись у Майру. — Ось які штуки вона може тепер витинати!

Нарешті озвався й Богль.

— Чого ти репетуєш?! — гримнув він до Дона. Потім подивився на Майру, яка все ще лежала непритомна. — Цікаво, а що вона ще утне?

— Треба привести її до тями! — Я взяв дівчину на руки й відніс на канапу у вестибюлі.

Минуло хвилин двадцять, перш ніж Майра розплющила очі й сумно поглянула на мене.

— Який жахливий сон! — сказала вона, і голос у неї тремтів, як у скривдженої дитини. — Мілане, я бачила нестерпно жахливий сон.

— Засни знову. — Я провів рукою по її пишному волоссю. — Поспи. Цього разу тобі присниться добрий сон, радісний. Я буду поряд. Нічого не бійся.

Вона усміхнулась і заплющила очі. Поступово дихання її вирівнялося, щоки порожевіли.

Тут зайшов Богль і сказав:

— Мені цікаво… Як вона?

— Нормально. А мені цікаво, що ти зробив з тією ковбасою. Вона мені потрібна.

— Щойно віддав хазяйському собаці, — мовив Сем байдужно. — Він симпатичний пес, і я давно обіцяв йому щось смачненьке.

— Ти віддав ковбасу собаці?! — закричав я і, сам того не помічаючи, схопив Богля за руку.

— То й що?! — огризнувся він. — Ти що, сам хотів її ум'яти?

— Нещасний!.. То ж була не ковбаса! То був Пабло!

— Не ковбаса? Пабло? Що ти мелеш? — забурмотів Сем, витріщивши очі. Я спробував пояснити йому дохідливіше:

— Та ковбаса не була ковбасою. Ясно? На ковбасу перетворився Пабло. А перед тим ковбаси не було, а Пабло ковбасою не був. Що ж тут незрозумілого?

Вигляд у Богля був ошелешений.

— Ковбаса не була ковбасою… Ковбаса була Пабло. Так ти сказав?

— Еге ж! Не доходить до тебе, носороже ти товстошкірий?!

— Чому? Доходить! Але, щоб я не заплутався, нехай краще для мене ковбаса лишиться ковбасою.

— Ну дарма. Нічого не зміниться, як ти й знатимеш, ким та ковбаса була раніше. Не будемо сперечатись. Краще скажи мені, де собака. Зрозумій, адже він з'їв не просто ковбасу, а…

— Доне! — звернувся Богль до приятеля. — Тут робота для тебе.

Йому, видно, добряче двигнули по казанку.

— Та зрозумій же ти, — сказав Ансель. — Майра перетворила Пабло на ковбасу.

— І цей теж, — прошепотів Богль і злякано позадкував. — Обом потрібен лікар.

— Сходи по ковбасу! — звелів Ансель. — Кажу тобі, що то Пабло!

Богль здригнувся й щось забурмотів, а тоді зажурено сів на підлогу і заплющив очі.

— Сумний день для моєї старої матері, — промовив він. — Як вона переживе звістку, що її єдиний син несповна розуму?..

— Ходімо, Доне. Треба шукати самим.

Наші пошуки незабаром увінчались успіхом. На веранді сидів величезний вовкодав і дивився на нас ситим, удоволеним поглядом. Ковбаса зникла без сліду. Пес блаженно облизнувся й заплющив очі.

— Такого я не побажав би навіть Пабло, — прошепотів я глухим від жаху голосом.

Дон скинув капелюха і похилив голову. Зненацька я схопив його за руку.

— Доне, — сказав я, аж задихаючись. — Ви розумієте, що все це означає? Вона має над нами владу. З нею тепер не зможе дати ради ніхто.

Ансель надів капелюха і, часто кліпаючи, дивився на мене.

— Що ви хочете цим сказати? — розгублено спитав він.

— Ви ж бачите, що вона може зробити з людиною, яка їй неприємна. — Я озирнувся, аби пересвідчитися, що нас ніхто не чує, і прошепотів на вухо співрозмовнику: — А що, як одного чудового дня їй заманеться перетворити вас… ну, скажімо, на пиріг? Як вам це сподобається?

Дон непритомний звалився мені на руки.

Розділ восьмий

Коли я прокинувся наступного ранку, сонце вже пробивалося крізь віконниці до кімнати. Чути було співучу мову слуг-мексіканців, що готували сніданок. Я подивився на годинник. Двадцять хвилин до сьомої.

Сон більше не приходив. Я закурив, сів на вузькому залізному ліжку і заходився розмірковувати. Перебрав у пам'яті всі незвичайні пригоди, які сталися напередодні, і знову здивувався.

Усього за добу ситуація дивовижним чином змінилася. Хто міг таке передбачити? Сучасний журналіст не повинен вірити в чудеса. Сенсація з викраденням дівчини здавалася тепер дрібною, нікому не потрібною.

Дівчина перетворилася на всемогутню чаклунку. І, як я підозрював, її ставлення до кричущих газетних заголовків буде вкрай негативним.

А Маддокс?.. Я міг уявити собі його реакцію наперед. Він витурить мене раніше, ніж я зможу навести бодай якісь докази. А що, як… а що, як попросити Майру нагнати на нього страху? Чи не вдасться тоді повернути роботу?

Та проблемою номер один була Майра. Ні я, ні Ансель не примусимо її діяти проти волі. Щоб вона лишилася з нами, треба вдатися тільки до переконання.

Боже ти мій! З нею і перед тим було нелегко. А тепер дівчина у всеозброєнні окультизму. Спробуй таку вгамувати! Вона стане для нас постійною загрозою.

Коли я згадав про долю Пабло, по обличчю мені покотився піт. До газети про таке не напишеш. Доказів я не мав, а на слово ніхто не повірить. Досить тільки заговорити про події минулих діб, як Маддокс запроторить мене до божевільні. Ні, про це годі й думати.

Проблема з Пабло розв'язалася сама собою.

Проте лишалася проблема викрадення. Я мав підозру, що задовольнити водночас і Майру і Маддокса не вдасться. На моїх двадцяти п'яти тисячах можна сміливо поставити хрест. У Майриній присутності краще про них і не згадувати.

Я запустив пальці у чуприну. Від усього того можна було збожеволіти. І в мене виникло нездоланне бажання кинути все к бісу і потай утекти до Штатів. Я втрачу роботу, зате збережу розум.

У двері тихо постукали, і до кімнати легкою ходою зайшло прекрасне диво у вигляді дівчини. На Майрі була піжама кольору полум'я і пунцовий халат.

Вона безгучно зачинила двері і прихилилася до них.

Ми дивились одне на одного, мов чужі. Я раптом відчув у ній щось зовсім нове. Досі вона була матеріалізованою темою мого майбутнього репортажу. Але тепер я, ніби вперше, помітив її осяйне волосся, трохи сумовиті очі, якось особливо похилену голову. Вона явилась мені жінкою, від самого погляду на яку кров у моїх жилах завирувала. Тепер, коли я повертаюся в спогадах до цієї хвилини, мені здається, що саме тоді я в неї і закохався.

— Я боюся, — стривожено сказала Майра. — Зі мною щось діється.

— Іди сюди. Розкажи до пуття, що з тобою діється.

Мене занепокоїв її пригнічений вигляд. Де й подівся весь її апломб.

— Не знаю, як і сказати, — мовила вона, сідаючи на краєчок ліжка. — Мені здається… Ти не подумаєш, що я збожеволіла?

— Не подумаю, — запевнив я дівчину, пропонуючи їй сигарету.

Запала довга мовчанка. Струмочки диму здіймалися до стелі й розчинялися в сонячному промінні. З коридора долинало відлуння балачки мексіканців. Нарешті Майра поворухнулась і промовила:

— То була не маячня? Не кошмар?

Я заперечливо похитав головою.

— Я сподівалась, що все це мені приверзлося, — прошепотіла вона, струшуючи попіл на підлогу. — Жах, та й годі.

— Сам не знаю, що тепер робити. Можу тільки просити пробачення за те, що втягнув тебе в цю історію.

— Я все намагаюся пригадати, що ж сталося в тій індіанській хатині. Деякі деталі помалу спливають, але головного згадати не можу. Пригадую, як старий індіанець сидів переді мною. Він угадував мої думки без слів. Це було незвично й страшно. Збрехати йому ніяк не випадало. Я тільки намагалася не думати, коли відчувала, що чаклун надто глибоко проникає в мій мозок. І мені це начебто вдавалося. Так ми сиділи досить довго. Він багато чого навчив мене, але чого — не пам'ятаю! Потім примусив випити якусь смердючу рідину. І тоді я помітила в кутку хатини щось чорне, моторошне. Це було схоже на дим, хоч вогню ніхто не запалював. Дим піднімався вгору і своїми обрисами якоїсь миті почав нагадувати жіночу тінь. Чи то мені тільки здалося? Цього я аж ніяк не певна, адже там стояла суцільна темінь! Тільки одного я певна: під час нашої розмови та тінь весь час трималася поблизу.

Я закурив нову сигарету. Не знаючи, що відповісти, просто сидів і слухав.

— Та сама тінь виникла біля Пабло, коли він зник, — додала Майра, здригаючись. — Я навіть згадувати про неї боюся… Боюся, що як згадаю, то вона з'явиться знову.

— Найкраще — забути про все те, — стиха мовив я, пригортаючи дівчину до себе.

Вона поклала голову мені на плече, і я з насолодою вдихав запах її волосся. Раптом вона відсахнулась.

— Та це ще не все.

— Кажи, я слухаю, — мовив я, подумки питаючи себе, який іще сюрприз піднесе це миле дівча.

— Ти не повіриш… Учора ввечері, коли я вкладалася спати, зі мною сталося ще дещо. Я з жахом помітила, що з ліжка ковзнула тінь. Та сама… Мені здалося, ніби вона вийшла з мене самої. Коли тінь зникла, я відчула себе зовсім іншою. Я стала… добрішою, чи що, спокійнішою.

Я примусив себе усміхнутись і лагідно торкнувсь її руки.

— Звісно, це був сон. Кошмарний сон.

— Але я відчула ще дещо! — наполягала вона. — О Россе, що зі мною коїться?

— Що то за "дещо"?

Я повернувся так, щоб бачити вираз її обличчя.

— Спробуй уявити, що існує така собі ванна. Не звичайна ванна, а духовна. Після того, як забралася ця страшна тінь, я почуваюсь чистішою внутрішньо. Наче після духовної ванни. Може, я пояснюю не дуже зрозуміло. Але це загалом важко пояснити.

— Якщо тобі так добре, до чого похмурі думки?

Я знову пригорнув Майру до себе.

— Якщо ти не будеш серйозним, я піду! — розсердилась вона.

— Я серйозний! Цілком серйозний! Дуже серйозний! — запевнив я, цілуючи золотисте волосся.

— Ні, ні! Прошу тебе! Тепер я дуже шкодую, що погодилася на всю ту авантюру з чаклуном.

— Якщо дістанеш винагороду за своє власне визволення, то й шкодувати не буде чого!

— Як ти не розумієш! — збуджено вигукнула вона. — Не хочу я тієї винагороди! Обійдуся і без грошей. Адже це… це нечесно!

І тут я збагнув: усе, що вона оце розповіла, — щира правда! Майра змінилася дивовижним чином.

— Нечесно? — по-дурному перепитав я. — Як це розуміти — "нечесно"?

— Так і розуміти. Не прикидайся! — роздратовано сказала дівчина. — Мене не викрали і не врятували. Отже, на ті гроші ми не маємо ніякого права.

— Це понад моє розуміння! — вигукнув я, падаючи на спину. — Зізнаюсь, не чекав почути таке від тебе!

Двері відчинились, і в шпарину просунулась усміхнена фізіономія Богля.

— Розважаєтесь? Можете не зважати на друзяку Богля.